Тому сьогодні хочу вас познайомити із збіркою Василя Махна «38 віршів про нью-йорк і дещо інше». Поезія цього періоду наскрізь пройнята патріотичними віяннями, тугою за Батьківщиною. Тут знаходимо біль-спогад як спомин у авторській візії.

У вірші «український поет…» відчувається біль митця, розчарування у житті. Піднімається питання поета як творця, простої людини. Постає проблема забуття, відчуження. Знову автор обурюється, адже «український поет/ мусить писати римовані вірші…». У цих словах відчувається протест автора щодо встановлених норм, зокрема їхнього виконання. Метафорично своє протистояння виявляє у непокорі «хвороби з підозрою на алкоголізм», порівнюючи її із черепашою ношею. У розпачі говорить про те, що від такої залежності страждав Шевченко, Рембо, Верлен та ін., не випадково пишучи їхні прізвища з малої літери. Тут Василь Махно хоче показати їхню безпорадність перед світом. І зрештою доходить висновку, що йому залишається лише «чорна кров комп’ютера –/ і…наркотична залежність: записувати слова…». Тут вдається до блискучого прийому парономазії: «коли морфологія схожа до морфію». Називає автор усе це мистецтвом одноразових шприців.

«La Mama» - американський театр як прообраз українського. Василь Махно називає її «бродвейською шльондрою», «мачухою режисерів», «повією». Каже, що театр перетворює нас на гучні бурятські бубни, «які розмовляють тільки російською». Зрозуміло, що автор тут хоче показати занепад театру як духовного осередку, адже «свіжопофарбовані стіни та рипучі/ дерев’яні сходи/ кажуть більше» ніж актори. Автор порівнює їх з лебедями, що «пливуть із розсіяного світлого пилу/ кінопроєктора». Занедбане ставлення до мистецтва полягає у тому, що невідомо чи «актори/ яких позашивали у білі кокони…випурхнуть метеликами», і не знати чи буде звучати мистецтво на повен голос. «Ля Маму» порівнює із молодою вовчицею «з червоними сосками», яка кожного дня пригортає театралів до себе, вона як прообраз музи для театрального мистецтва. Твердить, що театрали п’ють її вовче молоко і не розуміють «того що вони і є тими вовченятами/ яких ти зачала/ після третього дзвінка». Тобто Василь Махно пояснює єдність між театром, його музою, яка втілена у гру актора, та реципієнта-театрала, що сприймає дійство.

Ми бачимо, що автор у своїй збірці часто звертається до своїх попередників. Зокрема така тенденція спостерігається і у вірші «Про Аполінера». Тут підіймається проблема сучасних військових частин, в яких в музиці «лейтенант забуває накази –він марить:/ заквітне мигдаль/ і солдати – мов сніг – розбрелись по селі/ за портвейном». Адже лейтенант це «поранений в голову аполінер». Від сильного похмілля настає смерть, бо не буде кому дати «сік з квасної капусти» та «ангел смерті…прочинює двері…». А солдати тим часом «запивають вином – сум – і сюр –/реалізм…». І знову поет хоче вдатися до парадоксальності і за допомогою парономазії підкреслює ницість та низькість сучасних військових.

У вірші «Прощання із зимою на березі Атлантики» відчувається біль поета, його душевна самотність переповнює будь-які інші почування. Тут поет вдається до важливого для себе порівняння, адже «згадувати про зиму – се витрясати з кишені/ залишки риби для чайок». Але разом із таким прекрасним порівнянням поруч іде проза життя, бо «сидиш на цім пляжі бруклінськім – п’яний/ шукаючи кут – /тягнеш цигарку з пачки – і гасиш в воді сірник…». Відчувається повна дисгармонія із світом. Але ліричний герой все ж таки сподівається на щось світле і «ще інколи сам залишає для себе оті плавники/ склавши мозаїку часу на теплій долоні руки…».

Звичайно зрозуміло, що Америка – це величезна країна з великими можливостями, але поет робить висновок, що «вічності тут не бракує але бракує грошей». Вир міста затягує і зникають романтичні віяння, бо  «знову авт вулканічна ріка/ несе тебе в лабіринти вигнання і самоти/ і наче хвилі Атлантики летять електронні/ листи». Адже лише таким чином можна почути голос Батьківщини та своїх рідних.

Василь Махно у Електронній бібліотеці