Зустрітися з Іваном Драчем, перекинутися кількома фразами щодо «політичної ситуації у світі», а то й подискутувати на цю тему — не є неможливим, на відміну від деяких представників покоління 60–х в Україні. Здається, він відвідує усі більш–менш важливі політичні й культурні заходи, входить у представницькі ради й комітети — тобто, одного дня задавши собі темп руху, дотримується його беззастережно. Хоча бурхлива громадська активність поета, драматурга, перекладача, депутата не зажди була запорукою позитивного оцінювання його дій: Івана Драча називають конформістом і (довелося наткнутися і на таке визначення) «майже дисидентом». Щодо даної розмови мені, чесно кажучи, найменше йшлося про політичну оцінку, хотілося більше отримати світоглядних відчуттів бувалого аксакала, ставлення до того, що відбулося й що незмінно циклічно повторюється в Україні, з ретроспективи літ. Погода (останній осяйний день бабиного літа) й обставини (зустріч відбувалася у сквері біля Театру Франка, де за кілька годин мав розпочатися творчий вечір–концерт Богдана Ступки) якраз сприяли таким намірам.

У 30 —ансамбль Вірського в Нью–Йорку, у 40 — Шевченківська премія

— Іване Федоровичу, зараз ви підете вітати Богдана Сильвестровича. А самі як збираєтеся відзначати свою серйозну дату? Будуть творчі вечори, зустрічі?

— Нічого особливого не буде. Такого, як мені на 70–річчя робив Юрій Іллєнко, я вже не матиму: це був імпровізований вечір. А робити щось силуване я не вмію i не хочу. Думаю виїхати на ці дні з Києва... Колись Микола Платонович Бажан на своє 75–річчя втік iз Києва — це був не найгірший аргумент щодо святкування ювілею.

— Коли вперше приходить відчуття плинності часу і бажання здійснити певну ревізію життя?

— Це приходить у різноманітний спосіб. Може, тоді, як ти наступив на цвях, у тебе розболілася нога, і ти боїшся, що це може бути останній день твого життя. Також це може бути народження внука... Є різні речі, які примушують завдати собі труд зробити певні висновки.

— А у вашому життi за яких обставин таке відчуття навідувалося?

— Напевно, на 40–річчя — я тоді якраз дістав Шевченківську премію. А може, й ще раніше — у 30 років, коли я був у складі делегації УРСР на Генеральній асамблеї ООН у Нью–Йорку. Тоді моє 30–річчя відзначали діаспоряни, ансамбль імені Вірського. Це було таке гучне–бучне і несподіване свято для мене! Я й подумати не міг, що хтось там знає про мій день народження.

То був дуже складний період — ми поїхали у лігво ідеологічного ворога (сміється), тому за нами пильно стежили як американські, так і радянські служби. Пригадую, як у мене пропав записник з усіма адресами і телефонами, а за тиждень несподівано з’явився. А іншого разу, коли я пізно повернувся до себе, на мене чекав завідуючий ідеологічним відділом ЦК Компартії України, комісар нашої делегації Георгій Георгійович Шевель, який після тої поїздки став міністром закордонних справ. «Ти би, такий–перетакий, або там лишався, або... Ти ж мені дай хоч колись виспатися!» — накинувся він на мене.

— А в той час в Україні відбувалися переслідування...

— Так, це одна з причин, чому нас послали: одних — у Сибір, других — у Нью–Йорк. Ми з Павличком тоді розробляли тактику поведінки — що і як маємо робити і говорити. І ми там розповідали, що таких–то арештували (а це були, зокрема, брати Горині, мистецтвознавець Михайло Косів) і що ми надіємося, що вони не пов’язані з буржуазним націоналістичним підпіллям, і що їх скоро звільнять. Як українські комуністи, ми стояли на лінії Скрипника, Хвильового, Шумського: нам не потрібна Україна без комунізму і нам не потрібен комунізм без України.

— Але ж ви якось згадували, що досить рано зрозуміли лицемірство — і дорослого світу, і тієї системи...

— Не зразу, а тоді, коли мене приймали у члени партії і одночасно переслідували кадебісти. Якось я їм сказав, що завтра мене приймають у партію, і вони відразу почали застерігати: «У жодному випадку не кажіть нікому, що ми вас викликаємо, перевіряємо. Наша діяльність — це одне, а партія — інше». Для мене це було своєрідним шоком, адже я думав, що воно, як сполучені посудини: КДБ усе знає про КПРС і навпаки...

