Протягом лютого сталося чимало скандальних подій.

Топ-новиною місяця став тур Ліни Костенко 7 містами України. Тут знайшлося місце і для тріумфу, і для сварки з образою таскасуванням туру.

Окрему увагу варто звернути на активну роботу зацікавлених осіб після того, як Ліна Костенко образилась. У діло пішли звернення мера Львова, колективні листи, оприлюдненевідео та тонни колонок і блогів від персонажів сучукрліт різного рівня маргінальності.

В цей самий час вдячні читачі розмітають з полиць книгарень чи то третій, чи то четвертий наклад "Записок українського самашедшего". Крім того, видавництво "Либідь" успішно продає дорогу upgrade-версію вибраних поезій Ліни Костенко - збірку "Річка Геракліта".

Другий скандал під кінець лютого розгорівся навколо Шевченківської премії. Цього року її отримав Василь Шкляр за роман "Чорний ворон". В романі є чимало специфічних висловлювань про представників неукраїнських національностей. Та й сам письменник відомий своїми порівняннями південних і східних областей України то з гангреною, то з раковою пухлиною. 24 лютого на це звернув увагу директор видавництва "Фоліо" Олександр Красовицький. Депутати Європарламенту послухали та пообіцяли розібратися. To be continued...

Міжнародні новини принесли чимало приємного.

В лютому вийшов новий номер журналу "Новый мир". Зміст обіцяє переклади сучасних українських письменників російською мовою і статтю про історію розвитку сучасної української літератури.

В цей самий час російськомовні ЖЖ-юзери перекладають свіжий вірш Іздрика і запрошують долучатися всіх охочих.

В Німеччині та Польщі вийшли свіжі переклади текстів Сергія Жадана.

В Німеччині також вийшов колективний переклад книжки "Квітослава". Це перший і наразі єдиний опублікований текст журналіста "Телекритики" та "Медіаграмотності" Отара Довженка.

Святом місяця, очевидно, варто назвати день народження Лесі Українки. На честь свята 25 лютого біля пам´ятника поетки читали її вірші.

В цей самий час "Українська правда. Життя" прочитала декілька нових книжок. Здається, протягом весни з´явиться набагато більше новинок. Але наразі - огляд того, що трапилося до рук.

Ліна Костенко "Річка Геракліта" (видавництво "Либідь")

Це збірка вибраних поезій Ліни Костенко. Видавець пояснює появу цієї книжки потребою боротися з піратськими виданнями збірок живого класика.

За 200 гривень усі охочі отримають книжку, диск із записами читання поезій у виконанні Ліни Костенко та два літературознавчих коментаря в передмові та післямові.

Власне, ті коментарі позбавляють сенсу будь-які рецензії на "Річку Геракліта".

В передмові донька поетеси Оксана Пахльовська розповідає про історію появи цієї збірки та її концепцію. Виявляється, метою було створити новий образ Ліни Костенко - не так громадського діяча, як жінки. Згідно з легендою, спочатку тексти до збірки добирали потай. Це тільки згодом Ліна Костенко вподобала концепцію та додала 50 нових поезій у книжку.

"Річка Геракліта" - збірка, що складається з 4 циклів поезій. Очевидним стрижнем організації текстів стала зміна пір року та їхня символіка: "Осінні карнавали", "Сліпучий магній снігових пустель", "Весна підніме келихи тюльпанів", "Що в нас було? Любов і літо".

Геракліт - ім´я давньогрецького філософа. Саме він зрозумів, що "все тече, все змінюється". Саме він додав, що "не можна двічі ступити в одну річку".

Збірка "Річка Геракліта" - своєрідна спроба в ту річку таки вступити.

Судіть самі. Більшу частини збірки складають старі-добрі поезії. Їх точно читали в збірках "Над берегами вічної ріки" 1977 року, "Неповторність" 1980 року та "Вибране" 1989 року.

Водночас 50 нових поезій дають змогу побачити, куди рухається живий класик. До речі, в мережі доступна цілком легальна trial-версія.

Дуже важливим додатком є аудіо-диск із записом голосу Ліни Костенко, що читає свої поезії. Це нагода зустрітись із класиком і почути його інтерпретацію власних текстів. Звуки голосу Ліни Костенко, звісно, допоможуть розставити в поезіях потрібні акценти. І, можливо, стануть сатисфакцією для всіх тих, хто не зміг потрапити на зустрічі поетеси з читачами.

Автором ілюстрацій до поезій став художник Сергій Якутович. Він пояснює, що хотів зобразити Жінку та її таємниці. Для розуміння концепції стане в пригоді образ Сфінкса та його похідні. Хоча всередині книжки маємо монохромні жіночі портрети, які можуть нагадатипанно Альфонса Мухи.

Варто зазначити, що мій примірник книжки виявився неякісно зробленим. За тиждень лежання на столі обкладинка книжки розсохлась і тепер не закривається.

Але цей дефект не мав би зіпсувати загального враження. "Річка Геракліта" - дзеркало, де відбите нове обличчя поета, обличчя жінки, її слабкостей і таємниць.

Книжка точно сподобається шанувальникам поезії Ліни Костенко, а також неофітам, які тільки збираються вступити в цю ріку.

