Володимир ЛИС більше відомий як письменник. Особливо після того, як його приголомшливий роман «Століття Якова» здобув «Гранд Коронацію», тобто став найкращим твором за десять років проведення відомого літературного конкурсу «Коронація слова»! До речі, «Століття Якова» — серед цьогорічних номінантів на «Кращу книжку ВВС». Також, за статистикою мережі книгарні «Є», це — одне з тих видань, яке найкраще продається. Проте мало хто знає, що Володимир Савич ще й драматург (п’ять його п’єс було поставлено в різних театрах України), і журналіст (нині редактор відділу політики громадсько-політичної газети «Волинь» у Луцьку). З нашим головним редактором їх пов’язує не тільки земляцтво. (У Києві чи деінде поза межами свого краю часто волиняни зустрічаються як кровні родичі). Колись Лариса Івшина проходила практику у газеті «Радянська Волинь», а Володимир Лис там працював. Відтоді знайомство триває. Так, цього разу, будучи в столиці, письменник заїхав у редакцію — щоби подарувати, зокрема, свого «Якова» і отримав від «Дня» фотоальбом та двотомник «Екстракт +200».

— Пам’ятаєш, коли ти у нас проходила практику, я сказав, що тебе, Ларисо, чекає великий шлях? По-перше, ти талановито писала. А по-друге, була, мабуть, єдиною, хто після її закінчення виставила коньяк. (Сміються).

Лариса Івшина: — Ну, не тільки ж за це ви мене запам’ятали...

— А потім я спостерігав, як газета «День» набирає обертів. За кілька років, відкриваючи видання, боявся, а раптом побачу «відкат». Слава Богу, «відкату» не сталося. Очевидно, всі усвідомлюють, що таке втримувати заявлену висоту! Пишаюся тим, що волинянка створила таку газету!

Л. І.: — Як пишаюся всіма вами! Володимире, я ще тоді придивлялася і прислухалася. У наших волинських газетах були дуже цікаві типажі. Наприклад, головний редактор «Радянської Волині» Полікарп Шафета.

— Полікарп Шафета створив для області незвичайну газету! У часи перебудови вона досягнула накладу 240 тисяч примірників. Навіть потрапила в довідник ООН, посівши перше місце за наповненням і тиражем на мільйон жителів Волині не тільки в Радянському Союзі, а й, здається, у світі.

Л. І.: — Нещодавно у «Дні» вийшов матеріал москвича львівського походження Євгена Гонтмахера «...Я приїхав до провінційної Москви після європейського Львова» (№ 207 за 12 листопада 2010 р.). Так-от, коли я приїхала з Луцька до Києва навчатися, у мене не було відчуття провінційності. Очевидно, передусім тому, що у нас багато читали. Чи не кожна родина виписувала дві або три газети. Зрозуміло, в тих виданнях дотримувалися ідеологічних канонів, але поза тим на їхніх сторінках пробивалося реальне життя.

— Хоч я працював у відділі агітації та пропаганди, та мав «віддушину» в рубриках «Погляд на життя», «Людина і мораль»... До того ж, писав театральні рецензії — пройшов дві лабораторії: молодого драматурга і молодого театрального критика.

Якось уже в наші часи зі мною трапився цікавий випадок. У газеті ми розкритикували одного негідника з КУНу як нечесного бізнесмена. А він, зробивши з цього політику, вивів кілька десятків людей пікетувати редакцію. От я вийшов до них і чую: «А, це — той самий Лис, який у своїх статтях писав, мовляв, не існує ніякої України». Схопивши того чоловіка за руку, кажу: «Ходімо в нашу бібліотеку. Коли знайдете хоч один мій матеріал проти України та української мови, я привселюдно відрубаю собі руку. Коли ж — ні, привселюдно надаю вам по пиці!» Той відразу стих, почав буркотіти, що, мабуть, мене переплутав із кимсь іншим... Шафеті теж закидали, що боровся з буржуазним націоналізмом. Так, Полікарп — суперечлива особистість. Але й доба була суперечлива. Знаєте, було кілька випадків, за які його особливо слід поважати. Приміром, вчителька хоронила свого брата зі священиком. Я просив Полікарпа Гервасійовича про це не писати в газеті. Аргументував тим, що свого батька, який тоді саме був на реабілітації після інсульту, якби не дай Бог що, теж ховав би з батюшкою, розуміючи, що мене можуть звільнити з роботи або виключити з партії. Та інформація так і не з’явилася в нашій газеті, хоч від нього її вимагали. Якраз у таких ситуаціях і проявляється людина.