— Як можна було витримати балансування на цій тонкій грані?

— Якщо я дожив до цього часу, то, бачте, довго можна... Я постійно займався творчістю — писав вірші, перекладав, робив фільми. На кіностудії Довженка я працював із 1964–го по 1974–й, потім ще років iз десять допрацьовував — за той час мені вдалося зробити кілька фільмів, які залишилися в пам’яті людей. Це допомагало. Я розумів, що якийсь спосіб існування у тих умовах мусить бути, і не кожен має адекватно відповідати тому часу, в якому живе. Таким чином я звільнив себе від особливих думок.

«У Москві не лишився, бо надто був український»

— Як ви потрапили на Вищі сценарні курси в Москві?

— Я приятелював із Параджановим і Вінграновським, і вони мене переконували: «Те, що ти, Іване, займаєшся цією поезією, літературою, це несерйозно. Справжнє мистецтво — кіно: це і література, і музика, і філософія, і маляр­ство». Я на їхні вмовляння купився і поїхав навчатися в Москву. Тим більше що мене тут вигнали з університету.

Я до того знав Миколу Вінграновського: він друкувався у журналі «Жовтень», а потім Павло Загребельний надрукував його вірші у «Літературній Україні», де я потім опублікував свого «Ножа у сонці». Таким чином, нас сама доля познайомила... А Параджанов цікавився молодими літераторами, художниками. Якось він запросив п’ятьох–шістьох молодих письменників у Спілку кінематографістів і став розказувати, що кіно — це мистецтво майбутнього. Тоді він кожному вручив по троянді. І як я вколовся тою трояндою, до сих пір болить...

На курсах я вчився два роки. Мав можливість переглядати фільми Фелліні, Антоніоні, Бергмана, Годара. У мене драматургію викладав Віктор Шкловський, кінорежисуру — Михайло Ромм. Це був цікавий московський світ, саме тоді відбувалося становлення Театру на Таганці. Хоча і там були переслідування, але директором наших курсів був Михайло Маклярський — знаменитий розвідник і автор сценарію «Подвиг розвідника». І коли кадебісти стали за мною пильнувати, він їм сказав: «Ваню не чіпайте, він — мій».

— Очевидно, що тиск у Москві був меншим, ніж у Києві, а можливостей більше. Чи була спокуса лишитися там?

— Цього не було, тому що я занадто український чоловік був.

— У вашій першій роботі — фільмі «Криниця для спраглих» — присутнє неймовірно щемливе відчуття старості. Чому ви у 20 iз хвостиком років звернулися до цієї теми?

— Це була історія мого батька, матері, дядьків, тіток — усього того світу, який я цінував, любив і не міг про нього не написати. Початково варіантів сюжетів у мене було кілька, але керівництво курсів вибрало саме цей — про діда, який хоче вмерти і робить собі труну. Це щоденна реальність, зараз у селі те ж саме.

— Тобто в Москві сценарій пройшов, а в Києві — ні.

— У Києві не пройшов фільм. Але у цьому винен не Драч, який робив сучасного Колу Брюньона за Роменом Ролланом — діда старенького, але жартівливого, кокетливого. Іллєнко з цього всього зняв шкіру і зробив гостру трагічну штуку. Але я не міг його не підтримати через те, що його звинуватили в антирадянщині. А ще якби його автор звинувачував у антирадянщині, то це було би зовсім тяжко для його кар’єри. І я сказав, що цей фільм — те, що я хотів.

— Так випало, що я спершу побачила фільм «Пропала грамота», а потім прочитала оповідання Гоголя і не могла повірити, як iз кількох сторінок можна було зробити таку красиву дотепну історію.

— У сценарії поєдналися й інші твори Гоголя, Миколи Стороженка, козацькі перекази. Спершу це писалося на Віктора Греся, якого кіностудія не хотіла брати. Потім режисером обрали Бориса Івченка, але насправді фільм робив Іван Миколайчук. «Пропала грамота» була частиною програми кіностудії з екранізації творів Гоголя, і оскільки я постійно десь їздив, то в результаті мені дістався цей невеличкий твір. У мене було цього сценарію до десяти варіантів (труд сценариста — це важкий постійний труд), і мені так ця робота вже набридла, що я віддав хлопцям усе написане: «Беріть, робіть, що хочете, а я погоджуся з усім».

