
Re: цензії
- 27.06.2025|Ірина Фотуйма"Коні не винні" або Хроніка одного щастя
- 26.06.2025|Михайло ЖайворонЖитомирський текст Петра Білоуса
- 25.06.2025|Віктор ВербичПро що промовляють «Вартові руїни» Оксани Забужко
- 25.06.2025|Ігор ЗіньчукБажання вижити
- 22.06.2025|Володимир ДаниленкоКазка Галини Пагутяк «Юрчик-Змієборець» як алегорія про війну, в якій ми живемо
- 17.06.2025|Ігор ЧорнийОбгорнена сумом смертельним душа моя
- 13.06.2025|Тетяна Качак, літературознавиця, докторка філологічних наук, професорка Прикарпатського національного університету імені Василя СтефаникаЗвичайний читач, який став незвичайним поетом
- 12.06.2025|Ігор Зіньчук«Європейський міст» для України
- 07.06.2025|Ігор ЧорнийСни під час пандемії
- 03.06.2025|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськКаміння не мовчить: контур герменевтики
Видавничі новинки
- Джон Ґвінн. "Голод Богів"Книги | Буквоїд
- Олеся Лужецька. "У тебе є ти!"Проза | Буквоїд
- Крістофер Паоліні. "Сон у морі зірок"Проза | Буквоїд
- Дженніфер Сейнт. "Електра"Книги | Буквоїд
- Павло Шикін. "Пітон та інші хлопці"Книги | Буквоїд
- Книга Анни Грувер «Вільний у полоні» — жива розмова з Ігорем Козловським, яка триває попри смертьКниги | Буквоїд
- Тесла покохав ЧорногоруКниги | Буквоїд
- Тетяна Висоцька. «Увага, ти в ефірі!»Книги | Буквоїд
- Христина Лукащук. «Насіння кмину»Книги | Буквоїд
- Тетяна Трощинська. «Любов не минає. Щоденник мами, що втратила сина»Проза | Буквоїд
Літературний дайджест
Василь Шкляр: Де російська мова – там і Росія
Тексти Василя Шкляра часто називають аргументом на користь існування української масової літератури.
Його вважають батьком українського бестселера, одним із найвідоміших, найчитаніших і наймістичніших сучасних авторів. Він не обділений літературними нагородами, утім його улюблений титул, як не парадоксально, - «Автор, книги якого найбільше крадуть у книжкових магазинах». Про творчість, відповідальність, історичну справедливість та боротьбу у розмові ZAXID.NET із письменником.
- Першу книжку ви видали у 26 років. Це була збірка повістей та оповідань ”Перший сніг”. Потім була ще низка книжок прози і, нарешті, такі популярні романи, як «Ключ», «Елементал», «Кров кажана»… Однак зараз ви дедалі більше тяжієте до історичної тематики. З чим це пов’язано? Ви розчаровані у сьогоденні, збіднілому на яскраві постаті?
- Якщо ви маєте на увазі роман «Залишенець» («Чорний Ворон»), то я цією книжкою жив майже два десятиліття. Тобто потягся до історії не тепер. Повстанська боротьба українців у 20-х роках минулого сторіччя хвилювала мене завжди, але я не хотів писати роман на рівні легенди, скупих переказів чи бурхливої фантазії. Я не мав права легковажити такою темою, знав, що й без того матиму цілий легіон опонентів. Передбачав, що деякі прилизані критики, скалічені совіцькими стереотипами, звинуватять мене в ідеалізації повстанців-лісовиків, яких ще донедавна називали бандитами. Тож я мусив уплести в художню канву міцну документальну основу. І я це зробив. Роман вийшов мовби й чисто художнім, але за кожною подією, за кожним бойовим епізодом, за портретними характеристиками героїв і навіть за любовними історіями тут стоїть його величність документ. На щастя, у чекістських архівах збереглася вся хроніка тієї боротьби.
- До слова, цих парубків – залишенців – Ви якось порівняли з японськими самураями. Чим близька культура Сходу Вам зокрема і всій Україні загалом?
- Залишенців – тих лісовиків, які не склали зброї й боролися з московською окупаційною владою до загину, порівняв із самураями відомий критик і прозаїк Михайло Слабошпицький. Істинний самурай казав: “Японія зазнала поразки, але я й далі веду свою особисту війну”. Наші хлопці також знали, що українська армія інтернована поляками й ніколи не повернеться з-за колючого дроту. Війну програно. Але у них були свої порахунки з ворогом. І найвищою доблестю вони вважали смерть у бою. Тут можна говорити не про культуру, а радше про філософію самотності. Наші останні герої – залишенці, як і самураї, були, по-суті, самотніми вовками. Вони залишилися вірні своїй ідеї й тоді, коли від них усі відвернулися. Відвернулося селянство, за яке вони клали голови, бо підступна влада тимчасово дозволила селу погосподарювати, поторгувати й пожити вільним життям. Ще раніше відвернулися вожді, котрі зробили свою справу і, як маври, відійшли на еміграцію, покинувши своїх воїнів напризволяще. Відвернулися побратими, котрі піддалися на облудну амністію, а дехто з них навіть пішов у чека допомагати виловлювати тих, хто не зламався. Важко уявити цей розпач. І полювали на самотніх лісовиків, як на вовків, зусібіч розставляючи пастки.
