Якщо ви відвідуєте книжкові ярмарки не через можливість купити книжки за видавничими цінами, а тим паче якщо вам коли–небудь випадала нагода побувати на львівському «Форумі видавців», значить, київський «Медвін» вам буде не до душі.

Брак Драча і «УМні» есе Ірванця

Кілька років тому столичну виставку–ярмарок спробували оживити нетрадиційними книжковими дійствами на кшталт «Книга і кухня», «Книга і музика», «Дитяча май­стер–кляса». Але те, що здивувало одного разу, не вражає вдруге. Так і вийшло, що ХIV Київський міжнародний ярмарок «Медвін: книжковий світ–2011», який проходив із 10 по 13 листопада, був блідою копією вересневого дій­ства у Львові: менше видавництв, відсутність новинок і гучних презентацій. Якби не книжка Юрія Андруховича і ще кілька менш розрекламованих видань — узагалі можна було б про «Медвін» не згадувати.

На відміну від львівського «Форуму», де через надмір заходів не встигаєш не те що їсти, а й спати, на «Медвіні» після того, як визначився із цікавими зустрічами і презентаціями, можна встигнути і поспілкуватися зі знайомими, і вистояти у черзі за письменницьким автографом, і кілька разів обійти всі видавничі стенди. Так, можна було натрапити на окремий стенд Лади Лузіної, яка запевняла журналістів, що цьогоріч видала найбільше книжок з–поміж вітчизняних літераторів і тому має повне моральне право проводити зустріч на тему: «Як стати успішним письменником». Або ж підслухати, як акторка Ольга Сумська ділиться секретами своєї краси (вона презентувала подарункову книжку видавництва «Ранок»). Або ж прийти за підписом до Івана Драча, але так його і не отримати, бо всі примірники його поетичної збірки «Сивим конем» (видавництво «Фоліо») вмить розібрали й автограф–сесію довелося припинити.

Колега Драча Дмитро Павличко на «Медвіні» підписував не лише поему–казку «Золоторогий олень» (видавництво «Коло»), а й книжки видавництва «Основи», заснованого його донькою Соломією: одному покупцеві Павличко навіть підписав підручник із кримінального права.

Із презентованого на ярмарку слід виділити книжку «іскрометної публіцистики» Олександра Ірванця «П’яте перо». До неї ввійшли есе письменника, що в різний час друкувалися в українських ЗМІ, серед яких і газета «Україна молода». Назва книжки пов’язана з п’ятьма іпостасями бубабіста: перше перо — поезія, друге — проза, третє — переклади, четверте — драма, а п’яте — власне публіцистика. Цим текстам, як зазначив на презентації журналіст Юрій Макаров, властиві особлива авторська інтонація і темперамент — риси, яких і досі бракує українській журналістиці.

А ось сучасним українським політикам і багатіям, безперечно, раніше бракувало книжки Мішеля Терещенка «Перший олігарх» (видавництво «Ніка–Центр»). Нащадок відомих українських меценатів і цукроварників уже вісім років живе в Україні, вирощує на українських ґрунтах льон і протистоїть українській корупції. Його повернення до України із Франції пронизане випадковостями, бо переїжджати на Батьківщину своїх предків і працювати на землі ніколи й не мріяв. Тому на запитання, чому вирішив лишитися тут, відповів: «Я нічого не вирішував, просто нікому не зміг відмовити». Врешті, переїхати до України і написати напівдокументальну–напівхудожню книжку про свого діда Михайла Івановича Терещенка Мішеля спонукало шанобливе ставлення українців до його роду. Герой книжки «Перший олігарх» був однією з найвпливовіших осіб Російської імперії, депутатом Державної думи, міністром фінансів і міністром закордонних справ у Тимчасовому уряді. Коли Михайлові Терещенку було ледь за 30, він був змушений виїхати з Батьківщини і залишити тут увесь статок великої династії Терещенків. Але й за кордоном Михайло зумів стати одним із найвідоміших фінансистів світу. На родовому гербі Терещенків написано: «Прагнення до загального добра».

