Твори з елементами чарівництва й містики, з персонажами, які мають надлюдські можливості, — упирями, відьмами, чорнокнижниками й іншою чортівнею — завжди користувалися попитом і мали свого читача. «Зозулята зими» — нова книжка Дари Корній, написана у співавторстві з Талою Владмировою, — результат ще одного авторського пошуку в цьому напрямі. Це — шостий роман Дари Корній. За перший «Гонихмарник» письменниця отримала третю премію «Коронації слова-2010», два наступні твори також були відзначені на «Коронації слова» в номінації «Вибір видавців».

До заексплуатованого сьогодні набору чортівні нова книжка повертає потерчат, призабутих ще з часів Лесі Українки. За українською міфологією, це — маленькі діти, які померли не хрещеними. Однак сучасні письменниці дещо по-іншому інтерпретують цей образ — їхні потерчата не заманюють довірливих мандрівників у болота, а стають значно оригінальнішим знаряддям убивства. Як заблукалі душі вони вірять не тій мамі й чинять зло. Однак якщо їхніми рукам карати навіть справді винуватих, то з часом можна винищити усе місто («Смерть. У цьому місті сильно пахне нею. Вона має і запах, трохи солодкавий запах... Ванільний»). Треба прощати, бо власні гріхи має кожен — такою є мораль твору.

Від початку текст книжки скидається на пазли, які поступово, сторінка за сторінкою припасовуються один до одного, створюючи досить цікаву мозаїку. Олігархи та їхні діти, помічники й охоронці, відьми, упирка, детектив, учителька з надзвичайно темними талантами — це приблизний «кадровий» набір твору на чолі з дещо дивакуватою головною героїнею.

Те, що дивачка Руслана у новорічну ніч посеред степу зустрічає дитинча, не менш дивно, ніж те, як сама дівчина опинилась у цей час там. Про те, що Руслана — молода дівчина, читач час від часу забуватиме, адже за внутрішнім світовідчуттям цьому образу можна дати мінімум сорок з гаком. Від думок двадцятилітки дуже відгонить життєвою втомою, надмірною «тверезістю» та виснаженням. Дивують і прояви незбагненного материнського інстинкту, який властивий хіба що тим молодим жінкам, які мають власних дітей. Із Русланою письменниці або перестарались, або ж свідомо намагалися створити не по літах зрілий альтруїстичний образ. Як варіант — не мали достатнього уявлення, що робиться в голові у молодої дівчини, тому й виписали таку собі «матір Терезу».

Карма чоловіків — помічника олігарха Олега та детектива Арсена — не настільки чиста, бо вони опиняються у списку грішників, від яких невідома караюча рука якраз прагне очистити місто. Вдячна письменницям, що насамкінець не зробили з грішних чоловіків негідників — зважаючи на «заїздженість» у масовій літературі, цей прийом уже не дає бажаної «несподіваності».

Утім, попри свої гріхи, Олег з Арсеном виглядають майже невинними потерчатами порівняно з Георгіною-Мариною. Жінка з роздвоєною особистістю чомусь вирішила, що має право чинити «справедливий суд» шляхом серійних убивств дитячими руками — от що буває з тими, хто з дитинства читає «Некромантію» замість букваря...

Маленька художниця Єва — сестра Олега, що померла в 16 років, — здається, саме після смерті намалювала найважливішу свою картину — це двері, які допомогли заблукалим потерчатам звільнитись від згубних стін дому, щоб нарешті піти «уперед»...

Загалом книжка цікава, проте на «відмінно» не тягне. Від другої частини твору відірватися практично неможливо, історія стає цікавішою з кожною сторінкою. Однак для цього потрібно... прочитати першу частину, в якій дечого таки забагато. Можливо, деталей. А можливо, думок чи умовиводів, які не претендують на оригінальність і час від часу «замулюють» мозок читача.

Варто також зважати, на кого розрахований цей урбаністично-містичний твір з елементами детективу. Якщо на тінейджерів, то чи не забагато в ньому некромантії, чорнокнижництва і подібного «добра»? Чи не занадто безнадійним виглядає створене Дарою Корній та Талою Владмировою обивательське суспільство, в якому пересічних людей позбавляють сили через їхні емоції? Час від часу складалося враження, що авторки захопилися «темною» темою надміру.

У Вікіпедії випадково натрапила на інформацію, що Дару Корній називають «українською Стефані Майєр». Досить сумнівний піар, зважаючи на художню якість писанини останньої. Однак попри далеко не потужний художній рівень і експлуатацію «темних» образів, творчість американської письменниці усе ж лишає післясмак підліткового кохання, а після «Зозулят зими» чомусь хочеться вмитися святою водою...

Людмила Сайко