Марек Краєвський — сучасний польський топ–детекти­віст. Першу кни­жку опублікував 1999–го у знаменному віці тридцяти трьох років. Роман «Смерть у Бреслау» сприйняли назагал прихильно, але й сторожко, адже автор не належав до цеху професійних літераторів. Три наступні роки викладач класичної філології Вроцлавського університету писав другий роман, і вихід детективу «Кінець світу у Бреслау» став тріумфальним: книжка здобулася на титул найкращого польського детективу 2003–го. Відтоді його новинки фігурують у списках тамтих бестселерів.

Нині Марек Краєвський є автором сімох романів. П’ять із них (включно з останнім — «Еринії», 2010) перекладено й видано українською. Першим у нас вийшов саме лавреатський твір: «Кінець світу у Бреслау» (К.: Факт, 2007). Через рік його книжки з‘являлися у столичному видавництві «Нора–Друк» та у львівській «Піраміді». Але український продюсер пана Марека — львівський філолог Анатолій Івченко — вирішив, що ці видавці геть не переймаються промоцією свого автора й заснував власне видавництво «Урбіно». Разом із незмінною перекладачкою Краєвського пані Боженою Антоняк.

У новопосталому видавництві книжки М.Краєвського одразу виграли, бодай візуально: європейський «пухкий» папір замість примітивної «газетки», класично округлений корінець, цілком модерне оформлення, виконане відомим літератором Іллею Стронґовським. Як це вплинуло на продажі, наразі не знаю (сподіваюся, таки успішно). Але над тим, чому в Україні ці детективи поки що не стали аншлаговими, варто замислитися.

Річ у тім, що книжки Краєвського виразно дисонують з усім тим, до чого призвичаєний український масовий читач. Візьмемо кращі зразки вітчизняного детективу — авторства Андрія Кокотюхи. Тут усе крутиться виключно навколо грошей: злочини умотивовані саме меркантильним інтересом. Інтереси персонажів не виходять за рамці щоденної побутової прагматики та життя за поняттями «здорового глузду». Але й це видається «інтелектуальною» прозою на тлі нескінченних серіалів, які з дня у день крутить нам російське телебачення. Годі уявити собі у цьому контексті такі згадування–поняття, як «Горацій», «Моцарт» чи «Ель Греко».

Інша річ — сучасний світовий детектив. Кого б ми не взяли — американця Паттерсона, іспанця Сафона чи поляка Краєвського — обов‘язково зіткнемося із сюжетно виправданими іменами культурного спадку. У Краєвського, наприклад, навіть рядові інспектори, що свого часу не закінчили гімназійного курсу, оперують латинськими афоризмами. Вони більш–менш обізнані з історією, традиціями і деякими давніми книгами. Фройд та Юнґ для них не глуха екзотика, а ключі для розгадки злочину. Та й самі розслідувані справи — не банальна «чорнуха», а психологічні перверзії з царини підсвідомості.

Але попри те, головні персонажі детективів Краєвського — зовсім не аморфні «інтелігенти» (хоч одного разу інспектора й названо «поліцейським–філологом»). «Якби я був таким м’якотілим, то не зміг би майже двадцять п’ять років відпрацювати в поліції», — каже герой–слідчий. І тут не важить, чи це німець Ебергард Мокк із вроцлавського циклу, а чи поляк Едвард Попельський з циклу львівського (саме так: дві останні книжки — «Голова Мінотавра» та «Еринії» — сюжетно гніздяться у довоєнному Львові). В суті справи, це один персонаж, у якому чимало від нарцисизму a la Пуаро: він любить шахи; не терпить спеки, бруду й смороду; не байдужий до дівчаток. Та ще більше, мабуть, тут від самого автора (якщо уважно роздивитися його портрети у рецензованих книжках): «Могутні груди… міцні руки… різка вдача… підозріливість мізантропа». Схоже, університетський викладач прожив у своїх романах повноцінне «інше» життя, сенс якого у фразі: «Ми, поліцейські, упорядковуємо світ».

У цій сентенції, до речі, й розгадка того, чому Краєвський пише детективи у стилі ретро. Бо — «майбутнє чітко визначалося минулим». Без знання історії культури годі передбачити прийдешнє — у тому числі й у перебігу звичайного кримінального слідства. Автор, як і його герой, упорядковує минувшину заради розуміння сьогодення. Усі романи Краєв­ського, дія котрих відбу­вається між дво­ма світовими вій­нами, обов’язково закінчуються спільним знаменником у вигляді сучасної картинки–підсумку.

Це та широта і глибина погляду, яких зле бракує нинішній українській прозі (і не лише детективній). Американський літературознавець Гаролд Блум якось зазначив: «Сучасні автори не люблять чути, що їм доведеться змагатися із Шекспіром і Данте» (Гаролд Блум. Західний канон: книги на тлі епох. — К.: Факт, 2007). Марек Краєвський із тих, хто не боїться сперечатися із класиками. Останній його роман — «Еринії» — це, фактично, контрапункт до однієї з трагедій Есхіла; це парафраз самої античної естетики: вивернута навспак давньогрецька «теорія упізнавання».

Завдяки гарним перекладам п’яти книжок Марек Краєвський увійшов до сучасного вітчизняного літературного процесу. Тепер нашим авторам не вільно нехтувати досвідом цього талановитого поляка. Якщо вони й уникнуть змагатися з Шекспіром, то з Краєвським їм прийдеться рахуватися хоч–не–хоч. А внаслідок такої конкуренції наш читач напевне дістане більш якісний літературний товар.

Костянтин Родик