Хоч Галина Малик пише для дітей, її прізвище добре знають насамперед дорослі. Своїми творами вона неабияк допомагає їм виховувати малечу, а останній – вирішувати свої нагальні проблеми. Водночас, для дітей пані Галина – просто «тьотя, яка пише неймовірні казки».

Талант Малик давно уже визнаний не тільки в Україні, а три перші премії конкурсу «Книжка року» – лише чергове тому підтвердження. Письменниця не чекає допомоги від держави, покладається на Бога та молоде покоління української інтелігенції, а головне – закликає ставитися до літератури для дітей серйозно, оскільки саме вона задає духовні орієнтири нації.

Галина Малик не тільки письменниця, але й перекладач та видавець, очолює Закарпатську філію київського видавництва «Знання». У той же час, вона вкрай вибаглива у виборі книжок, адже не любить «легке чтиво».

Розмова з пані Галиною відбулася безпосередньо у неї вдома – в гостинній та невимушеній атмосфері. Бесіда про літературу, в яку часом втручалася спанієль Джессі, розтягнулася майже на дві години. У весь цей час Галина Малик не стримувалась у відвертості, дотепності та емоційності. Саме такою, очевидно, і повинна бути людина, яка пише для дітей.

«Я не бачу нічого видатного у тому, що роблю, це моя робота»

Ви отримали три перші премії «Книжка року» у номінації дитяча та дошкільна література. Відчуваєте тріумф?

У книжці Нікуліна «Почти серьезно», яку страшенно обожнюю та раджу усім почитати, він розповідає як вперше приїхав на гастролі до Ленінграду. Довгий час Нікулін був на підхваті у Карандаша, а тут вони з напарником мали вийти на сцену з власною антрепризою. По всьому місту були розклеєні афіші з їхнім зображенням.

І ось Нікулін пише: «Коли я йшов повз ту афішу на репетицію, мені було дуже незручно, оскільки я уявляв собі, що після нашої вистави люди вийдуть із цирку, і казатимуть: «Ну, і чого їх тут так розмалювали? Нічого особливого вони нам не показали!».

От приблизно таке відчуття незручності присутнє і в мене під час вручення якихось нагород. Я не бачу нічого видатного у тому, що роблю, це моя робота.

Тоді якщо коротко, чим Ви займаєтеся?

Я пишу для дітей, ось і все.

Але у Ваших книжках значно більше, ніж просто текст…

Звичайно. Розумієте, я дуже відповідальна людина: коли за щось беруся, то мушу це вивчити досконало. І коли я почала писати, то багато читала матеріалів з педагогіки, історії літератури; перечитала усі праці Маршака, Чуковського. Книжка останнього «От 2 до 5» у мене була і є настільною книгою.

У літературі для дітей є цілий ряд прийомів, які використовуються залежно від віку потенційного читача – для найменших, середніх школярів, котрі вже просто не годяться для старших. Для кожної вікової групи є свої понятійні ряди, інший мовний арсенал, запас слів, інша синтетика твору, різні синтаксичні будови. Для найменших дітей треба писати короткими реченнями, вживати менше означень, прислівників та прийменників, головну роль повинні грати дієслово та підмет… Тобто, розумієте, це ціла наука.

Крім того, я вважаю, що письменник, який пише для дітей, повинен бути цікавим і дорослому читачеві. Ви подивіться, «Алісу в країні чудес», «Робінзона Крузо» цікаво читати  у будь-якому віці, хоча, приміром, останній твір не писався для дітей, але вважається дитячою книжкою. Вся справа у рівні викладу. Він має неабияке значення.

Пару років тому до Львова приїздили письменники та літературознавці з багатьох країн Европи. Було багато зустрічей та дискусій. Так от, у Европі зараз не відділяють літературу для дітей від загальної літератури.

Вони кажуть, що це все література, а хто що обирає читати – його особиста справа. Мовляв, сама книжка, своїм оформленням, зовнішнім виглядом повинна вказувати свою адресу. Для мене це спірне питання і тут є багато аргументів «за» і «проти» такої думки, але в одному я згідна – вся література повинна бути цікава дорослому читачеві.

А взагалі-то, я бешкетниця…

Це як?