- В одному з інтерв’ю Ви зазначили: «Заполонити країну своїми фільмами і книжками – для окупанта значно ефективніше, ніж ввести танки». Справді, зараз ведеться тиха війна завдяки медіа, тютюну, алкоголю. Які ваші прогнози такого стану речей?
- Ми не в змозі спрогнозувати, як узавтра зіграє «Динамо» з «Шахтарем», а як передбачити наслідки протистояння між націями, яке триває століттями? Один із батьків українського націоналізму Микола Міхновський ще 1900 року висловив страшне передбачення: нація, яка не визволить себе до настання демократії, практично шансів не матиме. Сьогодні ми переконуємося в далекоглядності цього мислителя. Бо за умов демократії однакову силу має голос учорашнього загарбника (чи його нащадка) і голос того, хто тільки-но здобув волю. Звичайно, треба вірити у свою перемогу, однак перспектива у нас складна. У годину відчаю я вже п’ятнадцять років кажу, що треба віддати Крим та Донбас і створити етнічну державу. Уявіть собі цю прекрасну країну – Наддніпрянщина, Галичина, Волинь, херсонські степи, Закарпаття… За територією це кілька держав Європи. Однак більшість патріотів цього не сприймають, хоча останнім часом така думка дратує дедалі менше. Нещодавно її висловив, – напевне, у тому ж таки розпачі – Юрій Андрухович. Але парадокс і ще більший відчай у тому, що Росія не схоче забрати собі Крим і Донбас. Навіщо? Це й так їхня територія. Навіть дружина Путіна давно заявила, що де російська мова – там і Росія. І з погляду культурної експансії це абсолютна правда.
- Донбас та Крим ви називаєте раковими пухлинами країни. Цікаво, а яка роль в організмі під назвою Україна дістається Львову?
- У серпні 1919 року стрільці Української галицької армії увійшли до Києва і вивісили на міській Думі синьо-жовтий прапор. Та вже за кілька годин з абсурдного наказу Симона Петлюри вони залишили Київ денікінцям. Для мене це один із найсумніших і найзагадковіших епізодів у тодішній українсько-російській війні. Як завжди, серед українського проводу права рука не знала, що робить ліва. В організмі України Галичина є лівою рукою (ближче до серця), а Львів є великим пальцем на цій руці. Філософ Кант казав, що великий палець на руці є найбільшим доказом того, що на світі є Бог.
Довідка ZAXID.NET
Василь Шкляр народився 10 червня 1951 року в селі Ганжалівка Лисянського району на Черкащині. Навчався на філологічному факультеті Київського університету. Звідти перевівся до Єреванського університету. Працював у пресі, писав прозу, видав більше десятка книжок, зокрема романи «Тінь сови», «Ностальгія», збірки повістей та оповідань «Сніг», «Живиця».
Член УРП з 1991. В березні 1998 був кандидатом в народні депутати України від виборчого блоку «Національний фронт». Член Спілки письменників України з 1978, Асоціації українських письменників з 1999.
Володіє вірменською мовою. Перекладав з вірменської та новогрецької.
Нагороди: 1995 — «Золоте перо», СЖУ; 1999 — «Золотий Бабай», за найкращий гостросюжетний роман («Ключ»); 2001 — « Коронація слова 2001», перша премія в номінації «Роман» за «Елементал»; 2003 — «Спіраль століть», міжнародна премія в жанрі фантастики.
Оксана Жила
Фото: text-context.org.ua
Коментарі
Останні події
- 26.06.2025|19:06Дмитро Лазуткін став лауреатом літературної премії імені Бориса Нечерди
- 26.06.2025|14:27Роман, що повертає емпатію: у Луцьку вийшла книжка Костянтина Коверзнєва
- 26.06.2025|07:43«Антологія американської поезії 1855–1925»
- 25.06.2025|13:07V Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» оголошує фокус-тему та нових учасників
- 25.06.2025|12:47Блискучі рішення для життя і роботи: українською побачив світ комікс всесвітньовідомого поведінкового економіста Дена Аріелі
- 25.06.2025|12:31«Основи» готують до друку «Стан людини» Ханни Арендт
- 25.06.2025|11:57Сьомий Тиждень швейцарського кіно відбувається у липні
- 25.06.2025|11:51Видавництво READBERRY перевидало «Чорну раду» Куліша
- 20.06.2025|10:25«На кордоні культур»: до Луцька завітає делегація митців і громадських діячів із Польщі
- 18.06.2025|19:26«Хлопчик, який бачив у темряві»: історія про дитинство, яке вчить бачити серцем