Книгами якого («Джури козака Швайки», „Джури-характерники“, „Джури і підводний човен“: видавництво „А-БА-Ба-ГА-ЛА-МА-ГА“, 2007—2010 рр.) захоплюються і батьки, і діти. Деякі шанувальники цього автора кажуть, що при гарній нагоді та певній „конфігурації зірок на небі“ і в Україні з’явились би гідні конкуренти Гаррі Поттеру – оскільки діти-герої Рутківського надзвичайно яскраві, колоритні, за їх пригодами слідкуєш, затамувавши подих…

Спочатку лаконічний історичний контекст – щодо трилогії „Джури“. Наприкінці ХV століття походи ординців на Русь стають дедалі жорстокішими. Зростає потреба чинити цьому організований спротив, тож чоловіки гуртуються. Це — перші козацькі бойові формування. З’являються перші ватажки, герої, вивідники, джури. Звідси й перші легенди про козаків — про здібності характерників, про козацькі підводні човни, вовків-зв’язкових… Османська Порта вирішує остаточно підпорядкувати Крим. Для врятування державності кримський хан Менглі-Гірей приймає умови васальної залежності й обіцяє щороку поставляти туркам молодих бранців із навколишніх земель. Слов’ян у Криму дедалі більшає, і якщо знайдеться добрий керівник, вони можуть підняти повстання… Та козакам цього мало — їм уже кортить навіть перепливти Чорне море й поколошкати турецький берег. А діти-сироти стають не просто вірними помічниками дорослих, а й хоробрими та винахідливими звитяжцями…

…Мабуть, Володимирові Григоровичу „пощастило“ в тому, що його кілька десятків років не друкували в Україні. Сумне щастя: не бути пророком у своїй вітчизні. Однак роки письменницького самовдосконалення шляхом напрацювання доробку „в шухляду“ не минули марно. Він вивірив і „історію“, і „метод“, і впродовж кропіткої роботи над дитячою історичною трилогією не зійшов зі шляху епічного екшену на сумнівну стежку поверховго слайд-шоу.

Одного ранку прозаїк якщо й не прокинувся знаменитим (адже радянська-російська „Детская литература“ у 80-х роках минулого століття йому таку перспективу обіцяла), то принаймні впевнено, без суєти, зі своїм тритомником „Джури“ в руках посів чільне місце серед нечисленних авторів української дитячої історичної літератури. Ті „Джури“ вийшли зі взірцевим друком та оформленням.

Ще за три роки до співпраці письменника з Іваном Малковичем брати Капранови видають „в адаптованому“ вигляді три книжчини іншого роману Рутківського, але критика їх не помічає. Але вже перший том „Джур“ спричинив активний „рух“ навколо письменника. Наздогнала автора й інтернет-спільнота — досвідчені читачі бурхливо обговорюють історичну „фальш“ Рутківського, який, мовляв, зробив з дитини характерника, а в цьому віці таке неможливе, чи, навпаки, не згадав, що джури для козаків були такими собі „сексуальними потішниками“… Щодо жанрової класифікації теж точиться суперечка: „різновид фентезі, історія, альтернативна історія, дитяча криптоісторія“?

Та віз поїхав. Володимир Рутківський цікавить видавців. Сторінки його книжки гортають високочолі члени Шевченківського комітету — тритомник „Джури“ висунуто на здобуття Національної премії ім. Т.Г.Шевченка.

 — Пане Володимире, ваше дитинство припало на роки, не надто щедрі на книжки для дітей… Хто справляв на вас „літературний“ вплив у той час?

 — Першою книжкою, назву якої я запам’ятав на все життя, був „Кобзар“. Мама виймала його зі скрині, коли окупаційними вечорами до тітчиної хати, де ми тоді мешкали, збиралися сусідки. А вже пізніше, коли матері дали кімнату при школі, ми добралися до шкільної бібліотеки.

Вона була у великій шафі в кінці коридору. Позаду неї відійшов шматок дикту, і ми в щілину витягали вірші Маяковського, „Дуже добре“ Копиленка, „Десну перейшли батальйони“ Десняка, тоненькі дитячі книжечки з чудовими кольоровими ілюстраціями, написані німецькою мовою.