— Ви починали так добре у кіносценарній роботі: три перші фільми — і всі успішні. Чому, на вашу думку, наступні кінопроекти, в яких ви брали участь, не були вже такими популярними?

— Цього ніхто не знає. Коли ми знімали ті фільми, про які ви говорите, то над кіностудією ніби особлива аура стояла. А потім ніби пороблено стало — як ми не старалися щось зробити, нічого не виходило. От робив я спеціально для Миколи Яковченка фільм «Дід лівого крайнього». Думали, що знімемо гарну трагікомедію — і режисер був прекрасний, і оператор, але нічого не вийшло. Вважаю, це через те, що ми там усі перепилися, не так я, як Осика і Яковченко. Одного разу я приїхав до них на зйомки до Річкового порту. Осика ще заздалегідь почав кричати: «Давай! Шикуйся! Автор іде!». І коли я підходив, він піднімає руку — «Мотор!» — і падає п’яний. Так от фільм і пропили.

— А що заважало працювати у 90–ті?

— Я вже цим не займався. Я займався політикою. Після того як син у 86–му захворів — він як студент четвертого курсу рятував із Чорнобильської зони людей і отримав опромінення (два роки тому Максим загинув, Іван Драч досі займається розслідуванням тієї справи, переконаний, що сина вбили. — Ред.), я почав себе питати, що далі робити. І вирішив, що треба робити політичну структуру, яка би міняла ту систему...

Не без політики: про Попова, Януковича і Ющенка

— І все ж. Ви входите до Гуманітарної ради при Президентові. На президентському сайті у Плані роботи робочої групи з питань культури і мистецтва цієї ради на 2010/2011 рр. йдеться, що вас призначено відповідальним за підготовку питання про порятунок українського кінематографа.

— Такого не було. Розмови були, але це несерйозно...

— Узагалі, яка доцільність роботи Гуманітарної ради, органу, який і за попереднього Президента викликав чимало нарікань?

— Я входив і до того органу, і до цього тепер. Тоді головою був Микола Жулинський, він намагався щось робити, але Ющенко на те майже не звертав уваги.

— Але ж відбувалися засідання за участі серйозних людей — Ліни Костенко...

— Та вона раз чи два була. Побачила, що то така балаканина, і пішла. І правильно зробила.

— А теперішні засідання відрізняються?

— От хочу сказати, що я щойно прийшов із зустрічі з мером Києва Олександром Поповим, подібну раду створено і при ньому. Цікаво, що він прийшов у музей Грушевського, і коли я йшов, він казав, що ще залишиться, щоб подивитися музей. Ми говорили про різні речі: від «Мистецького арсеналу» і до музеїв Києва. Ці речі (входити у Раду. — Ред.) хтось повинен робити, ця робота, можливо, не дуже почесна, а для декого — ганебна. Але я вважаю, що будь–яку роботу, яка йде на користь мистецтву, Києву, треба робити.

— Але водночас Попов оскандалився з Музеєм історії Києва. Взагалі, це парадокс: усі чиновники носяться з «Євро–2012», а у столиці немає її музею.

— Я чув цю історію — що добудували будинок, який виявився замалим для музею... Можливо, не стільки він оскандалився, як служби при ньому: вони мали доповісти, що той будинок не придатний для музею.

— Я так розумію, що ви даєте кредит довіри кожній владі...

— Я таким чином хочу щось реально робити. Не бути в гламурній опозиції, ганьбити. Протягом усього життя я так відчував.

— Якщо ми вже зачепили тему органів, робота яких викликає значні дискусії, то чи треба, на вашу думку, реформувати діяльність Шевченківського комітету?

— Ви про скандал iз приводу Шкляра? А розпитайте членів комітету, хто добився, щоб Шкляреві присвоїли цю премію? Драч! Драч переконав істориків, мистецтвознавців, композиторів.

— Чому Шевченківський комітет не відстояв своє рішення?

