Нобелівську премію урочисто вручають кожного року 10 грудня — в день смерті Альфреда Бернгарда Нобеля, який своїм заповітом від 27 листопада 1895 року визначив створення фонду й окреслив, що «призначення його — щорічне нагородження грошовими призами тих осіб, які упродовж попереднього року зуміли принести найбільшу користь людству». Він виділив п’ять премій, одна з яких має присуджуватися «особі, яка в галузі літератури напише видатний твір ідеалістичного спрямування», й до яких Банком Швеції 1969 року було додано шосту — з економіки. І хоч як би ставилися до рішень Нобелівського комітету в сфері літератури, хоч би що говорили про заангажованість чи несподіваність його рішень, проте все це лише підсилює й без того гучний інтерес як до самого явища Нобелівської премії, так і до її чергових письменників-володарів.

Які ж у цьому сенсі перспективи української літератури? Чи можливо спрогнозувати, коли наші письменники зможуть більш-менш реально претендувати на премію, престижнішої та резонанснішої за яку в світі поки немає? І що треба зробити для того, щоб ця премія перестала бути для українського літпроцесу лише привабливо-недоступним міражем?

ПРО ПЕРЕКЛАДИ І СВІТОВИЙ ЛІТПРОЦЕС

Передусім бажано на два-три порядки активізувати перекладацьку діяльність. Ідеться про те, щоб в українських видавництвах значними тиражами почали випускати новочасних і актуальних зарубіжних письменників — європейських, азійських, арабських, африканських, американських, австралійських. Переклад — це не лише форма літературно-творчої роботи і не лише вияв міжлітературної та міжкультурної взаємодії, це, насамперед, встановлення тісних містків, живих контактів, безперервного сполучення між національною художньо-естетичною свідомістю і світовим літературним процесом. А саме з таким сполученням в української літератури є, м’яко кажучи, серйозні проблеми. Про це свідчить хоча б той факт, що на момент визначення нобеліантів 2009, 2011 і 2012 років — а це відповідно Герта Мюллер (Німеччина), Тумас Транстрьомер (Швеція) і Мо Янь (Китай) — жодної їхньої книжки українською мовою не було перекладено. Та й з Маріо Варґасом Льосою, в якого, до речі, подвійне громадянство — Перу й Іспанії, й якого ще в 1970-ті роки характеризували як класика латиноамериканської літератури — ситуація не так щоб була кардинально іншою: на час оголошення його Нобелівським лауреатом 2010 року окремим виданням в Україні було випущено лише один його твір — роман «Зелений дім» (К., Дніпро, 1988) у перекладі й з післямовою Юрія Покальчука.

Не обійтися також без того, щоб і українських письменників за кордоном почали друкувати у престижних видавництвах і солідними тиражами, супроводжуючи це потужними промоакціями у мас-медіа. Для Нобелівського комітету досить чутливим і знаковим індикатором є рівень перекладів письменника, що номінується на цю премію. Досить сказати, що твори Герти Мюллер перекладалися різними європейським мовами, що шведською перекладено всі її книжки, а збірка есеїв «Король кланяється і вбиває» 2008 року в Швеції потрапила до переліку десятки найкращих книжок, написаних жінками протягом останнього часу. Не зайвим буде нагадати, що поезія й книжки Тумаса Транстрьомера перекладені понад 60 мовами світу, а сам він свою популярність за межами Швеції пояснював насамперед тим, що перекладами займалися його колеги — люди, які живуть поетичним словом і проникливо відчувають його єство. «Мені пощастило, мене перекладали поети, які трохи знали шведську, коли йдеться про таку малу мову, це рідкісна річ, — підкреслює він. — Частіше опиняєшся в руках спеціаліста з мови, який або не відчуває поезії, або взагалі нею не цікавиться». Серед тих, хто перекладав Транстрьомера українською, виділю чи не наймайстернішого нашого перекладача — Дмитра Павличка.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ КОНТЕКСТ І «ПРОБЛЕМА РИМИ»