Герта Мюллер "Гойдалка дихання" (видавництво "Фоліо")

Нарешті в Україні перекладено бодай один текст Нобелівського лауреата 2009 року Герти Мюллер.

Роман "Гойдалка дихання" переклала Наталка Сняданко.

"Гойдалка дихання" - текст непростий. Перекладач Марк Білорусець назвав його "роман-вірш". Осягнути всю складність задачі перекладача можуть допомогти подкасти обговорення цього роману.

Сюжет "Гойдалки дихання" дуже болісний і прямо стосується України.

Жив собі 17-річний румунський німець Леопольд Ауберг. У 1945 році, коли закінчилася Друга світова війна, його депортували в трудовий табір на сході України. Така ж доля спіткала інших його співвітчизників. Протягом наступних 5 років всі вони мусили працювати на відбудові СРСР.

Всередині цієї фабули - низка історій з життя "випадково зібраної разом публіки".

Роман написаний від першої особи. Оповідач - Леопольд Ауберг. Перед очима оповідача-персонажа та читача промайнуть перукарі та керівники табору, селяни та проститутки, ринкові торгаші та порядні німецькі родини.

Наскрізним образом є Янгол голоду. Цей фантом переслідує Леопольда Ауберга всі 5 років ув´язнення та не відпускає навіть на свободі.

Не варто чекати на розмазування шмарклів на тему несправедливості та страждань. Особливістю роману є його надзвичайна предметність. Замість відсторонених монологів ні про що - низка цілком конкретних предметів і фактів. Саме вони стають трампліном для рефлексії на вічні теми - гідність, життя, голод, туга, дім, родина, повернення, вмирання.

"Гойдалка дихання" - це не роман про депортованих німців у таборі в СРСР. Цю історію можна було би писати від імені персонажа будь-якого походження.

Йдеться про трагедію втрати дому та неможливість повернутись у вихідну точку. Про неможливість подолати самотність. Адже таборова "випадково зібрана разом публіка" виявляється єдиними близькими людьми. Бо тільки вони здатні зрозуміти травми один одного. Але чомусь саме вони відмовляються впізнавати один одного, вітатися та продовжувати спілкування. Навіть якщо живуть у одному місті.

Щось подібне можна було прочитати в романах Ремарка та Хемінгуея. В "Гойдалці дихання" постає все те ж втрачене покоління. 17-річні діти, яких забрали з дому. 22-річні старі, що повернулись, але потрапили в чужий світ, до якого не можуть пристосуватися.

Роман Герти Мюллер - чудовий взірець роману-переосмислення болісного історичного минулого. Тут немає чорного та білого, немає жертв і катів.

"Всі винні" - саме такий висновок робить Леопольд Ауберг після чергового травматичного таборового досвіду.

Цю книжку можна порадити будь-якому любителю історичних романів. А також - українським письменникам, які самі пробували творити на цій ниві. Особливо корисно читати та порівнювати з українським літературним контекстом.

"Вино і філософія", "Пиво і філософія" (видавництво "Темпора", переклад Петра Таращука)

Уявіть собі 2 збірки наукових статей. Кожна має солідну передмову, вступ із окресленням магістральних тем, статті іменитих авторів, список літератури, примітки, іменний покажчик і короткі біографії авторів. Уявили? А тепер забудьте.

"Вино і філософія" та "Пиво і філософія" - дуже парадоксальні книжки. В хорошому сенсі слова "парадокс".

Формально вони справді цілком відповідають вимогам наукового стилю. Але варто почати читання, як це хибне враження одразу ж випаровується.

Упорядником обох книжок є Фріц Олгоф. Його задум - геніально простий. Під однією обкладинкою він зібрав солідних авторів. Кожен з них щось викладає, щось пише, щось досліджує. Переважно філософію, історію мистецтв тощо. Але у вільний час кожен із них має пристрасть - вино. Або пиво.

"Вино і філософія" та "Пиво і філософія" - приклад надзвичайно не-снобського погляду на життя.

Справді, коли востаннє комусь приходило в голову подумати, що професура світового рівня теж вживає алкогольні напої? Ну хіба що тим, хто бував на after-party захистів дисертацій у якому-небудь науковому інституті.

Науковці несподівано постали в нових іпостасях. Вони не лише п´ють, але й говорять про це.

 Погляд на вино та пиво крізь призму філософії дозволяє замислитись над купою важливих екзистенційних питань. І знайти на них відповіді. Поле тем надзвичайно широке: мистецтво пити, естетична практика дегустації вина, душа вина, смаки (про які сперечаються). А ще - матриця пива, екстремальне броварство, пиво і незалежність, пиво і дружба, стиль та естетика пива, пивні вирячені очі та трансцендентальний ідеалізм.

Просто поема, а не теми.

Водночас, певна легковажність формулювань не має ввести в оману. Статті в книжках "Вино і філософія" та "Пиво і філософія" зовсім не схожі на пустопорожні балачки в колонках ресторанних критиків. Усі грайливі думки мають солідний фундамент. Тут особистий досвід чудово взаємодіє з філософським і мистецьким бекграундом.

Одним словом - чудова розвага для останніх холодних зимових вечорів, коли так смачно п´ється зріле червоне вино. Або ж - для майбутніх весняних сутінків, коли в унісон із теплом і світлом смакуватиме злочинно-молоде біле.

Ірина Славінська