
Re: цензії
- 21.06.2022|Марина СушкоШамани слова
- 20.06.2022|Євген Баран«Я нічого більше не хочу, лише писати…»
- 17.06.2022|Тетяна Дігай, ТернопільДиво в тому, що життя, попри все, триває
- 10.06.2022|Михайло ЖайворонЛакмусовий індикатор моралі та ученості
- 24.05.2022|Любов Ільницька, педагог, науковецьВшанування Максима Левіна в поетичних кольорах Василя Зима
- 16.05.2022|Євген БаранСюжет з багатьма можливостями
- 14.05.2022|Валентина Семеняк, письменницяВід «срібла» думок — до «Ладанки»
- 14.05.2022|Ганна Клименко-СиньоокЧеркаське літературне краєзнавство: від локального до світового
- 12.05.2022|Ганна ОсадкоЧому Україна переможе у цій війні? Відповідь дав французький мандрівник іще 170 років тому
- 06.05.2022|Любов Ільницька, педагог, науковець«Сповідь ветерана» – "невимірюваний досвід" війни Віталія Павловського
Видавничі новинки
- Як подружити дитину з емоціями розповість нова книга психологині Світлани Ройз «Ключі сили»Книги | Буквоїд
- Між укриттями і ракетами: в Україні виходить антологія "Поезія без укриття"Книги | Буквоїд
- Віра Валлє. «У пошуках Людини. Homo emoticus»Книги | Буквоїд
- Мар’ян Ґолька. «Суспільна пам’ять та її імпланти»Книги | Буквоїд
- Євгенія Завалій. «Міста, в які ти поїдеш»Книги | Буквоїд
- Леля Покотиполе. «Спартанська дівчинка»Книги | Буквоїд
- Іван Франко. «Терен у нозі»Проза | Буквоїд
- Олександр Бойченко. «Гра на вибування»Книги | Буквоїд
- Оксана Пухонська. «Поза межами бою. Дискурс війни в сучасній літературі»Історія/Культура | Буквоїд
- Петро Гаврилишин, Роман Чорненький, Ярема Кваснюк. «Військові некрополі Станиславова–Івано-Франківська (1809-2020)»Історія/Культура | Буквоїд
Літературний дайджест
Юрій Андрухович: Як на гойдалці
"України в ЄС побоюються. ЄСу й без України несолодко, а тут ще цей failed state зі своєю жахливою кармою", - Юрій Андрухович, спеціально для DW.
З наближенням Ризького саміту Східного партнерства частішають не надто оптимістичні прогнози, що для України він може виявитися пшиком. Що на ньому нам відверто не світить не тільки перспектива членства в ЄС, але й перспектива безвізового режиму. Якщо ці прогнози після 21-22 травня таки справдяться, то, на мій погляд, це стане першою з часів Майдану, але дуже серйозною зовнішньополітичною перемогою Путіна. Це означатиме, що він таки переконав (а краще сказати - дотиснув) європейців обміняти нашу євроінтеграцію на донбаський "поганий мир" чи то пак заморожений конфлікт. І європейці відступили, вкотре демонструючи цілковиту неспроможність свого млявого фірмового стилю.
Жахлива карма
Щиро кажучи, в мене стійка підозра: України в ЄС побоюються. ЄСу й без України несолодко, а тут ще цей failed state зі своєю жахливою кармою. Колись про нього знали винятково як про батьківщину Чорнобильської катастрофи та повій. Тепер додається смерть, війна, втікачі-переселенці, страждання, озброєні терористи, тортури, збитий малайзійський боїнґ (дарма, що збили його якраз не українці) та інші, м´яко кажучи, неприємні сигнали з націоналізмом, фашизмом і всіма праворадикалами включно.
Таку країну краще тримати на безпечній відстані, розмірковують європейці. Так, далеко не всі - я знову узагальнюю, коли приписую згадані рефлекси всім без винятку європейцям. Не всі, але, на жаль, значною мірою ті, що безпосередньо причетні до ухвалення рішень в європейській політиці.
У мене є своя власна "теорія змови", що її, мабуть, не варто трактувати цілком усерйоз, але не поділитися нею з вами я не можу. Вперше я замислився над цим ще після Помаранчевої революції 2004 року. З часом я отримував їй дедалі більше підтверджень, тож лише зміцнювався у своїх спекуляціях.
