Василь Махно — український поет, есеїст, перекладач, літературознавець. Учасник гурту «Західний вітер» (1992). Кандидат філологічних наук (1995). Член міжнародного ПЕН-клубу. Володар премії ім. С. Будного (1994).

Народився у Чорткові 1964 р. Закінчив Тернопільський педагогічний інститут, викладав літературу у Тернопільському університеті, а згодом — у Ягеллонському (Краків). З 2000 р. проживає у Нью-Йорку, працює у Науковому товаристві імені Шевченка. Автор збірок віршів «Схима» (1993), «Самотність цезаря» (1994), «Книга пагорбів та годин» (1996), «Лютневі елегії та інші вірші» (1998), «Плавник риби» (Івано-Франківськ, Лілея-НВ, 2002), «38 віршів про Нью-Йорк» (Київ, «Критика», 2004), «Cornelia Street Cafe» (Київ, Факт, 2007). Поезія Василя Махна перекладена польською, сербською, англійською, німецькою, російською, вірменською мовами.

— Почну з вашої доволі різкої заяви, хай і вкладеної у поетичну форму. Ваша збірка «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше» починається рядком: «Український поет муcить писати римовані вірші — пішли ви...» Чому так експресивно?

— Ну, це до певної міри був виклик, до певної міри реакція на якийсь затяжний стан у поезії, але увесь зміст того вірша полягав у тому, що український поет не мусить писати виключно римовані вірші. Я гадаю, що мій переїзд до Нью-Йорка збігся у часі якраз із новітньою хвилею верлібризації української поезії, котра припала на межу кінця 1990-х — початок нового тисячоліття. Задля справедливості потрібно сказати, що верлібр Голобородька і Воробйова чи Бойчука і Тарнавського існував до покоління 1980-х і 1990-х, однак ця форма вірша не була домінуючою. І навпаки, західна поезія, зокрема наших найближчих сусідів поляків, всуціль із другої половини 50-х XX століття перейшла на верлібр. Якщо ви запитаєте мене, а що ліпше чи що прогресивніше, чи ще щось у цьому роді, то я не зможу відповісти ствердно й безапеляційно про риму чи верлібр. Інколи це справа національної традиції, інколи індивідуального вибору, інколи моди. На мій погляд, поезія бітників та Нью-Йоркської школи надзвичайно сильно вплинула на поетичну стратегію європейської поезії, зокрема Словенії, Польщі та України. Чому саме вони? Справа не лише у формі вірша, а, мабуть, в першу чергу у тому, чого торкається тематично і про що говорить з читачем поет. Бітники і ньюйорківці говорили простою мовою з елементами молодіжного на той час сленгу про речі, котрі хвилювали покоління. Європейці і ми підхопили цю тенденцію, наповнивши своїми реаліями. Бітники переживали кризу поколінь і синдром післявоєнного покоління, ми — синдром нової Європи та пострадянського суспільства. Щось було подібним, багато чого нас різнить, але спосіб висловлюватись і боротьба з традицією присутні. Нові мої вірші почасти римовані, нову книжку віршів складатимуть і верлібри, і рима, можливо, вона і буде відповіддю або способом примирення цього, як ви висловились, експресивного вислову.

— Як у такому випадку можна охарактеризувати ваш творчий метод?

— Якщо ви маєте на увазі спосіб писання як процес, то він посутньо не змінився, хоча, мабуть, змінився я. Як правило, вірші пишу на комп’ютері, видруковуючи перший примірник, вношу поправки, але невеликі. Намагаюся вірш написати одразу, за одне дихання. Коли вірш «не йде», то відкладаю його, інколи повертаюся, а інколи можу навіть забути про його існування. Поезія — це надто тонка і делікатна матерія, щоби у ній знайти якусь логіку і правила. Кожного разу ти опиняєшся сам на сам із білим полем комп’ютерної сторінки і мругаючим курсором — і, як жонглер, мусиш щораз повторити свій коронний номер...

— Чому так часто у вас зустрічається образ лисиці?

— Мій приятель, тернопільський художник Петро Мороз, намалював мій портрет з лисом, який лащиться вірним псом, таким чином візуально зафіксувавши моїх лисів та лисиць. Анімалістичні символи в поезії мандруюють зі століття в століття. Ну, мабуть, ця лисиціяна виводиться від Антоничевих лисиць, вірші котрого були поетичним кодом для мене у молодості. Без сумніву, Антонич переінакшив символ лисиці у своїх віршах, на противагу, скажімо, тим символам із народної казки, в яких лисиці підступні та хитрі; лис Антонича — це поетове alter ego. Така переінакшеність мені дуже подобалася, тому й у мене лисиці літають, як птахи, можна пити «чай рудих лисиць», осінь на пагорбах, на які «вляглись велетенські лисиці», і таке інше. Ця модифікація і можливості її продовження настільки була мене захопила, що я видумував нові ролі для лисиць і вони уже переставали бути реальними, а отримували якісь надзвичайні якості. Тепер тих лисиць поменшало.

— Яким чином вплинув на вас Нью-Йорк, яким ви стали після зустрічі із цим містом?

