Re: цензії

Очевидячки, писати книжки зараз зовсім неважко. Береш власний життєвий досвід (дарма, що тобі щойно за двадцять п’ять!), трохи його «естетизуєш», додаєш «перцю» за рецептом Люко Дашвар (про село і сперму, щоби ліпше «хавалося»!), присмачуєш усе це добірним пафосом – і ось «роман» готовий! Ні автор, ні читач особливо не напружуються. Чесно кажучи, читачеві мали би вже трохи збридитися такі «рецепти», таке «жонглювання стереотипами», що його натхненно підхоплює молода авторка Ірися Ликович.

Утім, щоби читач, бува, не подумав, нібито стаття буде всуціль негативною, спробую, насамперед, трохи похвалити рецензовану книжку. Проблематики, причому досить-таки актуальної, в романі Ірисі Ликович за бажання можна виловити на цілу епопею – так старанно письменниця нанизувала найгостріші питання. Тут вам і стосунки в сім’ї й виховання дітей, і «букет» психоаналізу, і робота за кордоном та міжнаціональні стосунки… Щоправда, жодної з наріжних проблем, поставлених у «Твоїй дитинці», авторка так і не спромоглася як слід розкрити, щонайбільше – порозставляла «галочки»: мовляв, ось вона є, проблема, ось причини, а от і наслідки, тож дивіться і вважайте! Та навіть прозорість причинно-наслідкових зв’язків, що вочевидь видає в авторці любительку реалістичної прози, ласкавий читач ще міг би пробачити, якби Ірися Ликович бодай трохи менше послуговувалася стереотипними уявленнями про це саме «реальне життя». Так, нелегке дитинство обов’язково пов’язане з батьком-деспотом, хірургом (авторка невідь-чому наголошує на цій деталі), який тероризує всю сім’ю, випадково знайденими порножурналами й дитячими спробами імітувати побачене на картинках. Ясна річ, у такому разі головна героїня Ніна виростає «гулящою» дівкою, і, звісно, згідно з універсальними законами детермінізму, вона все життя шукатиме значно старшого за себе коханця, який би просто за Фрейдом компенсував їй брак батька. Безсумнівно, Ніна знайде його, а відтак втратить і – ну, ви вже здогадалися? – назве свою першу дитину від уже іншого чоловіка, німця Маркуса (старшого на сімнадцять років), на честь свого єдиного великого кохання. Виглядає доволі непогано, як на серіал, погодьтеся? І розв’язка абсолютно, сказати б, «серіальна»: знаєте, як, буває, заплановано сто двадцять серій, і сценаристи хоч-не-хоч, а мусять розтягнути конфлікт на всі сто дев’ятнадцять випусків, і тільки в останній серії, нехтуючи елементарною логікою подій, роблять усіх щасливими. Так, здається, й у книжці Ликович: авторка нібито мала перед собою установку, що «роман» мусить містити близько двохсот сторінок, тож на двісті одинадцятій хутко треба згортати конфлікт, написавши два жалюгідні й абсолютно невмотивовані постскриптуми. Хоча, сказати по правді, в мене є одне припущення, так само неправдоподібне, як і вся «Твоя дитинка»: такі розв’язки нерідко трапляються в автобіографічних текстах молодих авторів, які, пишучи про себе, або просто не знають, чим має закінчитися їхня історія (вони ж бо молоді, і їхня історія зазвичай у фіналі книжки щойно починається!), або ж бояться зробити своїх персонажів нещасними, адже всі ми по-своєму забобонні й керуємося правилом «А що як?» З тієї ж причини, мушу зауважити, молоді автори часто не наважуються всебічно виписувати характери головних персонажів. Тож яка вона, непроста дівчина Ніна, – читачеві лишається хіба що здогадуватися.

Однак найбільшим лихом «Твоєї дитинки» є навіть не очевидні хиби сюжетної лінії й зовсім недолуга розв’язка, а радше всеохопна присутність авторки в романі. Нотації, повчання й узагальнено-особова тональність більше личила б текстам того ж Олеся Гончара, до якого так виразно апелює Ірися Ликович, повсякчас згадуючи про «собори власних душ». Між іншим, із топосом «собору душі» пов’язана стрижнева філософія роману: саме під собором у далекій Німеччині, покинувши в милій Україні (за якою – не сумнівайтеся – героїня мало не щосторінки тужить) свого коханця Алоїза, українська нянька Ніна плекає «собор власної душі», віднаходить щастя в собі й урешті розуміє, які все-таки німці лицемірні й дріб’язкові, які відмінні від «рідних» українців, і як було б добре… вийти заміж за одного з цих «лицемірних і дріб’язкових», народити від нього дитину й лишитися на чужині.