"Політика гойдалки" в дії
Інтенсивність українсько-європейських контактів виявилася дуже відмінною в часи президентури Віктора Ющенка й Віктора Януковича, але зовсім не в той бік, як можна було б собі уявляти. Ющенко (можливо, почасти і слушно) викликав у ЄС підкреслено зимні почуття, хоч начебто навсібіч говорилося, що от, мовляв, Україні врешті трапився такий світлий політик-європеєць.
Коли ж до влади прийшов брутальний і малоосвічений фальшувальник виборів (усі про це знали) Янукович, ЄС разюче потеплішав і став усіляко запрошувати його на свою орбіту. З офіційних заяв європейських комісарів та інших босів випливало, що Україна чудово радить собі зі своїм "домашнім завданням" і потужними кроками прямує до європейських стандартів.
Мені почало здаватися, що саме так і виглядає визначена щодо нас назавжди політика гойдалки: якщо до влади в Україні приходить прозахідний політик, то Україну слід притримувати на віддалі, а якщо проросійський - то зваблювати наближенням. Важливо, щоб ані в першому, ані в другому випадку не дати нам шансів на повноправне членство. Зберегти для України статус-кво "країни поміж Росією та Заходом". Хоч офіційно про "буферні зони" вже начебто й не йдеться, бо часи цинічної геополітики вже начебто минули.
Бажання Путіна
Насправді ж - зовсім ні, не минули. Усе навпаки тільки починається. Адже ось він - президент Росії, великий сусід і партнер ЄС. Ось він на весь зріст у повноті своєї влади та цвітінні геополітичного генія. Та ж усю цю війну, всю цю жахну криваву авантюру з Кримом і Донбасом він лише для того й затіяв, щоб ні до якої Європи нам, українцям, ніколи й нізащо не інтегруватися! Йому що, справді треба було тих територій?
Що йому справді треба - щоб Україна не стала частиною демократичного Заходу й далі залишалась у зоні російського впливу, котру я далекого вже тепер 2006 року зважився назвати "сірою зоною добросусідства". Саме тоді мені стало остаточно ясно, що Помаранчева революція терпить поразку. Однією ж із підставових її, цієї поразки, причин була закритість ЄС, небажання європейців визнавати за нами перспективу ставання такими ж європейцями. "Тільки не дратуймо Росію", - повторювали вони, мов заклинання. До нас же і наших прагнень їм фактично ніякого діла не було.
"Порочне коло"
За це нам невдовзі довелося платити - перемогою на президентських виборах брутального фальшувальника Януковича, узурпацією ним та його угрупованням усієї влади, перетворенням України на пародійну недодиктатуру, Майданом, усіма його жертвами, вогнем, димом і кров´ю. Адже всього цього можна було б і уникнути, якби лідери ЄС ще тоді, після Помаранчевої революції, виявили прозірливість і мужність.
Однак і тепер вони їх не виявляють. І в мене відчуття дежавю чи то пак порочного кола. А ще, звичайно ж, абсолютної несправедливості - коли відвертий воєнний злочинець і запеклий порушник міжнародного права досягає своїх цілей і всім очевидно, що він і злочинець, і порушник, але ніхто не збирається його зупиняти. Щоб не роздратувати бува.
Тож війни, швидше за все, не буде. Зате буде проросійський реванш в Україні. Чи він потрібен Європі? Чи хочеться їй невдовзі мати справу з якимось Януковичем-2? Чи хтось у ній про це думає?
Коментарі
Останні події
- 23.06.2022|16:23Фільм «Щоденник гопника» виходить на великі екрани
- 21.06.2022|17:50«Для підтримки духу воюючої України»
- 21.06.2022|12:16У Києві відкривається виставка про злочини Росії проти медіа в Україні
- 20.06.2022|15:33Відбудеться форум «Музи не мовчать!»
- 16.06.2022|16:21Дорж Бату презентує продовження «Моцарта 2.0» – роман «Коко 2.0»
- 15.06.2022|15:51«Літературний Чернігів» схуд, але надолужує з надією
- 15.06.2022|15:50Соціально-освітній проєкт «Читаємо разом» зібрав 150 000 глядачів
- 09.06.2022|17:00Фільм «Щоденник гопника» вийде в українських кінотеатрах наприкінці червня
- 07.06.2022|17:11Помер автор бестселерів «Москва ординська» та «Країна Моксель, або Московія»
- 07.06.2022|15:28Український ПЕН розпочинає третій сезон проєкту "Мереживо"