Люблю бешкетувати у своїх творах. Часто «протягую» там речі, які дітям не зрозумілі, вони «не прочитуються» ними. А от для дорослих – це натяки на день сьогоднішній, щоб їм теж було цікаво.

Мені часто розповідають, що коли батьки читають дітям «Злочинців з паралельного світу», то малеча регоче в одних місцях, а дорослі – зовсім в інших. І ось це мені й подобається.

«Аліса в країні чудес» – теж не проста штука, за цим твором захищають докторські…

Це так як і з «Маленьким принцом» Сент-Екзюпері…

Так, він набагато глибший, ніж здається на перший погляд. Там є яскраві філософські моменти, які, між іншим, повинні бути присутні у кожній дитячій книжці. Я вже не кажу про дидактику.

Знаєте, ще років 20 тому, коли я тільки починала, то взагалі була дуже великим противником прямої дидактики в дитячих творах. Але з часом я трошки порозумнішала (посміхається), і зараз бачу, що дидактика теж потрібна. Деякі діти не сприймають алегорії, їм треба чітко написати – це можна робити, а це ні. Та відверто кажучи, я так не вмію і не люблю писати. Тобто напевне змогла б, але це мене не бавить.

«Мій головний орієнтир – це моє дитинство»

З тексту помітно, що Ви досконало знаєтесь на віковій психології. Це досвід, знання чи щось інше?

Тут мабуть усього потрошки. Колись я товаришувала з двома «фройдистками». Дуже вже вони захоплювалися цим вченнями, носилися з тим Фройдом, як дурень з писаною торбою, і всіх тестували. Якось і мене вмовили. Виявилося, що у мене (за їхніми словами) у підсвідомості є відкрите віконце у дитинство. У дорослих таке зберігається рідко – знову ж таки за Фройдом. Воно не замулилося, його не закрили життєві негаразди та нові враження. Мабуть тому, що в мене було дуже щасливе дитинство – спокійне та яскраве.

Коли Ви це усвідомили?

Мабуть, коли мені було вже під 30.

Мене виховували з любов»ю, багато читали. Моя покійна мати за фахом педагог, все життя вчителювала. Батько мав дві вищі освіти, був дуже освіченою людино, вченим агрономом, виноробом. Він складав маленькі віршики, гарно малював, навчив мене грати в шахи. Тобто я росла в інтелігентній родині.

Спершу ми жили в Бердянську. У 1964 році, коли мені було дванадцять, батька перевели в Закарпаття, де він керував Середнянським винрадгоспом. Ми були забезпечені, адже цей радгосп був одним з найбільших в Україні. Але, на щастя, з мене не виросло ні егоїстки, ні сибаритки.

З дитинства я пам’ятаю все: не просто події та вчинки, а емоції, переживання, пам’ятаю, що мені подобалося, а що – ні, що хвилювало, і що залишало байдужою. І от коли я сідаю писати книжку - стрибаю туди, пишу як для себе маленької.

Не знаю, напевно ще ніхто так не самовизначався. Зазвичай кажуть, що писали для своїх дітей. Звичайно, я також, мене діти теж спонукали писати. Але от мій головний орієнтир-мірило – це моє дитинство, я стрибаю туди, там мені все зрозуміло, все ясно, все яскраво.

А зі своїми дорослими дітьми, як часто спілкуєтесь?

Старша з чоловіком живе у Словаччині, у неї двоє дітей. Бачимося не так часто, хоч я і маю шенгенську візу, а вони геть поруч – у Пряшеві. Але через Skype кожен день спілкуємося.

Ви ще займаєтесь її вихованням? Чи може онуків?

Ні, куди там. Старшій доньці вже 33. Вже все, що могла – зробила (посміхається). Дуже шкода, що онуки не читають українською, і це для мене великий біль. Але я маю втіху та відраду. Це донька моєї меншої, яка нещодавно почала складати до купи склади у слова. Їй чотири роки і п»ять місяців. Вони мешкають ось тут на сусідній вулиці в Ужгороді.

У мене дуже серце боліло за тих двох перших, і ось нарешті я випросила у Господа Бога «свою» онучку. Як тільки вона почала говорити, то відразу брала книжку в руки, тягла її до мене і казала: «тай кину», що означало «читай книгу». І це мене дуже тішить (посміхається).