За цими ілюстраціями я вигадував братові такі історії, яких у книжках напевне не було. Пізніше, коли повернувся з війни батько, завзятий книголюб, книжки у нас не переводилися. Потяг до них був нашою сімейною рисою. Його не могли відбити навіть уроки літератури. Найбільше подобалися Вальтер Скотт, Олександр Дюма, Майн Рід, Марк Твен... Причому всі були в українських перекладах — річ, як на нинішні часи, нечувана.

 — Чи багато в „Джурах“, власне, вашого дитинства?

 — Гадаю, йдеться не лише про дитинство. Можу навіть сказати, що юний Санько чи Грицик — це я, і дорослий вивідник Швайка — це теж я. Бо мій принцип — втілитися в свого героя й уявити, як би я чинив на його місці. Із часом я дедалі більше переконуюся в тому, що для мене займенники „я“, „він“, „вони“ — це синоніми. Бо мої пращури жили на цій землі і любили її так само, як і я, а можливо, і набагато більше…

 — Ваше захоплення історією, археологією — від розуму чи від почуття? Щоб написати такий роман-реконструкцію, як „Джури“, треба ж якимось чином глибоко зануритися, вжитися в той час, про який пишете…

 — Дитинство моє минуло над Сулою, поміж Руссю і Диким степом. І село наше колись було легендарним містечком-фортецею Римовим. Учителі нам казали, що саме в наших місцях зупинявся князь Ігор перед невдалим походом на половців. І з полону тікав теж через наші місця, аби забрати скарби, які закопав перед походом, — це вже ми самі вигадали.

У наших місцях бився Наливайко, неподалік народився Морозенко — той самий, за яким плакала Україна. У десятому класі ми розкопали найстаріше поселення в Україні. Тож жити поза історією я просто не міг. А ще для мене історія якимось дивним чином переплуталася з географією. Я ніколи, наприклад, не напишу про перехід Ганнібала чи Суворова через Альпи, бо я тих Альп і близько не бачив. А от, скажімо, щодо хрещення Русі — то я і зараз почуваюся одним із тих, кого силоміць заганяли у дніпровську воду.

 — Історична тема в літературі вельми відповідальна. Чи визначаєте для себе межу між достовірністю і літературною вигадкою, студіюєте джерела?

 —Мені достатньо фактів і уявлень, якими володіє більш-менш освічена людина. На цій основі я „вмикаю“ свої казкарські можливості, себто уяву, і пишу як Бог на серце покладе. А коли те, що Бог поклав, починає мені подобатися, я засідаю за історичні джерела і згідно з ними шліфую текст.

 — Що вас підтримувало в ті роки, коли власний Край, яким дихають ваші твори, „відштовхував“ вас? Чи щось змінювалося у ставленні до нього, до людей упродовж того часу, як ви поступово таки достукалися до українського читачика?

 — Гарне слово — читачик. Це ви випадково його вимовили, чи як?.. Щодо виходу моєї „Аннушки“ в Москві, то я взагалі отетерів, коли побачив її в центрі закладки популярної тоді телепередачі „Лица друзей“. А після „Бухтика из тихой заводи“, що його на всесоюзній нараді з питань дитячої казки було визнано однією з найкращих казкових повістей 12-ї п’ятирічки (мені моя редакторка тут-таки пошепки пояснила: „тепер вас зараховано до сонму безсмертних...“), вже ніщо не могло вбити в мені віри у власні сили.

Хоча я, признатися, гадав, що мене привітають українські колеги й редактори, проте жодного рукостискання не дочекався. Мене цуралися і редактори, і чимало з надто заздрісних друзів. Я навіть почав думати про переїзд до Москви, бо мені в „Детской литературе“ пропонували непогану посаду. Гадав, буду не тільки сам потроху видаватися, а й допомагатиму тим, кого цькують в Україні. А проте — якось сидимо ми з моєю редакторкою, і вона раптом каже: „Володимире Григоровичу, ось ми з вами редагуємо вже третю книжку. То чи не пора вам переходити з української бодай на середньоросійський діалект?“ — „Але ж у мене немає жодної згадки про Україну“, — боронюся я. — „Господи, та у вас же кожен рядок дихає Україною!“ І тоді я вирішив, що натури не переламаєш. І доведеться-таки повертатися додому, хоч би що там на тебе чекало.