Л. І.: — Крім того, внаслідок різних обставин людина на Волині значно менше, ніж у центрі чи на сході, була позбавлена індивідуального простору. А це залишає набагато більше шансів, аніж повністю знищена свобода.

— Абсолютно, саме так! Багато з тих, кого відсилали на Волинь, раптом відкривали, що в того «забитого» краю своя багатюща історія! Відома фраза письменника Анатолія Дімарова: мовляв, приїхав на Волинь сталіністом, а звідти повернувся націоналістом. Ну, може, не одразу націоналістом, але в ньому вже відбувалися трансформації.

Л. І.: — До речі, у моїй школі викладало чимало вчителів зі східних областей. І було відчуття, що на якомусь етапі відбулося зближення між нами. Як наслідок, вони поступово ставали не зовсім радянськими людьми, як і частина волинян.

Здається, на початку 80-х до чергової річниці СРСР тодішньому першому секретареві, який, очевидно, вирішив засвідчити свій інтернаціоналізм, спало на думку перейменувати кінотеатр «Промінь» на «Москву», а готель «Світязь» — на «Росію». Пригадую, тоді Луцьком прокотилася хвилям обурення. На це звернули увагу і згодом, за часи перебудови, старі назви таки повернули. Наведений приклад свідчить про одне: відчуття СВОГО не було викурено з людської свідомості завдяки, зокрема, редакторові Полікарпу Шафеті, журналістам відділу агітації та пропаганди (!) Валентині Штинько, Феодосію Мандзюку і Володимиру Лису. Особистості мають велике значення!

— Коли ми переїжджали з Херсонщини на Волинь, я мав шукати роботу. Знайшов. Та редактор районної газети сказав, що перший секретар не любить тих, хто носить вуса... Коли звідти вийшов, збагнув, що там не працюватиму. То було зазіхання на «святе».

Л. І.: — Як на мене, у тебе вуса були антирадянськими на вигляд.

— Мабуть.

Л. І.: — Володю, скажи: хто з ким конкурує за славою: письменник чи прогнозист Лис?

— Про прогнози згадую, коли хтось просить. Уже кілька разів намагався кидати ту справу. Але допіру настає 26 грудня — за «моєю» методикою щодень із 26 грудня до 6 січня визначає погоду на кожен наступний місяць року, — колишній редактор казав і теперішній каже, що це треба для газети: росте передплата, збільшується тираж... Мабуть, народ хоче, щоб його обманювали. Якось трапилися два кумедних випадки. На київську презентацію мого роману «Маска» прийшла така собі екстравагантна пані й каже, що в одній зі столичних газет прочитала прогноз погоди на наступний рік однофамільця нашого автора. «А може, то він і є?» — каже свій здогад. Мистецтвознавець Діана Клочко їй у відповідь: «Та не може серйозний письменник таким займатися!». Я мусів в усьому зізнатися... Іншим разом у Луцьк приїхала знана американська професорка. Її водили оглядати замок Любарта, університет... Зрештою, привели до мене. «То ви працюєте гідрометеорологом?» — запитує вона. «Ні? Значить, просто в Гідрометцентрі?» — продовжує. «Я — головний шаман України», — прошу, аби їй переклали. Хтозна, чи пані повірила, але почала говорити про шаманізм. Добре, що я трохи знав про бурятський, якутський — міг підтримати розмову...

Надія ТИСЯЧНА: — Що ви відчули, коли ваш роман «Століття Якова» став найкращим твором за десять років проведення «Коронації слова»?