Зрештою, річ не у «Твоїй дитинці», а радше в самій тенденції, про яку вже якось ішлося на сайті «ЛітАкцент» (маю на увазі дискусію з приводу «Книжки року Бі-Бі-Сі-2009») і яку чудово унаочнює роман Ірисі Ликович. Адже книжка, про яку тут ідеться, видана під брендом літературного конкурсу – «Коронації слова», конкурсу, що, повсякчас хизуючись іменами Марії Матіос, Василя Шкляра й віднедавна Люко Дашвар, претендує на певний рівень в українському літературному житті. На жаль, «плоди» таких «дипломантів», як авторка «Твоєї дитинки», суттєво підважують довіру до самого літературного конкурсу. Видається, буцімто й справді можна називатися літератором, всього-на-всього намацавши життєдайний «серіальний» струмінь, що його раніше успішно «ввела в експлуатацію» Люко Дашвар (секс, село, тяжке дитинство й дещиця «життєвої» філософії). Проте я, зізнаюся, ніколи раніше не чула, щоби серіали читали. Як на мене, їх зазвичай дивляться.

Юлія Джугастрянська. Психотрилер по-українськи

Сучасні психологи залюбки послуговуються тезою про те, що в кожному з нас живе дитина, яка і є наше справжнє „я”. Загальновідомо й інше: наші страхи, комплекси та проблеми родом із дитинства – якщо не всі, то принаймні, левова частка. І якщо в дитинстві біологічному людина відчуває брак любові, то і в дорослому віці її „внутрішня дитина” буде страждати, незрідка завдаючи болю й іншим.

Роман Ірисі Ликович „Твоя дитинка” ілюструє згадані положення з убивчою переконливістю, притаманною якісному художньому текстові. Авторка – фаховий філолог-германіст студіює ще й груповий психоаналіз в Альтаусзе; рукопис книги 2009 року отримав Українсько-німецьку премію ім. Олеся Гончара і став „Вибором видавців” у Всеукраїнському конкурсі „Коронація Слова”. Скоряючись, либонь, новітнім світовим тенденціям, Ірися Ликович розпочинає книгу з подяк: Олександрові Гаврошу – за підтримку; Степанові Процюку – за розуміння; Оксані Луцишиній, Людмилі Таран і Галині Пагутяк – за читання і зауваження. І, звичайно, найкращим у світі батькам – за те, що люблять і розуміють. Забігаючи наперед, визнаю: остання подяка мене трохи заспокоїла, бо у ході прочитання реалістичність описуваних подій часом викликала побоювання за долю авторки.

Однак, про все своєю чергою. Сюжет книги – історія Ніни, на момент першої зустрічі з читачем – випускниці університету, доволі незалежної панни (дві роботи, бурхливе особисте життя), чия душа, проте, скалічена трагічно жорстоким дитинством. Батько – пияк і самодур – збиткується з дружини і трьох дітей. У так-би-мовити-сім’ї ніхто не має права без його дозволу розмовляти, рухатися, їсти, сміятися чи плакати. Іграшки, ба, навіть пристойний одяг, для Ніни, її старших братів і матері – немислима розкіш. Але справді недосяжною розкішшю є життя без насильства в тій чи іншій формі. Усі члени сім’ї живуть за принципом „кожен за себе” – брати доводять сестру до сліз, аби батько покарав її за порушення тиші, мати не сміє подати голос на захист дітей, боячись, що й сама буде бита „позачергово”. Але не гребує маніпулювати дітьми під час родинних бур, коли ситуація стає вкрай загрозливою: „…мати стоїть посеред хати. А троє дітей – перед нею. Батько тримає в руках каструлю з окропом і йде на неї, гучно лаючись. – Якщо виллєш, – кричить мати, – то обвариш власних дітей…” (с.192) Однак, коли вона врешті-решт вирішує розлучитися з катом-чоловіком і намовляє дочку свідчити у суді, в останній момент прощає усе чоловікові й кохається з ним. Доньці залишаються побої за „зраду” від батька і глуха стіна нерозуміння з боку матері.