 — Чи довго триває робота над твором?

 — Зазвичай мій твір виникає з географічної „рекогносцировки“. Спочатку я бачу придніпровські, точніше присульські, плавні, байраки, луки. Тоді з кущів визирають мої майбутні герої, імені яким іще немає, але я вже згоден полюбити їх і так. Намагаюся на них не тиснути, лише подумки підказую їм, яку роботу вони повинні виконати. А тоді відходжу убік, аби не плутатися у них під ногами, і починаю записувати всі їхні дії, роздуми й діалоги.

Слово для мене — більше, ніж сукупність літер. Воно має запах, колір, зрештою, фізичні обриси. Як би це пояснити... От, наприклад, із чим у людей асоціюється слово „геніально“? Може — високе чоло, Ейнштейн... Колись я теж бачив так. Тепер, коли чую це слово, переді мною зринає світлина, з якої посміхаються двійко щасливих молодят…

Поясню. Наприкінці 70-х я працював сценаристом на Одеській кіностудії. Це були часи, коли саме завершували „Место встречи изменить нельзя“. Не раз там бачив Висоцького, Соломіна, Табакова, Говорухіна, Тодоровського. Але навіть ці імена не потьмарювали імені юного і, як подейкували, надзвичайно здібного кінорежисера Ярослава Лупія. Якось ми прийшли на генеральний перегляд його фільму „Багряні береги“, в основі якого кохання між радянським офіцером і вдовою бандерівця, вбитого в жорстокій сутичці з кадебістами. В залі, як водилося на таких церемоніях, були присутні партійні працівники, чиновники від культури, „кінокритики“ від КДБ. Все йшло, як завжди на переглядах. Аж ось епізод, коли офіцер заходить до вдови, аби поцікавитися, чим вона ідеологічно дихає після вбивства чоловіка. Озирає кімнату, переводить погляд на стіну зі світлинами й запитує: „А що це за людина поруч із вами?“ — „Мій чоловік“ — з викликом відказує юнка. Затим — світлина крупним планом, і — зала тихенько зойкає: замість убитого бандерівця Ярослав Лупій зобразив... себе. Він ніби звертався до ідеологів і кадебістів: це ви не його, ви мене вбили! Хвилинне заціпеніння розірвав захоплений вигук усемогутнього тоді директора кіностудії Геннадія Збандута: „Геніально!“. Він перший збагнув, чого коштував цей відчайдушний виклик молодого режисера. Тож тепер при слові „геніально!“ в моїй уяві постає напівтемний зал, приголомшлива тиша й світлина з двома молодятами на екрані. Бо це не лише найвища оцінка людського розуму, а й дії, відчайдушного вчинку.

 — Ви маєте на увазі кон’юнктуру, якій він був змушений піддатися, знімаючи цей фільм?

 — Кожен трактував його вчинок по-своєму. Нагадаю лише, що сім’я Ярослава і Олеся Лупіїв постраждала за „пособничество бандеровцам“, тож цей його „божевільний“, як тоді вважали, вчинок не випадковий. З одного боку, сам Ярослав іще перед цим казав, що якби в 45-му мав сили тримати в руках зброю, то напевно став би бандерівцем. Причому казав у великій компанії, де могли бути сексоти. Тож ішлося не лише про кон’юнктуру, йшлося про більше — про життя. Бо своєю акцією Ярик ніби сповістив, що бандерівщина не вмерла, вона живе в душах і серцях нового покоління... Але Ярослав якось і не думав, що це йому вилізе боком. Адже за фільм відповідав не лише він, а художня рада, директор кіностудії, секретар обкому... І якщо вони накажуть перезняти ту світлину, то нічого страшного не станеться. Зате в самого совість буде чиста: адже зробив усе, що було в його силах... Чи не так?

 — У вашому житті були такі вчинки?