ЦЕ — НЕ ПАНІБРАТСТВО. СВОГО ЧАСУ ЛАРИСА ІВШИНА ПРОХОДИЛА ПРАКТИКУ В ГАЗЕТІ «РАДЯНСЬКА ВОЛИНЬ»

— Я не сподівався. Хоч у нас сім’я — письменницька. Дружина Надія Гуменюк відзначена багатьма літературними преміями. Вона — автор півтора десятка збірок оповідань та віршів для дітей, п’яти «дорослих» поетичних збірок, остання — «Голос папороті», повістей «Зустріч на Босому мосту» і «Таємниця Княжої гори», роману «Білий вовк на Чорному шляху». Я за совєтів видав повість «Там, за порогом» і роман «Айстри на зрубі». Потім писав, по суті, впродовж десятиліття. Коли оголосили конкурс «Коронація слова», два роки поспіль був лауреатом. 2008 року за «Острів Сильвестра» отримав першу премію. А цьогоріч, власне, «Гранд Коронацію». Знаю, що кажуть про «Століття Якова». Доля поліщука Якова зворушила багатьох.

Н. Т.: — Як ви вважаєте, на які теми нині потрібно писати книжки?

— Про все. Однак обов’язково про справжнє, живе. Бо сьогодні, здається, вартісне життя тільки депутатів, міністрів... Пригадую, як колись один регіонал сказав про Юрія Луценка, який тоді ще не був міністром: «Хто він такий? Ні міністр, ні депутат, навіть не лідер політичної партії... Взагалі ніхто». І я подумав: «Боже мій, якщо йти за такою логікою, тоді 99% українців теж ніхто». А мій Яків — справжній: оре землю, ростить дітей, любить людей... В одній рецензії зустрів зауваження, мовляв, книжка Володимира Лиса про малого українця, в якого хата скраю. Це не так. Для мене він — великий українець! Великий тому, що протистоїть усім незгодам своїм стоїчним ставленням до життя. У вирішальні моменти, коли треба захистити родину, село, проявляє свої найкращі якості: мужність, відвагу... У романі є кілька епізодів, особисто важливих для мене. Головний герой не пускає свого брата громити польську колонію й доводить йому, що той ніколи не відмиється від цього потім. Далі, коли Яків з полячкою іде рятувати українське село. Явно на смерть іде. Усвідомлює, що залишаються малі діти, та все одно йде разом з нею. Очевидно, міг не пустити жінку, натомість вирішив підтримати її вибір. Врешті-решт, епізод з ветераном, чий приятель — галичанин Зенько підбурює його до втечі на Захід, бо інакше — смерть. Той не погоджується, позаяк навіть якщо тут згине, сім’ї зобов’язані будуть видавати пайок, а так вона залишиться без господаря і... без пайка. Вдумайтеся: людина навіть у такі моменти турбується за родину! Я перед тим писав нариси про наших волинян, які воювали в польському війську, Червоній армії, дехто — в УПА. Та вони ухитрилися вистояти, вижити і дожити до ста літ, зберігши ясну пам’ять, філософське ставлення до життя. Таїною довголіття багато хто називав відчуття відповідальності за родину і сильне бажання дізнатися, а як воно буде далі.

Н. Т.: — То Яків — збірний образ?

— Ну, як сказати. Там є моменти, які мали місце насправді. Наприклад, Яків іде до річки, набирає води й не гине. Командир, посилаючи його, сказав: «Тебе не вб’ють — ти віруючий». Мені закидають, що не може бути такого, а цей епізод узято з життя. Так-от, я зібрав низку фактів, трохи дофантазував і створив свій образ.

Л. І.: — Якось я звернула увагу на фразу Отара Іоселіані, навіть процитувала її у своїй передмові до «Екстракту +200». Отже, видатний грузинський режисер говорив про те, що в українців — давня багата історія та культура, великий кінематограф, який уособлюють Олександр Довженко, Сергій Параджанов, Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко, — тож, нарешті, повідомте про себе світові! Володимире, які смисли треба закладати сьогодні, щоб в інших країнах було почуто наш голос?

— Треба говорити про щось особливе, властиве нам. Про щось таке, чого немає, скажімо, у поляків, німців, французів... На жаль, ситуація така, що є чимало українських письменників, чиї твори, якщо їх перекласти, могли б бути цікавими деінде. Однак вони не на слуху.

Л. І.: — Назви їх, будь ласка.