Ймовірно, українській художньо-літературній свідомості є сенс урахувати ті цінності, що утвердилися в європейській та світовій літературній практиці. У сфері поезії це — верлібр, що, як відомо, не передбачає римування й римовані структури. Відомий російський поет і перекладач Ілля Кутік, який, між іншим, народився у Львові, а з 1990-х років живе в Чикаго, вірші якого перекладені понад 20 іноземними мовами й який на межі 1980 — 1990 перекладав неримовану лірику Тумаса Транстрьомера, так розмірковує над питанням, що його варто означити як «проблема рими»: «Зі шведською поезією (тоді вже) був я, взагалі, непогано знайомий. Так, не римують вони. А хто в Європі римує (нині)?! Рима в європейській поезії — єсть каламбур або електрогітара (під/ для неї — й римують!). Рима є несерйозність (перша ознака оної), регістр зниження (смислу)». Окрім тези про традицію римування як причетність до нижчих ліг поетичного чемпіонату, Ілля Кутік висловлює ще одну симптоматичну думку — про ідентифікацію «європейськості» поезії через тест на відсутність / наявність римування. «Неможливо зараз у Швеції писати кінцевими римами, — стверджує він, — це й не прийнято, бо вважається, що інакше шведська поезія не вписується, а точніше, не вписалася б у європейський контекст».

В українському художньому соціумі є поети, які концептуально розроблюють «верлібровий кар’єр». Це візійно-метафоричний Василь Голобородько, епатажно-фабульний Сергій Жадан, зорово-мандруючий Олег Коцарев. Проте сегмент верлібрів займає незначне місце у загальному просторі сучасної української поезії. Отже, чи вписується українська поезія з її ритмічною й римованою традицію у світовий літературно-художній мейнстрім? І якщо вона перебуває поза ним, то чи не варто тримати курс на її семантико-формальне переформатування й утвердження канону верлібру — цебто гранично розгерметизованої структури вірша, безмежно вільної фактури оповіді чи розповіді, що охоплює абсолютно всі грані та вияви реальності, не розподіляючи їх на «поетичні» та «непоетичні», «високі» та «низькі»? Інакше кажучи, чи не треба орієнтуватися на утвердження такої текстури поезій, де ритміка стає необов’язковою, рима та римування — зайвими або навіть неможливими, а дистилювання, внутрішнє цензурування реалій, що стають матеріалом віршів, — абсурдним? І якщо наша лірика так і не впишеться у світовий поетичний мейнстрім, то чи стане вона у ближчій чи віддаленішій перспективі конкурентоспроможною й чи зможе реально претендувати на потужне загальносвітове визнання?..

У сфері прози Нобелівському комітету нерідко імпонують твори, що подають широкі зрізи національного життя-буття. Саме це властиво романам і повістям Маріо Варґаса Льоси, оповіданням і романам Мо Яня. В романі «Зелений дім», що, за словами Юрія Покальчука, «приніс Маріо Варґасу Льосі... світове визнання», нараховується не один десяток дійових осіб, серед яких — військові, службовці, підприємці, священики, індіанці з сельви. Багатьох із них — Боніфацію, Фусію, Літуму, Адріана Ньєвеса, дона Ансельмо — прозаїк проводить фактично крізь увесь роман, постійно додаючи нових фарб-відомостей до їхніх життєвих історій, розкриваючи своїх персонажів із нового або доволі несподіваного боку. В романі Мо Яня «Великі груди, широкі стегна» (в російському перекладі Ігоря Єгорова — «Большая грудь, широкий зад») також зображуються епічні картини національного життєпростору — родинний побут, міжособистісні складнощі й міжсімейні стосунки, сцени партизанської війни китайців проти японців доби 1930-х років, численні випробування, що супроводжували долю головного персонажа твору — Шангуань Лу, жінки, яка після восьми доньок нарешті народжує довгоочікуваного сина. Та й у єдиному тексті Мо Яня, перекладеному українською мовою — оповіданні «Геній» (Спеціальний випуск журналу «Всесвіт» — Альманах китайської літератури, 2010, переклад Євгенії Красикової), замальовується характер із «народного потоку» — Цзян Дачжі, акцентуйований мислитель-самородок, який, відмовившись від університетської освіти та професійної кар’єри, повертається у своє село, щоб віднайти спосіб, як рятувати людство. Чи багато в українській прозі останніх 15 — 20 років можна нарахувати творів, де б зображувалися зіткнення, дилеми, типажі, які б репрезентували не окремі регіональні чи прошаркові особливості, а загальножиттєві, панінтелектуальні, універсально психологічні сподівання й метання нації, де б із художньою яскравістю й без нав’язливих сентенцій змальовувалася натурально феєрична й абсурдно достовірна тектоніка нинішнього життя?

