Письменницю передусім цікавить побут, архітектура, вулиці, магазини, базари, мода, кулінарія, розваги і, звичайно ж, люди, точніше їхні стосунки. Ставлення С. Андрухович до історичності власного писання невизначене – одного разу вона начебто й погоджується, що її роман історично-реалістичний, іншого твердить про виїмково історичні декорації. Я ж маю вражіння, що «Фелікс Австрія» зацікавить багатьох читальників передусім детальним описом побутової культури української Галичини зламу століть. Хоча мене й можуть культурно послати з отим історизмом, бо тепер у нас скрізь панує мітольоґія, навіть там, де її зовсім небагато, я на підтвердження власного способу думання маю вагомий арґумент: без історичного тла усякий роман — кульгава качка, тому з історією таки маємо рахуватися. Також у мене виринало відчуття, що «Фелікс Австрія» тісно пов’язаний із родинною історією, особливо якщо пригадати творчість Андруховича старшого, який писав і про свого діда-художника, і про свою бабцю Ірену Карлівну Скочдополь, яка й наштовхнула його на тоту мисль, що Австрія вберегла українську частину світу від цілковитого занурення в непам’ять. Сей твір теж сповнений вдячності до тої країни, де до русинів, себто українців ставилися таки як до людей, — безпрецидентний випадок для нашої в більшій часті нещасливої історії. У певний момент мені навіть видалося, що у написанні роману пані Софії допоміг денник або спогади когось із родини. Ідеться про щось на кшталт денника пана Супруна, який слугував поштовхом до «Зів’ялого листя» І. Франка. Тим паче, що письменниця у присвяті згадує якесь тайне джерело. Можливо, се джерело —містифікація, але усі побутові дрібнички в романі дивують, полонять, захоплюють, тож має існувати й сховок усіх тих знань! Знайти його — справа майбутніх дослідників, моя ж роля значно скромніша: написати про свої вражіння від читання, наголосивши на тих моментах, які викликають сумнів або непорозуміння. Я маю на увазі не строгу віднесеність тексту С. Андрухович до історії — цього від художнього твору годі бажати, а про звичайнісінький зв’язок із реальністю, бо якщо ілюзія таки перетікає в реальність і навпаки, то хліби множаться, а вода стає вином. 

Кілька рецензентів, маю на мислі достойних панів В. Івченка й А. Дрозду, уже помітили, що сенс сього роману – у безконфліктовості. Австрія, як випливає із утвору, щаслива тому, що в ній немає жодних національних чи соціальних суперечностей. У цій площині С. Андрухович можна назвати ескейпістом рівня Ґудіні. Адже вона повністю звільняється від пут соціальних, національних умовностей і усілякого політиканства. У її творі нуртують натомість людські пристрасті, але й вони нагадують фокус-покус:  наче є зрада, але насправді її нема, наче ось вона — ненависть, але через хвилину ся емоція перетворюється на любов, наче є власна гідність особи, але в одну мить се гостре чуття вичахає, перероджуючись в ідею високого служіння не Богу й людям і навіть не названій сестрі Аделі, а не мало й не багато — самій Австро-Угорській імперії, колишній нашій добрій нені. Нотки суму до загальної картини австрійського і європейського щастя вносить розмова про трупи — архикнязя Рудольфа і його коханки баронеси Марії фон Вечери, знайдені у мисливському замку в Меєрлінґу в січні 1889 року, побіжна згадка про підступне вбивство його світлості короля Гумберта 29 липня 1900 року в передмісті Мілана і поранення Єлизавети Баварської 10 вересня 1898 року на женевській набережній, внаслідок якого імператриця, яку ще звали пречудовим йменням Сісі, й віддала Богу свою чисту душу. Одначе допитливий читальник так і не зрозуміє, чому все це відбулося і як усе це взагалі стало можливим. Зрештою на провінції, у Станіславові, зовсім не обов’язково вникати у всілякі анархізми, тим паче що коментаторка усіх подій — Стефа Чорненько — усього лишень служба. Щоправда, гостра на язик Стефа, таки висловлює їдку заувагу з приводу його ексцеленції Юліана Пелеша, першого Станіславівського єпископа, який, на її думку, був не дуже добрим виховником для кронпринца Рудольфа. Ви й самі вже здогадалися, чому.

Зрідка у романі трапляється й прикра неузгодженість. Якщо вже так точно описувати золочені ланцюжки до віял, панчохи зі срібною ниткою, пишні птисі й кляровні ґаляретки, пам’ятник Міцкевича з каррарського мармуру (а насправді так воно й було), то чому лайка в Станіславові звучала трьома мовами: українською, польською і німецькою? Найчисленнішою нацією міста у 1900 році були євреї — їх було майже стільки ж, скільки римо-католиків і греко-католиків разом. Крім ідишу, хоч дехто уважає його німецькою мовою, євреї переважно розмовляли хай і кепською, але українською, значно менше — польською. За ними ішли поляки, чвертка яких також знала українську, потім українці, які у такій же пропорції володіли польською, нарешті німців було усього 699 осіб. З сего випливає, що найуживанішою мовою у повітовому Станіславові зламу віків поряд з українською був ідиш, потім ішла польська, німецька ж узагалі звучала рідко, але германізм «шляк би тебе трафив» тішився неабиякою популярністю серед всенького строкатого люду. Недурно ж ся лайка перетривала й совєтське лихоліття, хоча в останні десятиліття вже тих часів, в яких жиє наше покоління, її таки потіснили переважно два недобрі московські слова. Малоймовірним видається й те, що герой роману, доктор Еміль-Карл-Теодор Анґер, жив поблизу з бідними русинами, батьками Стефи Чорненько. Адже саме через сусідство, якщо вірити роману, їхні хати й згоріли в часі тої великої пожежі 1868 року, яку з легкої руки Андруховича старшого прийнято нині звати мармелядовою. Німці-чиновники, лікарі, вчителі жили осібно від решти. Хоч се питання в дечому, може, й спірне, бо у житті ріжні дива трапляються, але у доброму романі рівня фокусу Ґудіні таких речей вартувало би по можливості уникати. Аналогічно твердження, наче русини нічому не навчилися і не хтіли вчитися у німецьких колоністів, які у кінці ХVІІІ ст. й у ХІХ ст. оселилися на Станіславівських, Коломийських, Стрийських землях, в устах Стефи звучить надмір категорично. Адже насправді усе виглядає з точністю до навпаки: наші селяни запозичили у німців залізний плуг, залізом кований віз, колесо для прядіння, добрива. З другого боку, переселенці перейняли в українців різдвяні й великодні звичаї, забобони і страви – борщ і вареники. У романі Чорненько чомусь їх не варить, а мала б. І то теж прикрість, бо я, до слова, дуже вареники люблю, особливо з соленим сиром і шкварками. Вертаючи до головного русла нашої розмови, зазначу, що німці-колоністи також почали використовувати коромисла, будували загати довкола своїх хат, знали чимало українських слів, а в селі Надіїв, що на Стрийщині, взагалі розмовляли українською. Варто спинитися й на закиді щодо неуживання С. Андрухович характерної для Галичини релігійної назви «жид» і її заміну національним іменем «єврей». У Російській імперії євреї відмовлялися, аби їх називали «жидами» ще у ХІХ віці. Наприклад, редакція часопису «Основа» уважала се слово народним, хтіла й надалі його використовувати, посилаючись на творчість Шевченка, проте в російських вищих школах назва «жид» уже в середині  ХІХ віку  сприймалася не як нейтральна. Зрозуміло, що С. Андрухович пішла добрим шляхом: якщо когось слово «жид» ображає, краще його зректися навіть ціною втрати кольориту. Натомість є у романі випадки, коли певні слова треба замінити. По-перше, Петро — таки не трунар, а різьбяр, бо робить не труни, а надгробки, також він поштиво виконує замовлення церкви, тобто є мистцем. По-друге, Петро виточує таки фігури, а не статуї, будує для коханої склеп, а не мавзолей. Бо де ви на Галіції статуї і мавзолеї виділи? А от фігури — скрізь: і при дорозі, і в катедрі, і на цвинтарі. На цвинтарі маємо й гробівці або склепи. По-друге, серед австрійських грошей стрічаємо крейцери, галери, талери, шилінґи, корони. На станіславівському базарі попри кепкування місцевої публіки ще можна б попросити з гроша здачі, але не з цента. Нарешті у 1900 році дітвака ніхто би не назвав «чудом в пір’ї» й не казав би, що хтось «має щось в одному місці», хоча зовсім поряд зустрічаємо у С. Андрухович й цілком прийнятне слівце «дупа». Іноді й польські кліше авторка уживає недоречно. Наприклад, Стефа, виторговуючи линів, уживає зворот: «знаю я ці цереґелі», що означає манірну поведінку, удавану ввічливість. Насправді ж ідеться про те, що купець бере торгом, а Стефі пречудово відомі усілякі крамарські штучки.   

Найслабша ланка роману — психольоґія героїв, що належать до перверсивного типу. Не криючись скажу, що людині без перверзій їх збагнути непросто. Тим, хто ще досі не читав сеї книжки, коротко окреслю сюжет і його відгалуження: тут розповідається про життя звичайної «шведської родини» у місті Станіславові протягом неповного 1900 року. Родину складає подружжя: українець Петро Сколик — найпозитивніший і найшляхетніший з-посеред усіх персонажів, його дружина, німкеня Адель, й служниця, фактично названа її сестра, українка Стефа Чорненько, яку після загибелі матері на пожежі виховує разом із рідною донькою доктор Анґер. Виховує начебто виїмково безкорисливо, але насправді завдяки незбагненному збігові обставин з метою перетворити Стефу на вірну службу для своєї любої Аделі. Решта подій відбувається у перервах між неврастенічними мігренями зманіженої пані Сколик, яка часами намагається звільнитися від Чорненько, й нападами люті у самої Стефи, що так і не наважується стати вільною людиною, продовжує перти воза усенької господарки Сколиків, щоночі пишучи свій денник. Оті ґвалтовні зміни настроїв від сліз до радості й зриви почуттів від любові до ненависті повторюються так часто, що мимоволі починаєш замислюватися над тим, чи не маємо, бува, до діла з легоньким випадком психічного садомазохізму? Аделя і Чорненько — це дві протилежності і водночас дві половинки одного цілого, що, здається, приречені померти в один день. Напевно, хтось скаже, що такого не буває. Однак у літературі, як і в ілюзіоні, можливо все.

«Фелікс Австрія» написано у формі денника Стефи, тому сам Станіславів, усі події й усіх персонажів ми сприймаємо Стефиним зором. Важливою персоною в утворі виступає шевальє Торн — фокусник і великий мастак до ріжних махінацій, який є самим втіленням думки про життя як ілюзію. Дивну ролю відіграє хлопчик Фелікс, що гнеться на всі боки. Прослизаючи в найменші шпарини, він краде богослужебні речі у ріжних церквах. Історія з крадіжками надає романові детективного відтінку. Однак усі тоті крадежі такі ж безкорисливі, як і у ворони, тому, можливо, се не крадіжки зовсім, а клептоманія, що, як відомо, дарує крадіям справдешнє блаженство. Однак наприкінці твору я геть розгубилася, бо не могла второпати, як отой Фелікс-муринчик міг видаватися мені при першій стрічі з ним на сторінках утвору ангеликом. Нарешті ще один персонаж — греко-католицький священик, отець Йосиф, а на марґінесі — його дружина Іванка. Сей останній — вкрай неврівноважена особа: починав учитися медицині в Анґера, згодом став священиком. Здається, той, хто збирався лічити тіло, взявся зціляти душі, але насправді така колізія є таки сумнівною, бо на Галичині священики становили окрему групу. Се була найосвіченіша українська верства саме завдяки тому, що батько зазвичай передавав сан священика синові у спадок. У сфері інтимного чуття отець Йосиф узагалі виглядає вкрай несимпатично: має дружину, а насправді кохає не то Адель, не то Стефу. Зрештою він також має зиск із Чорненько, бо та перебирає на свої жіночі плечі і то задарма усі його домашні турботи. Отакі комплікації міжлюдських стосунків та ще й з проекцією на уніатського священика дуже вже несмачні. Взагалі релігійне життя, яке для українських галичан було і досі лишається наріжним каменем, С. Андрухович трактує або надто легковажно, або майже іґнорує, бо дивиться на него з перспективи арелігійної людини. У романі, звичайно, згадано Андрея Шептицього, який у 1900 році був Станіславівським єпископом, Стефа навіть хоче передати владиці якісь смаколики, згадано і душпастирську його працю з вірними у найвіддаленіших парафіях Гуцульщини. Однак ніяк не вдається спекатися підозри, що Стефа не ходить до церкви, а це вже неможливо уявити навіть в ілюзіоні. Де таке на Галичині можливе? Дивовижа, але у творі святкують і народження Цісаря Франца-Йосифа І, й уродини Аделі, але на цьому тлі жодного релігійного свята. Чомусь навіть Йордан і Великдень поглинула течія днів і місяців. В описах Станіславова 1900 року, як на мене, хронічно бракує українського життя, яке там таки було, бо в цей час у місті уже діяла «Просвіта», заснована знаним лексикографом Є. Желехівським, філія товариства «Рідна школа», гуртувалося тут й українське жіноцтво, з’явилися перші українські кредитові установи, нарешті в Станіславові оселився славетний композитор Денис Січинський, а перед тим там побували і доктор Іван Франко, і перша наша емансипантка Наталя Кобринська. Одначе у С. Андрухович не знайдемо й сліду тих подій. Згадано, щоправда, музичне товариство «Боян». Звичайно, ми в ілюзіоні, тому бачимо те, що хочемо, проте зазначені історичні прогалини руйнують саму дійсність. Можливо, Стефа Чорненько й справді далека від української справи, але читальнику цікаво, чому на неї напала ся дошкульна історична амнезія? Про се — ні пари з уст. Тому недаремно дивується шанований читацькою громадою добродій М. Бриних: навіщо так багато гарних слів, якщо мета письменниці не така вже й вражаюча? Мета ж полягає в насолоді й щасті від писання, що його мистець дарує читальникові. Оскільки життя – се тілько ілюзія, єдине, що у ньому варто робити шляхетним духам, так писати. Я не оспорюватиму сю мисль, а лишень зауважу, що прискіпливіша увага до підложжя історичного уяскравила б талант С. Андрухович й значно наблизила б її до читальника з народу. Адже бути зі своїми людьми скрізь, навіть у творчості, й говорити зі своїми людьми через книгу — се теж щастя й гідне для писателя завдання.