— Фантастичні письменники Євген Пашковський із Києва та Броніслав Грищук із Хмельницького. Втішно, що останнім часом стала відомою Галина Пагутяк зі Львова. Нині в місті Лева є два сильних прозаїки: власне, вона і Галина Вдовиченко. Олександр Жовна, який працює в інтернаті для дітей з фізичними та психічними вадами на Кіровоградщині. До речі, це за його повістю Роман Балаян зняв фільм «Ніч світла». Неповторна проза у Костя Москальця. Як на мене, вона краща, ніж його поезія. Також варто назвати Ксенію Харченко, Степана Процюка, Галину Петрусеняк, Леоніда Кононовича...

Л. І.: — Нещодавно один одіозний міністр сказав, що в українській літературі немає постатей такого масштабу, як Толстой і Достоєвський... Які емоції у тебе, Володимире, викликають такі висловлювання?

— Таке сказати могла тільки ущербна людина. Бо справжній інтелігент, інтелектуал не може підвищувати один народ над іншим. Наприклад, такий маленький народ, як ісландці, створив чудову літературу.

Можливо, я кажу тепер крамольні речі. Мені подобається Достоєвський, хоча, звісно, не всі його твори. А щодо Толстого, то ніколи його не любив. Більше того, вважаю прозаїка великим лицеміром. А коли читаєш приватні листи письменника, де той пише щось на зразок, мовляв, література — то несерйозно, серйозно — купити ще кілька десятків гектарів землі — оце справжнє життя, думаєш: та ніхто не заважав йому покинути своє письменство. Проте чомусь тих листів не друкують! Скромно замовчують, що він володів у чотирьох губерніях величезними земельними наділами. А навіщо мовчати?.. Не повинна бути певна постать у замовчуванні — ні мистецькому, ні суспільному, ні приватному...

Якщо говорити про нас, то ми маємо геніального в прозі Василя Стефаника, талановитого Віктора Петрова-Домонтовича, глибокого Романа Андріяшика, який не здобув того визнання, на яке заслуговував, глибокого філософа Валерія Шевчука... А Валер’ян Підмогильний, який лише у двох своїх романах «Місто» і «Маленька драма» сказав стільки, що інші письменники в десяти й п’ятнадцяти не сказали! Нам не треба ні на кого рівнятися, а просто творити оригінальну літературу. Якось Оксана Забужко влучно сказала: чому світові не може бути цікавим поліський селянин, якщо його цікавить житель Макондо, створений Маркесом?.. І справді, чим ліпші мешканці латиноамериканської Сельви чи турецького містечка, закиданого снігом, яких Орхан Памук представив світові?..

Н. Т.: — І в чому причина?

— Нам треба видаватися і рекламуватися. Наприклад, скандинавські країни Норвегія, Данія, Швеція, Фінляндія виділяють на переклади своїх прозаїків та поетів колосальні кошти. Завдяки цьому ми знаємо їх і читаємо. Якби в Україні діяла така програма! Марія Матіос, на мою думку, творить таку літературу, яка може зацікавити читачів з інших країн. Оригінальний Тарас Прохасько. Який був письменник Ярослав Павлюк зі Львова! До нього всі приїздили і не могли нахвалитися гостиною. Чоловік помер. Залишилися невидані романи. І немає тих, хто видав би їх.

Л. І.: — У чому черпати оптимізм?

— На початку 90-х доводилося відповідати на подібні запитання. Їх ставили у своїх листах читачі, відвідувачі редакції. Я відповідав коротко: в родині, у традиціях, чомусь такому — вічному, що передається з покоління в покоління. Колись моєму синові Сергійкові у школі дали завдання дослідити родовід. Ми дослідили до сьомого коліна. А в його класі, як він розповідав, учні здебільшого мало що знали про своїх дідусів та бабусь, не кажучи вже про прадідусів-прабабусь. Гадаю, оптимізм ось у чому: ми утверджуватимемо те, що знаємо про власну родину, край та країну. І чіплятимемося за це, як дерево щосили чіпляється корінням за землю.

Розмовляли Лариса ІВШИНА, Надія ТИСЯЧНА, «День»