Чи відчуваєте ту велику відповідальність, яка лежить на Вас як на письменниці, тому що у Вас, якщо можна так сказати, набагато більше дітей, на Ваших казках виросло покоління незалежної України?

Якось було приходжу в садочок, і вихователька років під 30 каже: «Я так в дитинстві любила Ваші книжки». А мені відверто страшно, думаю: о, Боже мій, невже вже я така старезна (сміється).

З приводу відповідальності, то звичайно відчуваю, але не ходжу і весь час про це не думаю. Але трапляються випадки, які примушують над цим замислитися.

Цієї осені у Львові, під час Форуму, підходить до мене жінка. Я спершу не зрозуміла звідки її пам’ятаю, а тоді згадала. Вона ж тут ходила і на весняному дитячому форумі. Пам’ятаю, довго вагалася, заглядала, перебирала книги. Зрештою, я сама звернулася до неї: «Що ви шукаєте, може Вам допомогти?». А вона мені: «Ви знаєте, моєму малому 10 років, він нічого не читає, а мені так соромно, тому що у нас взагалі читаюча родина. Не знаю, що й робити…» А якраз вийшов « Лица р Горчик» (повна назва «Мандри і подвиги хитромудрого переможця дванадцятиголового змія лицаря Горчика, його банконосця Третього Зайвого та красуні Каролі» – ред.). І я кажу тоді: «Слухайте, я ось написала таку прикольну річ, там є всякі такі заморочки, візьміть». Книжка коштувала не дешево – 30 гривень від видавництва, а у книгарнях напевно буде ще дорожча, бо ж – кольорові ілюстрації.. Жінка вагалася, але я її вмовила.

І от восени підходить до мене знову ця жіночка. І каже: «Ви знаєте, пані Галино, я прийшла до Вас, хотіла дуже подякувати, мій малий прочитав Вашого Лица ря Горчика, і сказав: мамо, піди знайди ту тьотю, і попроси її хай напише продовження…» Ось заради цього варто жити, розумієте, заради цієї однієї дитини. Дитини, яка  ще не освоїла поняття «письменник» і не зв»язала його з книжкою, для цього читача я просто тьотя.

Свідомий громадянин – це читач»

У дітей так: вони спершу самі тягнуть книжку, а вже потім дуже важко їх привчити. Що б Ви порадили батькам робити?

Головне, не пропустити той період, коли дитина сама бере до рук книжку. А ще краще – повикидати всіх тих «страховиськ»: роботів, суперменів, монстрів, які стоять на полицях у дитячих кімнатах, і порозкладати натомість книжки. Книжка повинна знаходитися від дитини на відстані простягнутої руки. І тоді рано чи пізно ця рука простягнеться.

(Розкажу ще один епізод, що видніється через моє «віконце». Мені років чотири – чотири з половиною. Тумбочка. На ній – батькові товстелезні книжки з виноградарства та виноробства. Одна з них – моя улюблена. Зринає в пам»яті: «Ампиелография»… Що воно таке – до сьогодні не знаю. Але в книжці – односторонні ілюстрації-фотографії грон різного винограду, перекладені цигарковим папером. Розглядати цю книжку я могла годинами).

Але, гадаю, потрібно починати з самої колиски: читати, особливо римоване, адже у дитини маленької десь до 7 років загострене відчуття рими. Згадайте всі українські народні забавки, забавлянки, потішки, скоромовки, загадки. «Ой чук чики-чики, купим бабі черевики», – коли дитину підкидаються на коліні. Або «Кую, кую чобіток, подай, бабо, молоток, не подаси молотка, не підкую чобітка». Це говорилося, коли дитині масажували ніжки. Я говорю про ментальну культуру виховання дитини, котра у нас, на жаль, частково втрачена, особливо у великих містах.

Тобто, потрібно, аби в родині було служіння слову, щоб мама співала дитині колискові, розповідала казки, не набивала кімнату іграшками, особливо такими, що несуть негативну енергію, а складала на полиці книжки. У всякому випадку, так було у мене і в моїх дітей.

Утім, знаєте, не існує загальних рецептів, кожна мама або тато повинні самі знайти підхід до своєї дитини. Обидві мої доньки прочитали майже всю доступну дитячу класику.

Самі чи Ви примушували?