Відправною точкою фабули є лист Алоїза, коханого Ніни, написаний після від’їзду дівчини до Німеччини за програмою Аu pear. Далі ж відкривається широке поле досліджень для фахівців із наратології. Поліфонічна оповідь розпадається немовби „на три голоси”: листи Алоїза, традиційний авторський виклад і монологи автора-персонажа, який органічно вплітається у фабульну канву твору, звертаючись до головної героїні. Ці звертання час від часу скидаються на потік внутрішнього мислення самої Ніни, — наприклад, там, де йдеться про її життя у німецькій родині. Водночас там, де описано стосунки з Алоїзом, епітети й ремарки стосовно дівчини мають напіввідчутний присмак оцінювання „з позицій” молодика. При цьому авторські коментарі й описи зведені до мінімуму, окремі дражливі сцени передаються самими діалогами (див., наприклад, с.40-41), насиченими відвертими деталями.

Внутрішній ритм оповіді тримає і без того напруженого відтвореними на папері сценами насильства читача у подвійному „моральному тонусі”: розпливчасто-ніжні короткі листи перемежовуються динамічними, подієво наснаженими спогадами, які, у свою чергу перетікають у філософські роздуми, де наратор постійно звертається до героїні на „ти”, аж читач мимохіть починає й собі замислюватися: може, дійсно „…люди не вміють бути самотніми. Вони розцінюють самоту як кару, не розуміючи, що насправді вона і є свобода. Намагаються сунути свою незалежність в кишеню іншому. Тільки б не залишитися наодинці”(с.114). Вам сподобалася зацитована думка? Значить, до кінця прочитання книги депресивний настрій гарантовано.

Окрема цікавинка оповіді – перетин часових площин у романі. Згаданий лист направду є своєрідною точкою відліку, від якої часові вектори розходяться і сюжетно, і граматично. Філософські міркування автора-персонажа (вони, в основному, стосуються життя головної героїні в Німеччині) висловлюються у майбутньому часі, листи Алоїза написані головним чином – у теперішньому, а спогади передані у минулому часі. Символіка прочитується легко: Україна й сім’я справді стають минулим Ніни, яка залишається в Німеччині та створює власну сім’ю на чужині. З іншого боку, традиційна граматична форма ведення оповіді в минулому часі використовується для опису подій, які сформували підвалини внутрішнього „я” головної героїні, її особистість, всі рушійні сили, які керують її поведінкою впродовж життя. „Різночасові” частини в романі переплітаються і змінюють одна одну, адже психічне тавро минулого тяжіє над героїнею, постійно відлунює у логіці її нинішніх вчинків, сприйнятті та осмисленні довколишнього світу. Говорячи про особливості ведення оповіді, варто також відзначити особливості авторского коментаря в тексті – іноді він нагадує діагностичні зауваги професійного психолога.

Сексуальні стосунки у романі – окрема тема. Ніна, виростаючи в атмосфері постійного насильства, рано проявляє цікавість до статевого життя. Знайшовши у батьків порнографічні журнали, дівчинка, як вчинила б і більшість її однолітків, показує їх друзям на вулиці. Однак перше жорстоке покарання не зупиняє її, вона знову і знову викрадає журнали попри нелюдські побої від батька. Це стає подібним до збоченого самоствердження. Врешті-решт, у товаристві подружки та сусідського хлопчика Ніна вирішує наслідувати героїв журнальних картинок. Спершу дітлахи імітують побачене, а з віком переходять і до дорослих дій.

Все свідоме життя спостерігаючи, як батько й бабуся дорікають матері та безпідставно звинувачують її у розпусній поведінці, Ніна вибудовує стосунки з Алоїзом – значно старшим чоловіком, схильним до ревнощів і агресивної поведінки, що їх дівчина провокує напівсвідомо й сама ж страждає через те. Мазохістські потяги, присутні у поведінці матері (після побоїв чоловіка вона втрачає четверту дитину, але потім прощає свого мучителя й кохається з ним, за чим і натрапляє їх дочка), подібно проявляються у доньки (після сварки через ревнощі Ніна з власної ініціативи з температурою 40° іде на екскурсію, адже відпочинок Алоїз запланував для них обох). Поряд із „кароокою зозулькою”, „кицею”, „дівчатком” у спілкуванні коханців з однаковою частотою зустрічаємо звертання „жабеня”, „мавпеня”, „дурень дурний”. Принизливі сцени ревнощів зі слізьми та безглуздими звинуваченнями закінчуються у ліжку. Щоправда, більш досвідчений Алоїз, усвідомлюючи ненормальні аспекти їх стосунків, таки сподівається досягти гармонії. Наполягаючи на поїздці Ніни за кордон, він аргументує це можливістю для дівчини не лише покращити знання мови, але й набути нового досвіду, змінитися – зсередини і ззовні. У підтексті відчутно – позбутися тягаря минулого.

