Ця книга дає можливість дізнатися про любовні історії, стежити за карколомними детективними перипетіями письменницьких доль. Ідеться про «Таємниці письменницьких шухляд», що побачила світ наприкінці минулого року в інформаційно–аналітичній агенції «Наш час» і стала помітною подією у літературному житті .

Героями 12 розділів цієї «детективної історії української літератури» стали вітчизняні письменники ХХ століття — Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан, Остап Вишня, Олесь Гончар та інші. Кільком поколінням навряд чи спадало на думку, що класики радянської доби, канонізовані образи яких нам подавали підручники, теж закохувалися й боялися, робили різні, зокрема й нешляхетні, вчинки, а потім гірко каялися.

Автори книги — Станіслав Цалик і Пилип Селігей — у передмові зазначають, що робота над виданням тривала десять років. Вона мала декілька стадій — записування спогадів мешканців будинку Роліт, в якому проживали персонажі, робота в літературних музеях, архівах, переговори з видавцями. А почалося все з того, що в авторів, які цікавляться історією Києва, виникла думка написати цикл нарисів про ті будинки української столиці, котрі поза довідниками, а отже, невідомі широкому загалові, але мають неабиякі цікавинки. Один із них — Роліт (кооператив робітників літератури, зведений 1934 року) на вулиці Б. Хмельницького (тоді — Леніна), 68. Дослідники думали, що трохи попрацюють тут і рушать далі, до будинку академіків. Але не так сталося, як гадалося... Коли С. Цалик і П. Селігей заходилися розпитувати багаторічних мешканців будинку, почули від них такі приголомшливі речі, що зрозуміли: осіли тут надовго. Доля посприяла їхнiй професійній цікавості, і невдовзі їхніми консультантами стали, зокрема, дружина Олеся Гончара — Валентина Данилівна, племінниця Остапа Вишні Мар’яна Євтушенко, пасербиця Уласа Самчука — Ірина Прахова.

«Працювали як журналісти, тільки без диктофона...»

Як журналіст знаю, як нелегко буває розговорити людину, особливо на особисті теми. І автори «Таємниць...» не приховують, що попервах мали ті самі клопоти. І невідомо, як би все склалося, якби одним із колег Станіслава й Пилипа не був Юрій Олегович Микитенко — онук письменника Івана Микитенка. Він і допоміг прокласти шлях до Роліту, познайомивши з батьком — Олегом Івановичем, котрий живе в цьому будинку з шести років. У свою чергу, Олег Іванович звів дослідників з удовою письменника Олексія Кундзіча — Кірою Кундзіч, яка й стала провідником у непростих пошуках істини.

— Зустрівшись із пані Кірою, якій було вже за 90, ми пересвідчились, що її спогади для дослідників — справжній клондайк, — згадує Станіслав Цалик. — Адже вона знала залаштункові механізми заселення будинку й чимало іншого. Пані Кіра поставилася до нашої роботи з великим ентузіазмом. Звела нас із багатьма людьми, які роз’їхалися по Києву і яких важко було відшукати через зміну прізвищ та адрес. Наші запитання пробу­джували у неї все нові спогади. Вона телефонувала й казала: «Ось пригадала: після того як у 1937 році такого–то письменника заарештували, протягом двох місяців у тому помешканні жив іще такий–то — його теж ув’язнило НКВС, потім був іще один мешканець, який згодом виїхав до Харкова. А лише тоді туди заселився той, про якого ми вже говорили». Кіра Кундзіч уточнила багато інформації, нам надзвичайно допомогли її розповіді про контекст тогочасного літературного життя — які були авторитети, пріоритети, де був розташований місцевком письменників і якими повноваженнями він був наділений, де відбувалися літературні вечірки й суботники... Ці відомості, особливо про довоєнний період, свідків якого лишилося обмаль, дуже цінні, бо в друкованій мемуаристиці вони практично відсутні: там усі письменники — забронзовілі, позбавлені приватного життя.

Пилип Селігей: — Спілкуючись із мешканцями Роліту, ми, по суті, опановували професію журналіста. Намагалися втягти людину в розмову так, щоб їй самій було цікаво. Але записувати почуте мусили від руки, бо коли пропонували інтерв’юерові наговорити відповіді на диктофон, він наче замикався, поводився стримано й бесіда ставала сухуватою, без колоритів. І це можна зрозуміти — люди виростали в ті часи, коли за необережне слово можна було заплатити життям, тому їхній внутрішній цензор іще був живий. Нам як авторам важливо було показати співрозмовникам, що їхні спогади про минулі часи можна подати цікаво. І знаєте, це давало результат. Бо люди, коли втягувалися у співпрацю, бачили, що це справді може стати предметом дослідження, яке можна оприлюднити. І зараз вони читають книжку й переконуються, що розказані ними історії, поставлені у ширший контекст, у поєднанні зі спогадами інших людей, архівними документами, заграли новими барвами.