Ну як примушувала… Привчила. Сама читала, вони разом зі мною. Їм це подобалося.
Але ні одна з доньок не працює сьогодні зі словом. У меншої інший дар  – вона малює гарно, закінчила художній коледж.

Ви хотіли, аби хтось із них пов’язав своє життя з літературою?

Ні, я просто хотіла, аби вони виросли справжніми читачами.

Хто такий читач? Це людина, якій цікаво все, що виходить нового і достойного почитати, яка читає белетристику, цікавиться літературним процесом, байдуже, ця людина інженер за фахом, чи журналіст.

Ви хочете сказати, що читач – це одна з ключових рис свідомого громадянина?

Однозначно, без цього немає інтелігентної людини. Сучасний індивід повинен бути в курсі культурного розвитку навколишнього світу. Я не кажу про глибоке вивчення, але бути в курсі – обов’язково.

Але, приміром, якщо поглянути на Закарпаття, то тут люди дуже мало читають…

Так, ми переконалися у цьому, коли проводили «Книжковий Миколай». Ми започаткували його у 2001 році, і була надія «розкрутити» його не те що до рівня Львівського книжкового форуму, а бодай до пристойного щорічного фестивалю. 2 роки тому ми були змушені закрити проект. Попри те, ми встигли показати, зацікавити, відкрити чимало талантів. Ось подивіться, як зараз літературне Закарпаття вийшло на Україну. І в цьому, без зайвої скромності скажу я, і наша заслуга.

Я запрошувала на «Книжковий Миколай» уже покійного Ігоря Римарука, Василя Шкляра, Марічку Матіос, Павла Вольвача, Лесю Воронину, Юрка Винничука, Василя Габора і багато інших. Хоча робилося все, як то кажуть, на голому ентузіазмі.

Не важко було пристосовуватися до специфіки краю, адже Ви з Півдня, тим паче з російськомовного середовища?

Так, до 6 класу я ходила в російську школу. Бердянськ увесь був і є зараз російськомовний. Тоді у нас жив мій двоюрідний брат. І над ним у школі страшно знущалися, бо він же з села приїхав, і розмовляв українською. Він поставив собі за мету перевчитися і зараз взагалі не говорить українською! Навіть з родичами. Знаєте, це просто жахливо!

Втім, вдома у нас розмовляли тільки українською. Мені виписували всі українські та російські журнали – і «Барвінок», і «Малятко», і все, що видавалося… Хоча тоді це було майже все що і видавалося з періодики для дітей. Ну ще було пару газет «Юний лєнінєц», «Зірка», журнал «Піонер»…Чітко пам’ятаю, як на 5 років мама подарувала мені велику товсту книжку, з вклеєними такими односторонніми ілюстраціями, з твердою палітуркою, на якій було витиснуто «Українські народні казки». Її я вже читала сама. А потім, у 6 класі, на ювілей Шевченка вчителька з української мови влаштувала конкурс читців. Я тоді написала сама вірш, за який отримала першу премію та «Кобзаря». А ще біля моє тітки у Бердянську жило стареньке подружжя, яке просили мене вечорами читати їм Кобзар. Особливо взимку. Ось це все втримало у мені українське.

Коли ми переїхали у Закарпаття, то діти в школі обзивали мене «мацкалькою». Для мене це була така трагедія! Я ж читала шевченкове: «бо москалі – лихі люди, роблять лихо з вами...». Я думала: «Чому ж я мацкалька?! Як же це так?!»  Але потім дуже швидко освоїла місцевий діалект. І зараз при потребі спокійно на нього переходжу. Але на діалект саме середнянський ( бо жили ми у селі Середньому на Ужгородщині). До прикладу, мій зять розмовляє на виноградівському діалекті, і там зовсім інша лексика, навіть тональність і морфеми дуже відрізняються.

Тобто Вам подобається розмовляти на діалекті?

Мені подобаються усі мови: можу угорською поговорити на побутовому рівні, словацькою вільно розмовляю, болгарську знаю добре, бо перекладаю з неї.

А діалекти – це прекрасно, вони збагачують мову.

У чому ж тоді секрет літературного прориву Закарпаття, уособленням якого є Ви?

Мені важко відповісти, я не літературознавець.

Як на мене, то просто прийшов час, коли закарпатська література стала запитуваною. Та і в суспільстві загалом стало модно читати, і читати саме українською. Виросло нове покоління українців, яких не зачепила жодна гіпертрофована ідеологія, затискання в рамки, залякування чи репресії.