Закордонний рай, як і всі життєві реалії, описаний точно і лаконічно, чим іще переконливіше справляє враження на читача. Нанизуючи деталі (жодної зайвої чи недоречної), авторка чітко розставляє акценти, уникаючи прямих суджень про події, але висвітлюючи їх читачеві цілком однозначно. Так, скажімо, Ніна приїздить до Німеччини переконана, що „конче потрібно мати людей, яких зможеш любити” і що такими людьми мають бути діти. У цій країні вони щасливі, адже їх батьки – громадяни спокою і стабільності. Тому їх діти добрі й веселі, радіють життю і не намагаються принизити одне одного, як однолітки Ніни у їх віці. Але з часом виявляється, наприклад, що її улюбленець – маленький Габіто ходить мити руки до лазнички української няні тому, що мило в інших ванних будинку коштує батьківських грошей, а це дівчина привезла з дому. Або що Томас – батько щасливої родини з трьома дітками – має подругу в іншому місті, до якої їздить на День усіх закоханих, а його дружина про те знає і приймає як належне. „Любити – це значить уміти відпускати”, – робить висновок героїня.

Фінал книги стислий і геть несподіваний: „кожне життя – результат прагнень людини, яка його проживає”. Виходить, що Ніна, яка впродовж 212 сторінок була жертвою психічних травм, пережитих у дитинстві, мало не „сама винна”, що не впоралася з комплексами і не змогла самотужки „долюбити” свою внутрішню дитинку.

Читач залишається розгублений і відчутно пригнічений. Ота гра з деталями, мотивацію до яких він сам додумував мимохідь, стрибки у часі й просторі твору, від яких паморочилася голова й вигострювалася уява, вся ота стилістична й емоційна мозаїка акцентів і нюансів працювали на те, щоб читач якомога глибше занурився у духовний світ героїні, відчув і пережив усе разом із нею. Місія – виконана, але що це дає читачеві?

Безумовно, актуальність теми насильства в сім’ї в сучасній Україні значно більша, ніж її розголос. І життя у благополучній ситій Європі – далеко не суцільний карнавал. Безперечно, книга написана вміло. Ірися Ликович змогла переконливо передати всі муки й терзання головної героїні. Якщо відштовхуватися від твердження про актуальність виробничих романів (мовляв, популярність С. Мінаєва та Ф. Бегбеде пояснюється адекватністю відтворення в них професійного середовища, яке може слугувати „наочним посібником” для менеджерів відповідного профілю), то книга Ірисі Ликович має стати посібником для психоаналізу на факультетах психології та соціології. На її матеріалі походження психічних відхилень у дитини на ґрунті садо-мазохістської поведінки батьків, щонайменше, можна аналізувати семінарів із три.

Роман заразом нагадує і „Кровний зв’язок” Грег Айлс – за рівнем психологічної напруги, і „Репетитора” Анни Хоми – за вмінням розкрити психологію дитини. Але в „Кровному зв’язку” крім психотрилера присутній ще й детективний сюжет, а „Репетитор” напрочуд несподівано підіймає душевні сили, додає впевненості й наснажує позитивом. Порівняно з цими книгами „Твоя дитинка” відрізняється вдалістю наративних технік, успішним поєднанням емоційної наснаженості змісту з внутрішнім ритмом форми, які увиразнюють одне одного. Найвідчутніший недолік книги – той негативний внутрішній осад, який зостається по прочитанні, хоча читається роман на одному подиху. Залишається хіба побажати авторці з таким же натхненням написати роман про глибоко щасливу гармонійну особистість. Адже це значно складніше, ніж приголомшувати читача каскадом вишуканих жорстокостей. Ще й дає можливість спростувати відому тезу Л. Толстого про однаковість щасдивих сімей. Сподіваюся, Ірисі Ликович це вдасться.