— А були серед ваших співрозмовників ті, хто не мав жодних острахів?

Станіслав Цалик: — Дочка Миколи Бажана — Майя Миколаївна. Вона розповіла більше, ніж ми сподівалися. Поводилася розкуто, без побоювань. Ми завітали до неї, коли вже мали певний доробок, стос попередніх публікацій розділів книжки, зокрема у «Літературній Україні». Тож Майя Миколаївна усвідомлювала, що ми не маємо наміру витягти якусь «жовтизну» і зробити з неї сенсацію. А по–друге, як ми зрозуміли, їй хотілося розповісти про батька більше, ніж зазвичай, а сама вона, певно, за мемуари сідати не збиралася. Тому наша пропозиція поділитися спогадами в усному варіанті її влаштувала. Майя Миколаївна була свід­ком того, як Бажан намагався помиритися з Юрієм Яновським. Цей абсолютно унікальний факт, котрий ніде не згадується, з її вуст вийшов із небуття.

«Наші припущення не виключають наявності інших»

— Судячи зі змісту деяких розділів, ви працювали і в архівах СБУ. Гадаю, треба було «глибоко копати», аби знайти відомості про вбивство Рильського, яке планувалося, перебування в Києві під час війни Уласа Самчука, залучення Олександра Корнійчука до завдань НКВС та інші факти.

Пилип Селігей: — Справді, долі наших героїв прагнули досліджувати ґрунтовно, але, бачите, не всі події тих часів піддаються достеменній реставрації. Не будь–яку інформацію можна підтвердити. Тому в деяких випадках, намагаючись відтворити ті події, обов’язково застерігаємо, що це ПРИПУЩЕННЯ, які, втім, не виключають наявності інших гіпотез. Є дуже цікавий ефект (у цьому ми самі пересвідчилися) — чим більше вдається зібрати документів стосовно певного епізоду, тим повніша вимальовується картина. Тобто з документів–цеглинок споруджується ціла будова. Порівняно з іншими дослідниками нам більше пощастило, бо, крім архівних документів, ми повсякчас спиралися на усний архів — спогади багаторічних мешканців Роліту, які розповіли нам безліч такого, чого годі знайти в писемних джерелах. У такий спосіб — опитуючи людей і переглядаючи архівно–слідчі справи, ми, приміром, відновили поквартирний список мешканців довоєнного періоду. Або, скажімо (це не ввійшло до цієї книжки, але, сподіваємось, увійде в наступну), евакуація 1941 року. Як у Роліті дізналися про початок війни? Хто перелякався? Хто хотів іти на фронт, а хто залишився в окупації? Ми цілеспрямовано ставили ці запитання різним людям — тим, які були в той час дітьми, зрілими людьми. І після цього теж маємо певну картину.

Далі буде

— Ваші слова означають, що буде продовження «Таємниць письменницьких шухляд»?

Пилип Селігей: — Ми його плануємо. Бо охопили далеко не всіх, про кого варто написати. Аж просяться нариси про Андрія Малишка, Володимира Сосюру, Бориса Антоненка–Давидовича, Михайла Стельмаха і багатьох інших.

— Прочитавши вашу книгу, особисто я сприйняла більшість українських письменників радянської доби як трагічні постаті. Працюючи над цим науково–популярним виданням, ви ставили за мету лише дослідити й об’єктивно подати факти чи все ж деякою мірою виправдати вимушені компроміси з совістю багатьох літераторів?

Станіслав Цалик: — Не думаємо, що маємо право виступати в ролі прокурорів чи адвокатів. Бо митців такого рангу може судити лише Господь. Ми позиціонуємо себе як історики, які намагаються зрозуміти, що насправді відбувалося й чому, і по можливості відокремити правду від вигадок. Ставили за мету, як кажуть, прочистити історичну оптику. Людина не вибирає часу, коли народжується і живе. Наші персонажі мусили існувати за тоталітарних умов, а вони були майже однаковими для всіх. Але вибір люди робили різний. Тож нам було цікаво спостерігати, хто як розкрився в цій надзвичайній ситуації. Хтось просто зламався — і творчо, і по–людськи, почав «стукати» на інших, хтось пішов у внутрішню еміграцію. Дехто з письменників відійшов від звичних напрямів діяльності — наприклад, прозаїк Олексій Кундзіч зайнявся перекладами, а Олександр Копиленко вимушено став спочатку дитячим письменником, а потім перейшов до нарисів про життя тварин. То був спосіб уникнути кон’юнктурних писань. Але коли ми познайомилися з родиною Копиленка і я прочитав його ранню прозу, пережив шок: це був колосальний прозаїк, який не відбувся. Тож наша книга — про те, хто як жив у ті часи.

Тетяна Кроп