— Нью-Йорк — це надзвичайне місто, зустріч із ним буває дуже небезпечною, якщо ти швидко не позбудешся привезених із собою міфів та стереотипів. Але він і толерантний, якщо говориш із ним хай своєю, але сучасною мовою. Потрібно відчути цей баланс якимось внутрішнім, інтуїтивним відчуттям. Впливав Нью-Йорк на мене по-різному протягом усього часу, впливає й зараз. Єдине, що змінилося — це гострота відчуття цього міста, яку переживаєш протягом перших місяців, кількох років. Ця гострота і надихнула написати книжку «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше», оскільки ці пейзажі, урбаністичний і океанічний, культурологічний і етнічний, просто мусили у щось вихлюпнутися. Хоча інший мешканець Нью-Йорка, Йосип Бродський, уважав, що описати це місто неможливо, у нього є лише кілька віршів, в яких існує Нью-Йорк. Важко сказати, яким я став, але, без сумніву, нью-йоркський досвід мені був потрібен. Богдан Рубчак, сам до якоїсь міри ньюйорківець, особливо проникливо прокоментував у статті про мене тему батьківщини і чужого простору, Нью-Йорку і поетичного слова, боротьби з цим простором і його засвоєнням, мабуть, ще й тому, що й сам пережив подібні відчуття.

— Чи важливе нині для поета місце проживання?

— І так, і ні. Доба інтернету надає відчуття всеприсутності, поінформованості, хоч би де ти мешкав. Але існує також поняття середовища, елітарних місць, престижних видавництв, важливих музеїв та концертних залів — це те, чого інтернет не в силі замінити. Врешті, існує архітектура, людські обличчя, живі вулиці, знову ж таки, те, чого мені бракує, коли я довго перебуваю десь поза межами міста. У Нью-Йорку є багато затишних, майже європейських вуличок, з італійськими ресторанчиками десь, приміром, на Грінвич-Віліджі, або ж приокеанічна смуга на Коні-Айленді, або ж комерційний дивертисмент Чайна-таун. Ця багатоликість міста творить, принаймні для мене, відчуття перенасиченості та можливості вибору. Але поняття, якими оперує поет, повсюди майже однакові, у цьому полягає універсальність поезії і локальність місця.

— Чи актуальна сьогодні постать поета-пророка, трибуна?

— З усього виглядає, що такої постаті в першу чергу потребує певний час, епоха, а ми живемо у дещо інакшому часі. Доба романтизму потребувала поета з такою ключовою роллю, в добу модернізму це припинило бути актуальним, навпаки, порахунки із суспільством творці-модерністи зводили кожен у свій спосіб. Отже, якщо продовжувати цей логічний ряд, то, зазвичай, суспільна функція поета звужується. Ігри з суспільними чи політичними тенденціями у твоїй країні чи світі не виключають можливостей того, що поетичне слово може ставати до герцю, але чи це на користь поезії? Політичні коментарі письменників у інтернет-блогах — це одна справа, а от постава поета, через поетичний текст, в якому б співіснували політичні та естетичні ознаки часу, — це вже музика з іншої опери. Поезія мусить утримувати золоту середину, щоби поетичний текст не перетворився на публіцистичний чи геть банальний. Прикладів такого балансування у літературі безліч. Хто пам’ятає прорадянські чи прокомуністичні вірші Пабла Неруди? А от його «Осінній метелик» — це шедевр.

— Які у вас поетичні стосунки з Тарасом Шевченком?

— Ви перший, хто поставив мені таке запитання, і воно для мене виявилось певною дилемою: ну, по-перше, у мене нема віршів про Шевченка, я згадую його прізвище один раз у вірші «український поет мусить писати...», щоби якось виправдати богемне існування свого покоління та оточення, тобто звернувся по досвід своїх попередників. У мене нема боротьби за Шевченка чи проти Шевченка, для мене Шевченко — це поезія, а що тут додати?

— Якою на загал має бути поезія сьогодні?

— Різною. Я нещодавно повернувся із поетичного фестивалю в Колумбії, де поезію читали, співали, пританцьовували, горланили. Звучали різні мови і витали різноманітні поетичні форми. Я чув політичні, любовні, іронічні, саркастичні вірші, в риму та верлібром, і попри усе це, попри мовний матеріал і формальну еквілібристику, у вірші мусить бути щось таке, як спалах запальнички, якась магія укладених у певен порядок слів, своя періодична система, щось таємниче...

— Чи актуальний нині поділ на авангард і традицію?

— Цей поділ актуальний завжди. Справа лише в тому, що золота доба авангарду в літературі, малярстві та кіно відбулася. Усі класичні уже для авангарду формальні пошуки віднайдено, тому авангард належить точно означеному періодові в історії мистецтва. Авангардові характерна руйнівна дія, розмивання смислів і знаків, ламання стереотипів і пошук нової естетики, нової мистецької мови. Авангард — це постійне подразнення мистецтва та читача, молекулярна хімічна реакція незгоди. З авангардом відбулися цікаві перетворення, бо щось із арсеналу, віднайденого його адептами, з його естетики потім засвоюється і перестає провокувати чи викликати відторгнення. Наступ авангарду на початку XX століття супроводжувався скандалами і непорозуміннями (Маяковський чи Семенко в поезії, картини Малевича і скульптури Архипенка, музика Стравінського etc.), але тепер це уже беззаперечні здобутки. А щодо традиції, то це питання взаємодії засвоєння, відфільтровування національною чи світовою культурою найсуттєвіших здобутків, цей процес тривалий, але не безпомильний.

— Наостанок: що таке поет нині? Що це за дивна постать? «Більше, ніж поет», людина не від світу цього чи просто одна з творчих професій — хто це?

— Гадаю, що поет сьогодні, вчора та позавчора, чи сто років тому, чи ще в античних часах, займався одним і тим самим — упорядковуванням своєї мови, і його обов’язок перед мовою автоматично переходив у суспільний обов’язок. Він не може бути ані більше, ані менше, ніж поет, він виконує властиві цьому родові діяльності певні дії, інколи помиляючись, інколи капризуючи, інколи перебільшуючи значення поезії, інколи сповідуючи праві чи ліві ідеї, належачи до сексуальної більшості чи меншості, — усе це стає з часом лише фактом його біографії, а поетичний текст — фактом боротьби зі словом, себто із часом і вічністю.

Дмитро Десятерик