МЕТА — НОБЕЛІВСЬКА ПРЕМІЯ

Ймовірно, не варто недооцінювати й чинник загальнолітературної, ба навіть загальносоціумної налаштованості на Нобелівську премію, де під налаштованістю мається на увазі не вербальний чи, точніше, вербально-маніфестувальний, а суто діяльнісний аспект. У цьому контексті репрезентативною виглядає ситуація в актуальній китайській літературі, яку окреслив професор Пекінського педагогічного університету Лі Чженжун, закцентувавши на тому, що в його країні серед письменників оформилася тенденція — цілеспрямовано працювати на одержання Нобелівської премії: «Автори намагалися написати те, що потенційно може сподобатися Нобелівському комітету. Представники комітету — найбажаніші гості в Китаї, їх приймають, як імператорів. Також найкращими друзями китайських письменників стали культурні аташе зарубіжних амбасад у Китаї, оскільки думка цих людей чимало важить для Нобелівського комітету. Багато письменників спеціально прагнуть видаватися на Заході, щоб стати ближче до омріяної мети. Коли вони пишуть, вони свідомо орієнтуються на нобеліантів останніх років». І хоча в оцінному ставленні Лі Чженжуна така літературна й соціумна поведінка китайських письменників зазнала радше критичних, аніж схвальних акцентів, проте факт залишається фактом — лауреатом літературного Нобеля-2012 став їхній співвітчизник. І це вже другий Нобель для китайської літератури за короткий період: до Мо Яня цю премію 2000 року здобув Гао Сіньцзян, який, щоправда, на той момент уже мав громадянство Франції.

Безумовно, є ще один потужний чинник, що міг би ефективно прислужитися просуванню українських письменників до нобелівського визнання, — участь у цьому процесі політиків. Ясна річ, наших. Причому маю на увазі не лише представників владних чи державних структур, а й тих, хто позиціонує себе як опозицію. Зовнішньополітична та зовнішньокультурна активність країни в цьому напрямі також має вагу і значення. Проте на цей чинник варто розраховувати якнайменше. Наші провладні й противладні структури настільки зайняті своїми політико-корпоративними чи, точніше, власними бізнес-інтересами (а політика в Україні є насамперед формою особистого бізнес-проекту), що робити серйозні ставки на їхню зовнішню підтримку, зовнішню промоцію автоматично означало б відкласти справу літературного Нобеля для України в дуже далеку шухляду.

Чи не означає це все, що новочасна українська література поки не вельми готова до здобуття своєї першої Нобелівської премії? Думаю, все це означає лише одне: українським письменникам, критикам, літературознавцям є сенс зосередити свої зусилля на підвищенні рівня «європейськості» нашої літератури. Якщо ж урахувати, що політика Нобелівського комітету в глобальному сенсі спрямована на розширення спектру національних літератур, відзначених цією премією, то стає зрозуміло: Нобелівського олімпу досягає той літературний соціум, який цього дуже прагне.

Ярослав ГОЛОБОРОДЬКО, доктор філологічних наук, професор Херсонської академії неперервної освіти