"України в ЄС побоюються. ЄСу й без України несолодко, а тут ще цей failed state зі своєю жахливою кармою", - Юрій Андрухович, спеціально для DW.
З наближенням Ризького саміту Східного партнерства частішають не надто оптимістичні прогнози, що для України він може виявитися пшиком. Що на ньому нам відверто не світить не тільки перспектива членства в ЄС, але й перспектива безвізового режиму. Якщо ці прогнози після 21-22 травня таки справдяться, то, на мій погляд, це стане першою з часів Майдану, але дуже серйозною зовнішньополітичною перемогою Путіна. Це означатиме, що він таки переконав (а краще сказати - дотиснув) європейців обміняти нашу євроінтеграцію на донбаський "поганий мир" чи то пак заморожений конфлікт. І європейці відступили, вкотре демонструючи цілковиту неспроможність свого млявого фірмового стилю.
Жахлива карма
Щиро кажучи, в мене стійка підозра: України в ЄС побоюються. ЄСу й без України несолодко, а тут ще цей failed state зі своєю жахливою кармою. Колись про нього знали винятково як про батьківщину Чорнобильської катастрофи та повій. Тепер додається смерть, війна, втікачі-переселенці, страждання, озброєні терористи, тортури, збитий малайзійський боїнґ (дарма, що збили його якраз не українці) та інші, м´яко кажучи, неприємні сигнали з націоналізмом, фашизмом і всіма праворадикалами включно.
Таку країну краще тримати на безпечній відстані, розмірковують європейці. Так, далеко не всі - я знову узагальнюю, коли приписую згадані рефлекси всім без винятку європейцям. Не всі, але, на жаль, значною мірою ті, що безпосередньо причетні до ухвалення рішень в європейській політиці.
У мене є своя власна "теорія змови", що її, мабуть, не варто трактувати цілком усерйоз, але не поділитися нею з вами я не можу. Вперше я замислився над цим ще після Помаранчевої революції 2004 року. З часом я отримував їй дедалі більше підтверджень, тож лише зміцнювався у своїх спекуляціях.
"Політика гойдалки" в дії
Інтенсивність українсько-європейських контактів виявилася дуже відмінною в часи президентури Віктора Ющенка й Віктора Януковича, але зовсім не в той бік, як можна було б собі уявляти. Ющенко (можливо, почасти і слушно) викликав у ЄС підкреслено зимні почуття, хоч начебто навсібіч говорилося, що от, мовляв, Україні врешті трапився такий світлий політик-європеєць.
Коли ж до влади прийшов брутальний і малоосвічений фальшувальник виборів (усі про це знали) Янукович, ЄС разюче потеплішав і став усіляко запрошувати його на свою орбіту. З офіційних заяв європейських комісарів та інших босів випливало, що Україна чудово радить собі зі своїм "домашнім завданням" і потужними кроками прямує до європейських стандартів.
Мені почало здаватися, що саме так і виглядає визначена щодо нас назавжди політика гойдалки: якщо до влади в Україні приходить прозахідний політик, то Україну слід притримувати на віддалі, а якщо проросійський - то зваблювати наближенням. Важливо, щоб ані в першому, ані в другому випадку не дати нам шансів на повноправне членство. Зберегти для України статус-кво "країни поміж Росією та Заходом". Хоч офіційно про "буферні зони" вже начебто й не йдеться, бо часи цинічної геополітики вже начебто минули.
Бажання Путіна
Насправді ж - зовсім ні, не минули. Усе навпаки тільки починається. Адже ось він - президент Росії, великий сусід і партнер ЄС. Ось він на весь зріст у повноті своєї влади та цвітінні геополітичного генія. Та ж усю цю війну, всю цю жахну криваву авантюру з Кримом і Донбасом він лише для того й затіяв, щоб ні до якої Європи нам, українцям, ніколи й нізащо не інтегруватися! Йому що, справді треба було тих територій?
Що йому справді треба - щоб Україна не стала частиною демократичного Заходу й далі залишалась у зоні російського впливу, котру я далекого вже тепер 2006 року зважився назвати "сірою зоною добросусідства". Саме тоді мені стало остаточно ясно, що Помаранчева революція терпить поразку. Однією ж із підставових її, цієї поразки, причин була закритість ЄС, небажання європейців визнавати за нами перспективу ставання такими ж європейцями. "Тільки не дратуймо Росію", - повторювали вони, мов заклинання. До нас же і наших прагнень їм фактично ніякого діла не було.
"Порочне коло"
За це нам невдовзі довелося платити - перемогою на президентських виборах брутального фальшувальника Януковича, узурпацією ним та його угрупованням усієї влади, перетворенням України на пародійну недодиктатуру, Майданом, усіма його жертвами, вогнем, димом і кров´ю. Адже всього цього можна було б і уникнути, якби лідери ЄС ще тоді, після Помаранчевої революції, виявили прозірливість і мужність.
Однак і тепер вони їх не виявляють. І в мене відчуття дежавю чи то пак порочного кола. А ще, звичайно ж, абсолютної несправедливості - коли відвертий воєнний злочинець і запеклий порушник міжнародного права досягає своїх цілей і всім очевидно, що він і злочинець, і порушник, але ніхто не збирається його зупиняти. Щоб не роздратувати бува.
Тож війни, швидше за все, не буде. Зате буде проросійський реванш в Україні. Чи він потрібен Європі? Чи хочеться їй невдовзі мати справу з якимось Януковичем-2? Чи хтось у ній про це думає?
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2015/05/21/090548.html
|