Зірковий склад експертів зібрала навколо себе презентація збірки статей, присвячених художниці Катерині Білокур, «Філософія мовчазного бунту». Про свою Білокур на «Медвіні» говорив художник Тіберій Сільваші, мистецтвознавець Олег Сидор–Гібелінда і письменниця Оксана Забужко. «Роботи Катерини Білокур не можна скваліфікувати як наїв, як народне чи прикладне малярство, — переконана Забужко. — Білокур — це художник, який зумів виробити свою власну мову. Художник, доля якого ніколи не буде відчитана, бо це доля генія в рабстві, повторення Шевченкової долі».

Одна книжка замість ста одинадцяти

11 листопада рівно об 11 годині 11 хвилин патріарх «Бу–Ба–Бу» Юрій Андрухович почав ставити перші автографи на своїй книжці «Лексикон інтимних міст», над якою працював майже п’ять останніх років. «Це новий досвід для мене, — розповів Юрій Андрухович, — писати повільно. Але мені це подобалося. Іноді за день написаними лишалися два–три речення». Те, що «Лексикон» став головною подією «Медвіна» — заслуга не лише Андруховича, але і його видавця — фестивалю Meridian Czernowitz. Молоде видавництво забезпечило книжці і рекламу в інтернеті, і навіть спеціальну гру на Facebook. Магічне число 111, яке відповідає кількості міст світу, описаних у «Лексиконі», дорівнює і ціні книжки у... 111 книгарнях України. Новинку Андруховича навіть презентували незвично: спочатку спілкування з журналістами, потім автограф–сесія, і лише о 20:30 почалася сама презентація в освітньому центрі «Майстер–клас».

Перший текст у цій книжці патріарх «Бу–Ба–Бу» написав 2005 року — про швейцарське місто Аарау, другим було велике есе про Київ. Потім перед письменником постало непросте завдання: згадати всі міста, в яких він коли–небудь побував, навіть ті, з якими знайомився лише на залізничному вокзалі. Серед 111 міст — 24 українські. «Така книжка є однією зі спроб не забувати ці міста, не забувати, де ступала твоя нога, щось таке, що відбулося, а якби ти потім його не записав, воно зникло б назавжди і пропало б разом із тобою», — говорить Андрухович. Своєрідним подразником під час писання була абетка, якої письменник дотримався абсолютно, не назвавши лише місто на м’який знак. «Розташування літер нашого письма є надзвичайно потужною і диктаторською системою координат, — вважає автор. — І вона є дуже такою певною системою координат. Абетка, що називається, не підведе і не зрадить. Вона має свою послідовність. Абетка готує для нас величезну кількість пасток, а з іншого боку, для людини, яка пише, вона є такою базою, ґрунтом, на якому можна твердіше стояти ногами. І звідси виникають енциклопедії, в яких людство на якомусь етапі фіксує все, що ми знаємо про нас і про світ».

Означити «Лексикон інтимних міст» так само складно, як і попередній «замість–роман» Андруховича «Таємниця». На запитання «УМ», чи випадковим є таке вдавання до межових жанрів, письменник нагадав, що «найцікавіші явища літератури завжди перебувають десь там, на межі». «Можливо, я теж старався досягнути такої жанрової непевності, — зазначив Андрухович, — щоб, читаючи цю книжку, справді важко було знайти відповідь: есеїстика, публіцистика, проза, оповідання, вірш, анекдот, роман... Щоб у ній це все було якось там означено, присутньо, але в той же час не виникало з якоюсь певністю, однозначністю».

Відомо, що Юрій Андрухович не вважає надрукований текст недоторканим. Навпаки, фраґменти перекладного видання «Перверзії» письменник спеціально змінював і переписував для німецькомовного читача. Така ж доля може чекати і на «Лексикон інтимних міст». Якщо виникне пропозиція перекласти цю книжку, Андрухович додасть до неї есе, актуальніші для іншої країни, і відкине незрозумілі. «Ця книжка може змінюватися, рости, може також зменшуватися, — додав Андрухович. — Критерій успіху — наскільки вона здатна змінюватися і наскільки ці зміни знаходитимуть відгомін у читача».

Тетяна ТЕРЕН