«Про сучасну українську літературу для дітей як цілісне явище говорити поки зарано»

Сучасна українська доросла література відверто протестна, як і зрештою європейська та світова. А от сучасна українська література для дітей  – яка вона, що вона з себе представляє?

Розумієте, я не знаю, чи можна вже говорити про сучасну українську літературу для дітей.
Українська література для дітей має дуже нещасливу долю. Хіба що білоруси можуть з нами посперечатися за цю першість «з хвоста»..

Зважте самі, вже на початку ХІХ-го століття взагалі були написані найкращі зразки світової літератури для дітей. Данець Андерсен, росіянин Пушкін… Світ зачитується «Пригодами Олівера Твіста» англійця Ч.Діккенса та мандрівками дівчинки Аліси його співвітчизника Льюїса Керрола. У 1869 році американець Марк Твен вже написав один з вершинних творів світової літератури для дітей «Пригоди Тома Сойєра»… А ми в цей час адаптували Шевченка, Лесю Українку. Хоч це і парадоксально звучатиме, але то був дуже невдалий початок розвитку. Наслідуючи, наприклад, Лесю Українку, письменники вирішили, що до дітей треба «сюсюкати», або плакати про нещасну дитячу долю. Але що було органічно і талановито для Лесі Українки, «не лягало» на інших. Ця, здавалося б, дрібничка дуже довго не давала нашій дитячій літературі подорослішати і виконувати своє призначення. Далі був радянський період – тотальна ідеологізація. Тобто, спочатку «сюсю-мусю», плачІ, а потім відразу «партия зовет». Це дезорієнтувало ще на 70 років.

А згадати «харківських педологів», які на початку 20 років минулого століття казали, що для дітей не можна писати казку, бо вона не виховує, а тільки розбещує. І це стало педагогічною концепцією! Майже 20 років тривала цілеспрямована боротьба з казкою, коли навіть Наталя Забіла не могла надрукувати свої творіння. І тому українська література для дітей досі не створила свого героя. Хоча б такого як Ян Бібіян у болгарській літературі. Я не кажу вже про рівень «Аліси в країні чудес». І це попри одинокі здобутки класиків української літератури: акровірші та загадки Леоніда Глібова, повісті-казки «Кармелюк», «Маруся» Марка Вовчка, співомовки Степана Руданського, «Фарбованого Лиса» та «Грицевої шкільної науки» Івана Франка, «Черешеньок» та ряду казок Лесі Українки «Хо» Михайла Коцюбинського, віршів для дітей Якова Щоголева, Олени Пчілки, Олександра Олеся та багато інших.

Навіть у Нестайка немає такого визнаного світом образу героя, хоча він пише прекрасні твори.

Гадаєте, він ще з’явиться?

Звичайно, я сама над цим працюю щодня.

Біда ще й у тім, що у наших шкільних підручниках догниває «труп соціалістичного реалізму». Тільки в кінці 90-их почали переписуватися програми. Тому діти знову повинні були проходити «Червону хустину» Головка, і так далі. Не зрозумійте мене неправильно – я жодним чином не хочу сказати, що це погані твори.

Але все на світі змінюється, старіє. Старіє мова, понятійні ряди, асоціативні уявлення. Старіють педагогічні прийоми, залишаючи незмінною основу педагогіки. Час сам показує, що треба залишити тільки для історії літератури, а чим можна послуговуватись і далі.

Сьогодення вимагає сучасної літератури для дітей, яка б допомагала їм вирішувати їхні проблеми. Адже головне завдання дитячої літератури – не розважати. У нас те, що в комп’ютерах, те і в книжках. Як я кажу, «літературні стрілялки».

Література для дітей повинна і розвивати, і допомагати дитині вирішувати свої проблеми. А цих проблем у дитини не менше, ніж у дорослого. Проблема шкільного спілкування для дитини така ж важлива, як для нас – проблема інфляції, чи, приміром, безробіття. Як перестати боятися темряви, як пережити смерть близької людини.. Як відповісти на виклики безжального світу з наявною у нім проституцією, дитячою наркоманією, жорстокістю у сім’ях, неможливістю вилікуватися від важкої хвороби, