Re: цензії

- Досить довго в мені зрів задум розказати історію певних людських стосунків, детально відтворити їхню психологію – і водночас випробувати один фокус зі сприйняттям читача.

Я хотіла запросити читача з собою, граючись із ним в гру: існує певна логіка розповіді і набір сюжетів, які передбачають конкретний розвиток подій. Читаючи книжку, читач зазвичай намагається цей розвиток подій передбачити – а мені хотілось його здивувати. Не знаю, наскільки це вдалося: від читача залежить не менше, ніж від автора. У кожного по-своєму працює фантазія. Тому мені дуже цікаво побачити, як це буде працювати.

Сюжет вимагав колориту, незвичної сценографії. Виявилось природним обрамити історію обставинами, в яких минало життя на початку 20 століття на Галичині. Станиславів (Івано-Франківськ, моє рідне місто) був мультинаціональним містом. Громади взаємодіяли між собою, зберігаючи власну індивідуальність. У місті функціонувало багато мов: польська, німецька, їдиш, українська (русинська).

- Це запитання наївно звучить, але все ж – про що цей роман?

- У романі проявлено різні види любові: сестринська, еротична, батьківська, релігійна. Я намагаюсь дослідити, яким чином почуття, здатне дарувати найбільшу свободу, перетворюється на пастку та в’язницю, не даючи учасникам зв’язку жити нормальним життям. Це болісна і складна історія двох героїнь.

Одна – Аделя, господиня в багатій родині, наполовину полька, наполовину німкеня. Інша – Стефа (від її імені ведеться розповідь) формально її служниця, українка. Ці жінки росли як сестри мало не від самого народження.

Матері цих дівчат загинули внаслідок Мармулядової пожежі 1868 року, коли згоріло півміста. Тоді на вулиці Липовій, що тепер називається вулицею Шевченка, в одному з двориків у вересні хтось смажив мармуляду, тобто джем, і коли господиня відволіклася, почалася велика пожежа.

Батько багатшої дівчинки, доктор Анґер, забрав Стефу до себе, врятувавши її з пожежі.

Згодом Аделя виходить заміж за талановитого українця, якому вдалось вирватись зі свого суспільного стану, навчатись у Віденській академії мистецтв, стати скульптором. Він заробляє виготовленням надгробків.

У ході розповіді на сцену виходять нові персонажі. Всі вони пов’язані між собою почуттями, ситуаціями та фантазіями. Фантазіями, які, здавалось би, мають під собою міцну основу, які кардинальним способом впливають на життя. Мій роман розповідає про те, яким чином наші фантазії формують реальність.

- Дуже незвична, як на моє вухо, назва – "Фелікс Австрія".

- Назва "Фелікс Австрія" з’явилася під час мого перебування на творчій стипендії Gaude Polonia в Польщі. Я поїхала до Кракова, сподіваючись, що житиму в старому місті, де надихатимусь атмосферою початку 20 століття – в Івано-Франківську таку атмосферу віднайти набагато складніше.

Натомість стипендіатів поселили у віддаленому спальному районі, в бетонному гуртожитку часів соціалізму. В ньому відчувався дуже чіткий і цілком літературний настрій, але зовсім не той, якого я шукала.

Гуртожиток називався "Фелікс". Я описала його в листі батькові. І батько відповів дуже коротко: "Все правильно – Фелікс Австрія".

Я почала досліджувати, що він мав на увазі. Виявилося, що це була цитата, яка характеризувала Австро-Угорську імперію: "тільки ти, щаслива Австріє, не воюєш, а укладаєш шлюби". Річ у тім, що династія Габсбургів замість ведення війн воліла приєднували землі за допомогою вигідних династійних шлюбів.

В результаті цей "Фелікс" мені об’явився як герой. Спершу таємничого хлопчика в моєму задумі не було, але, з’явившись, він допоміг приєднати до роману одну давно написану сюжетну лінію і привів із собою додаткові сенси, додаткові виміри, які допомогли надати розповіді об’єму та глибини.

- Як ти вибирала час і локацію для роману?

- Це було для мене дуже очевидно, і я над цим не особливо довго думала. Історія, цілком фройдистська, цілком австрійська, цілком галицька за своєю суттю ставала ще переконливішою від того, що відбувалась у Станиславові у 1900 році.

Мені дуже бракує Івано-Франківська, я давно там не живу. І писання перетворилося для мене на навчання, бо я дізнавалася про Станиславів речі, яких не знала.

- Тобто ти працювала з архівами, досліджувала старовину?

Я читала старі газети та історичні монографії, книжки, які мені могли відкрити той період не тільки на Галичині, а взагалі в Європі. Мене цікавили одяг, заняття людей. Цікавили не так історичні події, суспільно-політичні обставини (хоча, звісно, їх я не могла оминути увагою, без цього нічого не вийшло б), як побутові дрібниці, атмосфера, саме життя.

Мені хотілось читати листи, особисті щоденники. Пам’ятаю, як я зраділа, прочитавши у Цвейга про бороди австріяків. Ось такі деталі для мене були найважливішими: бакенбарди, панталони, марки тютюну, ціни на прянощі. Мені хотілось відчувати запах того часу. Хотілось транслювати цей аромат зі сторінок книжки.

- Яка зі знахідок тебе вразила найбільше? Яка улюблена придибашка?

- Цього було дуже багато. І в цьому було моє задоволення і радість – занурюватись у той світ і той час.

Я знала багатьох головних персонажів життя тогочасного міста. Наприклад, місцевий дуже багатий аптекар – вічний герой світських хронік.

Скажімо, була цікава історія з газованою водою. До Станиславова щойно привезли технологію газування води – повним ходом відбувався технічний прогрес. Наприклад, в одному з оголошень повідомляли, що тільки такий-то продавець робить газовану воду зі стерилізованої води. Про цю дрібничку я забула, аж поки в наступному номері не побачила гнівного і дуже безпосереднього листа від групи станиславівських продавців про те, що вони так само стерилізують воду. І в третьому номері того продавця примусили просити пробачення.

Також дуже зворушують дрібні події кримінальної хроніки – віднайдений золотий годинник, пограбування в квартирі, під час якого винесли улюбленого песика господині.

Усі ці неважливі деталі створюють відчуття неспішності, притаманне для того часу. Справжніх подій, як ми їх розуміємо сьогодні, було небагато, люди нудились, а тому мали вдосталь можливостей для міркувань про себе, стосунки, світ, для дуже глибоких та докладних бесід.

Я вибрала для роману такий момент, коли світ іще не перевернувся – світ до Першої світової війни. Це паралельний світ, коли все було інакше, коли розуміння жорстокості кардинально відрізнялось від сьогоднішнього. Тоді ще не знали, на що спроможна людина.

- Тобі того Івано-Франківська бракує? Чи є ностальгія за часом, якого ти не знала?

- Ностальгія за часом, якого не знаєш – фантазія чистої води. Тужити за чимось неіснуючим – страшенно немудро. Я ціную час і місце, в яких живу. Смуток викликає момент недбалого ставлення до історичної пам’яті: наприклад, до архітектури, яку поруйнували і далі продовжують руйнувати та спотворювати. Але немає сенсу за цим жалкувати, бо вже є так, як є. Варто думати, яким чином можна зберегти те, що залишилось.

А повільного життя мені не бракує – я і так собі його влаштувала. Навпаки – я збираюсь додати до свого життя трохи темпу.

- Давай поговоримо про вибір писання історичного роману. Навіщо це тобі? Які додаткові свободи чи обмеження це дало?

- По-перше, це був зовсім новий досвід для мене. Раніше я ніколи таким не займалася. Писання історичного роману потребувало зосередженості, систематичності, дослідження матеріалів. Хоча мені здається, що в мене так і не вийшло історичного роману.

Значною мірою підсвідомо я вибрала цю тему для того, аби не написати цей роман. Я ставила собі завдання, яке не могла здійснити.

В момент, коли я підійшла до цієї ідеї, в мене було багато сумнівів щодо того, чи варто взагалі продовжувати писати. І я вирішила дати собі шанс, бо знала, що люблю писати. Це моє заняття.

Коли я це завдання виконала, то мене здивувала цілісність того, що вийшло. Писання моє було дуже розтягнуте в часі, я встигала вже навіть призабути, що і з яким персонажем відбувається… Але коли почала зводити докупи написані шматки, виявилося, що вийшов світ.

ПРО ПАМ’ЯТЬ

- Тема взаємин українців із власною пам’яттю звучить уже давно. З одного боку, ми мало що пам’ятаємо. А з іншого боку, якісь історичні травми прориваються на поверхню навіть в умовах амнезії. Які твої взаємини з пам’яттю, як ти даєш собі з цим раду?

- У мене зацікавлення історією починає бурхливо розкриватися саме зараз. Зі зрозумілих причин це відбувається з нами всіма. І це дуже добре. Але водночас – вкрай болісно і страшно. Більшість тем – страшні та болісні, тому людина заради самозбереження про них забуває. На жаль, немає способу оминути біль. Шлях єдиний: крізь нього треба поступово пройти і пережити повною мірою. Ми мусимо знати, пам’ятати, думати, писати про це.

Зараз я читаю переклад, який щойно закінчив Андрій Бондар, - це книжка про Румунію. І там я бачу багато схожого з Україною. Наприклад, Румунію часів Чаушеску сучасна Румунія пам’ятає неймовірно спотворено. Румуни відмовляються говорити і згадувати злочини режиму Чаушеску. Або вдаються у крайнощі: вихваляють той час, вигадують його самі, підмінюючи цими вигадками справжні спогади.

Йдеться про дуже складне і розтягнуте в часі зусилля, про чесність із собою та уважність: вийняти з закамарків підсвідомості пережиті жахи і спробувати їх прийняти як досвід.

- А усні родинні історії?

- Я двічі підходила до ідеї написати повноцінну книжку про мого прапрадіда, але так і не наважилась це зробити.

Він був художником, розписував церкву в селі Яблуниця. Карл Скочдополь був судетським німцем, вчився в Академії мистецтв у Відні, до речі, в той час, коли там вчився Гітлер. І після Академїі доля занесла його на Галичину в Станиславів, де він одружився на моїй прапрабабусі.

До неї, згідно з сімейними легендами, залицявся Денис Січинський, але мій прапрадід був практичним та прагматичним чоловіком, він переконав її, що треба вибрати чоловіка, з яким вдасться жити нормальним сімейним життям.

Я завжди мріяла написати про це велику історію – розпитувала тата, шукала документи, але мені наразі замало інформації. І я вирішила, що вигадувати тут немає сенсу. У випадку такої конкретної життєвої історії фантазію слід тримати в узді.

- Але історія – це певна проекція. Просто "правда" тут не існує – існують тільки певні репрезентації. Письменники створюють світи, і це теж репрезентація.

- Я думаю, що завдання історика – бути об’єктивним, якомога ближчим до документів. Він не може дозволити собі дати волю фантазіям. Історик мусить складати пазл, реставрувати інформацію, скласти з окремих фрагментів достовірну картину.

А письменник має право на все – на жаль чи на щастя. Він може з цим робити все, що захоче. І це водночас дає набагато більше свободи, але ховає у собі й багато небезпеки. Тут ідеться про особисту відповідальність, про дуже високий рівень свідомості.

Написане істориком можна виправляти, йому набагато простіше закинути нечесність, несправедливість чи неправоту. А письменник будь-що може списати на творчий задум.

- Може написати, що Гітлер був хороший?

Так, і це не обов’язково свідчитиме про те, що письменник – повний негідник. Можливо, він вкладає якусь мету в цей прийом. Наприклад, хоче спровокувати читача на злість, відторгнення. Такий гротескний прийом може підкреслити абсурдність такої точки зору.

Але треба бути ювелірно обережним. Чим дражливіша тема, тим більше зусиль потрібно. І чим менш дослідженим є період, про який пише письменник, тим більш небезпечними є викривлення. Я думаю, що читач повинен мати перед очима книжку з адекватними історичними матеріалами, щоб не повестися на казку письменника. Відповідальність читача – не менш важлива.

ПРО МАЙДАН

- Чи могла би ти розповісти твою історію Євромайдану?

- Приходять на думку дуже тривіальні фрази. Не знаю, чи є така людина, для якої Майдан не став би переломом у житті та сприйнятті.

Для мене це був період, коли постійно відчувалася присутність Бога. Можна це вважати метафорою. Я не говорю про релігійність.

Те, що раніше видавалось мені наївним та неіснуючим, на Майдані проявилося в реальності. Наприклад, я ніколи не була свідком проявлення такої доброї відкритої та жертовної людської природи.

Мій особистий найбільш яскравий досвід – це наша з Андрієм історія, коли ми від відчаю та болю одночасно придумали на Facebook сторінку перекладів новин і блогів про події в Україні. Зараз я розумію, що це було дуже по-дилетантськи зроблено, але тоді це видавалось чимось єдиноможливим.

Всього іншого постійно видавалось замало: допомагати їжею і ліками, відстоювати там якийсь час. І щойно перекладацький проект чомусь дав відчуття того, що ми на своєму місці. Тепер я розумію, що реальна користь і відчуття від діяльності були непропорційними. Але йшлось про потужність зусилля. Я це робила так, ніби рятувала людські життя.

Ця сторінка зараз підвисла, але ми шукаємо продовження та вихід на більш серйозний рівень.

- Як ви відходили від цього, коли вже перестали стріляти, коли втік Янукович?

- Почуття були майже нестерпними: існували причини для горя і причини для радості, але радості не було, а були гіркота і розгубленість. І тут мені на допомогу прийшла моя книжка. Під час Майдану я писати не могла.

І в період, коли треба було якось жити з тим болем, у щось його трансформувати, я плідно пішла в роботу та закінчила книжку.

- Але ми якось не встигли відпочити – одразу почалася анексія Криму, потім почалися події на Донбасі. Яка твоя позиція в дискусії про "наш" чи "не наш" Крим і Донбас.

- В цих питаннях я дуже слабка: з мене ніякий аналітик, тому все, на що я здатна – це слухати інтуїцію. А вона говорить однозначно: не можна відпускати.

Я час від часу на ці теми читаю Олександра Бойченка, і він так дотепно пише, так логічно формулює, що я в жодному випадку не здатна була б вступити з ним у якусь розумну дискусію. А водночас я маю чітке переконання, що він неправий. Відмовлятись від проблем неправильно. Вони страшні, але правда в тому, що коли ми начебто їх від себе відріжемо і відмежуємось, ці проблеми так і залишаться і страшними, і нашими. Вони не зникнуть самі по собі.

А ще мене переконує необхідність якнайбільш віддаленого кордону. Чим далі на схід цей кордон, тим краще.

Я розумію, наскільки нездійсненним видається завдання порозумітись. Розумію, що обманюється людина з власної волі. Що певні людські істоти отримують насолоду, завдаючи страждань іншим – такий їхній вибір. Я не маю рецептів і відповідей. Просто волію вірити, що нездійсненні речі такими тільки видаються.

- Як нам жити разом, коли все закінчиться?

- Це важко передбачити, бо важко передбачити поведінку людей. Ми погано розуміємо психологію одне одного. Живемо стереотипами про них, а вони – стереотипами про нас. Тому треба почати зі спілкування. Принаймні спробувати почати це спілкування.

Мені випала нагода поспілкуватись нещодавно із одним донецьким високопосадовцем. Я була дуже здивована, слухаючи його палкий монолог, який повністю збігався з усім, що говорять наші аналітики. Він говорив про людей із Донецька, які живуть у викривлених уявленнях про центр і захід України. Говорив про те, що ці уявлення ніколи не зміняться, якщо люди на власні очі не переконаються у їхній хибності. Про контакт та спілкування.

Добрий спосіб – децентралізація влади. Нехай ці люди отримають можливість бути так, як вони хочуть, але в межах України.

- Яка роль культури в цьому процесі?

- Культура – це ще одна мова для порозуміння. З її допомогою можна намацати додаткові важливі точки перетину. Треба давати людям читати добрі книжки, писати ці добрі книжки, зустрічатись із читачами, розмовляти, пояснювати.

Ще тонші способи спілкування – візуальне мистецтво, музика.

Вони вільні від хибних сенсів, якими обростають слова. Тому інші види мистецтва безпосередньо дістаються до реципієнта, мають меншу амплітуду викривлення.

- Для читачів з умовного Тернополя і для читачів з умовного Луганська потрібно писати по-різному?

- Зовсім ні. Навпаки – потрібно писати так, щоб було цікаво читати людині в будь-якій точці. Неважливо, якою мовою. Важливо: як саме і про що. Людська істота – це людська істота, де б вона не жила. Ми здатні зрозуміти і відчути одне одного. Треба тільки хотіти цього по-справжньому.

Ірина Славінська