 — Якщо припустити, що відчайдушний вчинок сусідить із вчинком безглуздим, то їх у мене було достобіса. Ну, бодай такий... Це було на Вищих літературних курсах у Москві десь у 1975 році. Курс „політекономія соціалізму“ вів професор Ішутін, котрий свого часу був референтом у самого Косигіна. І якось під час лекції пана професора запитали: а чи правильно вчинили уряд і Політбюро, що подарували Україні Крим? На це Ішутін відповів, що, схоже, тут припустилися помилки — навіть з огляду на те, що йшлося про подарунок до трьохсотріччя возз’єднання України з Росією. Я в той час гортав куплену в перерві книжку й, не подумавши, бовкнув: „Нічого, на честь 400-річчя і Кубань подаруєте“. Професор зблід, а в аудиторії запала оглушлива тиша. Цілий день я ходив з відчуттям, що ось-ось постукають у двері, й на порозі з’являться люди в цивільному. І коли повернувся до гуртожитку, хтось таки постукав. На порозі стояв парторг курсу. Не дивлячись мені в очі, сказав, щоб я зайшов до нього, бо в його кімнаті чекає на мене професор Ішутін. Заходжу, на столі стоїть пляшка оковитої. Михайло Іванович розливає її в склянки й звертається до мене: „Вибач, Володю, що спровокував тебе на таку відповідь. Давай вип’ємо й забудемо“...

 — Аж не віриться, що так просто обійшлося. Ви його, бува, не загіпнотизували, як характерник Сашко з „Джур“? Може, недарма вас хтось назвав „характерник Рутківський“? Та й про цих напрочуд обдарованих козаків ви пишете так переконливо!..

 — Стосовно мого характерництва — на жаль, то була красива фраза. А „знаюся“ я на характерництві тому, що мав тривалі розмови з цілителями, гіпнотизерами, мольфарами, які й просвітили мене.

 — А ви — містик?

 — Швидше — оптимістик, себто хоч і невеликий, але все ж таки містик-оптиміст… Дедалі частіше звертаюся до ікони з фразою: „Дай, Боже, до кінця явити те, що Ти вклав у мене“. І повертаюся до справ з таким відчуттям, ніби отримав на це згоду.

 — Які стосунки вашого твору з читачем? Які ваші враження від „сучасних дітей“?

 — Мій читач дуже конкретний — це я сам. Пишу лише для себе. І вже тоді, коли написане подобається, згадую про читача. Потому йду до школи й переповідаю написане. По дитячих очах, по запитаннях бачу, подобається їм написане чи не дуже, і вношу відповідні корективи.

Щодо порівняння, хто з нас кращий — моє покоління чи вони, — то тут однозначної відповіді бути не може. Єдине, в чому вони нас перевершують — в розкутості й відкритості. Ми були залякані війною, замучені голодом, вони ж навіть не вірять, що таке може бути. Вони більш інформовані й практичні. Зате моє покоління було душевнішим. Хоча... Такого продажного покоління, що віддавало совість і душу за кіло гречки, здається, в українській історії ще не було. Ми клянемо зажерливих можновладців за те, що вони гребуть під себе, не соромлячись нікого й нічого, — і водночас зневажаємо тих, хто красти не привчений. То яке ж покоління краще? І яке гірше? Судити не нам.

Єдине, чого побажав би і нам, і їм — почуватися не вінцем природи, а всього лише малою часткою в історії держави, ім’я якій — Україна. І, дай Боже, щоб не найгіршою.

Тетяна Щербаченко

Із досьє DT.UA

Володимир Григорович Рутківський (18.04.1937) — український дитячий письменник. Народився в селі Хрестителевому на Черкащині. Навчався в Одеському політехнічному інституті. Друкується з 1959 року. Автор багатьох романів для дітей, серед яких — „Бухтик з тихого затону“, „Гості на мітлі“, „Канікули у Воронівці“, „Сині Води“, „Сторожова застава“, „Двобій з тінню“, „Потерчата“, трилогія „Джури“ (книга перша — „Джури козака Швайки“, книга друга — „Джури-характерники“, книга третя — „Джури і підводний човен“) та ін. Мешкає в Одесі. Роман „Джури-характерники“ став переможцем книжкового рейтингу від „Літакценту“, роман „Джури козака Швайки“ та повість „Потерчата“ відзначені «Книжкою року-2009» та Бі-бі-сі.