— Яким чином? Шевченківський комітет приймає рішення і дає його на підпис Президенту. І коли від премії відмовляється один номінант і каже, що він її не прийме, поки не буде звільнений міністр, то до чого тут Шевченківський комітет?

— Але ж ідеться також про процедуру висунення та обговорення кандидатів, якась є закритою. Чи існує бодай якась можливість реформування?

— Треба робити це або супервідкрито, або суперзакрито — як у Нобелівському комітеті, коли ніхто не знає, яким чином присвоюють премію.

— Але ж фінансування цих премій відбувається з різних джерел. Нобель — це приватні кошти. Шевченківська премія — державні гроші, тобто народні, не можна ж абстрагуватися від суспільства.

— Це справа держави, гуманітарної політики, яка у нас дуже слабенько діє, бо немає гуманітарного віце–прем’єра, сама Ганна Миколаївна (Герман. — Ред.) не може такий сектор опановувати — тяжко їй.

— Чому в нас, якими б не були хорошими люди, що потрапляють у владу — чесні, добрі, підприємливі, активні, — псуються? Чому система їх обов’язково ламає?

— Мабуть, у нас дуже серйозна корупційна машина. У СРСР була єдина Компартія, де були три мільйони комуністів, серед яких — і я, 30 років. Значить, і на мені той спадок також відбився, як і на інших. Думаю, нам ще треба 20 років прожити до Мойсеєвих сорока. Потім буде ваше покоління чи ваших наступників, і все буде інакше.

— Відомі приклади, коли людина культури іде в політику. А для чого політики ідуть в культуру?

— Це ви запитайте у політиків. Я колись розказував таку історію — іде Янукович на зустріч із Меркель, вона перед тим слухала концерт Вагнера, а він — спілкувався із Кобзоном у Донецьку. І от зустрічаються ці два світи. Що з того буде? Як їм порозумітися?

— Ви натякаєте на те, що нашим політикам треба підвищувати культурний рівень?

— Абсолютно.

— Тоді якось нелогічно звучить ваша оцінка віршів Януковича.

— Було це так. Коли ми з ним зустрілися, він показав мені ікону, на яку молиться, і прочитав вірша, що написав на честь товариша, який загинув. Для мене сама подія була цікава, а не естетична цінність твору. Я відчув, що це людина, з якою можна мати діло.

—  Із позиції прожитих літ, яке найбільше розчарування вас спіткало?

— Часто були розчарування у друзях, бо я думав, що вони будуть міцніші. Але тоді я казав собі: «Тримайся, сучий сину! Якщо не простиш, то ні з ким і поговорити буде».

ДОСЬЄ «УМ»

Іван Драч

Народився 17 жовтня 1936 року в селі Теліженці на Київщині. У дитинстві мріяв бути капітаном далекого плавання або економістом — далося взнаки прочитання тетралогії Теодора Драйзера. Літературні захоплення посприяли тому, що після закінчення школи почав працювати вчителем. Навчався у Київському університеті, тоді ж писав критичні щодо радянської влади вірші, почав контактувати з дисидентами, але після їх арештів написав відкритий лист, у якому каявся у зв’язках iз ними. Працював у газетах «Літературна Україна» і «Батьківщина», на кіностудії ім. Довженка. Наприкінці 80–х, будучи визнаним літератором, пішов у політику: був головою Народного руху України, тричі членом парламенту (востаннє — у списках «Нашої України»).

У Івана Драча завжди складалися лояльні стосунки з владою. У СРСР отримав Державну премію УРСР ім. Шевченка і Державну премію СРСР з літератури. За Кучми — орден князя Ярослава Мудрого. За Ющенка — звання «Герой України». За Януковича — ювілейну медаль «20 років незалежності України».

Автор сценаріїв до таких фільмів: «Криниця для спраглих», «Камінний хрест», «Вечори на хуторі біля Диканьки» і відомих поетичних творів — «Соняшник», «Протуберанці серця», «Сонячний фенікс», «Американський зошит», «Чорнобильська мадонна».

Зараз продовжує писати вірші, працює над спогадами про Миколу Вінграновського і Сергія Пара­джанова. Живе з дружиною Марією та псом Рексом. Має дочку (Мар’яна працює на радіо «Свобода» у Празі) і трьох онуків.

Наталя Дмитренко