Ніколи не думала, що ностальгуватиму за тим, чого ніколи не знала. До ностальгії за бабцею Австрією спричинила не цьогорічна осінь, а Софія Андрухович зі своїм новим романом.

Виявляється, ностальгія – модна хвороба не тільки у анемічних панянок, зашнурованих по саму душу у тугі корсети, а й у сучасних, обтягнених брендовими джинсами! Бо саме таке враження складається після спостережень за тим, хто саме купує Софіїну книжку. Як мінімум, дивно – чому особи, які не пам’ятають небіжки Австрії, виявляють до неї такий непідробний інтерес? Невже відомий вальс, яблучний струдель і шоколадний торт спричинилися до зітхання за привидом імперії, у якій нам з Софійкою не пощастило народитися? Читачеві залишається лише післясмак, як після доброго вина, така собі felix nostalgia – щаслива ностальгія за світом, якого не стало...

У сімейства Андруховичів залюбленість в Австрію – непоодинокий настрій. Тато-Андрухович свого часу писав про бабцю, яка була свідком візиту найяснішого цісаря, коли він прибув з візитом до Станіславова. Софія відтворила австрійську епоху так, ніби сама звідти повернулася! Сторінки роману спокушають побутом, який так затишно організували усі ці миловари, парфумери, ліхтарники, продавці прянощів та інші містичні громадяни Австрії і літератури.

Австрія – принадна, як свіжа віденська випічка і примарна, як трюки ілюзіоніста Ернеста Торна – проступає з кожної сторінки. Із самого початку зрозуміло, що окремий світ зі своїми персонажами і законами тривання зникає: "Усі ці моторошні події не можуть не свідчити про те, що наш світ доживає свої останні миті", - стверджує Стефця Чорненько.

Щось дивне діється в Австро-Угорській імперії року Божого 1900-го: віднедавна "фотографічні апарати за лічені хвилини збережуть на вічні віки точний образ, мов відображення у люстрі", "телефонний апарат дозволить цієї ж миті крізь тріскучі товщі повітря і завивання вітрів і складки пагорбів почути голос когось, до кого Маргошесові на своєму швидкісному автомобілі ще мчати і мчати", "проміння Рентгена наскрізь бачить людське тіло з усіма фляками", а у станіславівських пань "щось змінилося у силуетах – таке враження, що кожна припасувала собі нову пару грудей: тепер їхні бюсти низькі та менш повні, що, зрештою, більшою мірою, пасує до модного крою спідниць, рукави суконь стають дедалі вужчими й довшими – ще, чого доброго, ми невдовзі відмовимося від рукавичок". І до цього всього – у станіславівських храмах зникають коштовні ритуальні речі. Невже це справді кінець світу?

Проте гра триває! Принаймні, доки магістр магії Ернест Торн мандрує імперією зі своїми дивами – розчиняє у повітрі речі, примушує людей літати, розрізає їх на шматки, а потім знову зрощує. Доки завіса не впала, про близьку ймовірність кінця забувають дві жінки, які зрослися душами – Аделя і Стефа. Кожна з них задихається у взаємній любові, нестримній жертві, яка заважає дихати обом – ця проста незграбна русинка присвятила усю себе шляхетній дамі.

Проте не все однозначно у цих стосунках, як і в цій імперії, яка "не воює, а укладає шлюби"… "Пані любить у той спосіб, що приймає її служіння, і таким чином робить служницю щасливою, саму її перетворює на пані – у цьому щасливому палаці. Хоча й палац цей, який є водночас кораблем, далеким островом, венецьким палаццо, римським храмом – може бути страшною в’язницею, як в’язницею може бути – і буває – сама любов", -загадково усміхається шевальє Торн. І пальці його рук творять паперову історію хлопчика, який не то син смаглявої і гнучкої танцівниці Му і чергового коханця, чи то простої дружини корчмаря зі Сваляви, яка втекла до самого Торна…

Хлопчик, якого охрестили на честь "щасливої Австрії", не становить жодної цінності для решти підданих Австрії, вони навіть імені йому не надають, таке враження, що він – лише паперова фігурка, маріонетка, знаряддя для трюків, виконавець досконалої крадіжки. Самі подумайте – на що ще здатен хлопчина, кістки і гіпереластичні м’язи якого гнуться у всі боки "завдяки" рідкісному діагнозу – синдрому Елерса-Данлоса? "Любити Фелікса – це ніби перетворити їжу на камінь, ніби замість їжі їсти молитву. Любити Фелікса – витрачати себе в нікуди"… Роман – передовсім про найбільший з дефіцитів – дефіцит любові у світі, справжньої любові, за Платоном, агапе – такої, яку щодня Аделя отримує від Стефи. Парадокс: Аделя має цієї любові предостатньо, Фелікс – ні…

Хай там що, але імперії розвалюються, як усе надумане і штучне, величні будівлі розсипаються у порох, а любов залишається. "Любов – це єдиний вияв магії в нашому світі, схожому на холодний годинниковий механізм. Без любові всі ці металеві коліщатка швидко заржавіли б і покришились. Але ж ні. Воно цокотять і обертаються, приводять в рух одне одного, хоч би вже й самі того не хотіли (як Аделя зі Стефою? – Ред. ). По колу, по колу ганяє цей світ за власним обскубаним хвостом, до якого вуличні бешкетники причепили деренчливе залізяччя… Ніколи не перестану чудуватися з того, як глибоко проросла в людській істоті любов. Вона, видно, є ще одним невидимим хребтом людини, бо без неї ми не годні здійснювати навіть найпримітивніших дій", - озивається з-за лаштунків всюдисущий шевальє.

Бо тільки в любові можна відчути, як гойдаєшся серед зірок на небесній гойдалці й кінчиками мештів торкаєшся рогатого місяця. Інакше – погибель, яку напередодні убивства в Сараєво й провіщав рабин-чудотворець з Бродів, переконуючи своїх вірних, що між світами стався розлам і пішла тріщина, істоти з іншого світу почали западатись до нашого світу, а наші земні люди – у потойбіччя, і прірва ця дедалі глибшає, і "вже зовсім скоро наша могутня імперія потрапить у вир, де її розмеле й потрощить, ніби й ніколи не було"…

Бо "людина мусить пам’ятати про зорі" - і від того її споконвічна ностальгія. Felix Austria, felix nostalgia!..

Ірина Березовська, читачка BBC Україна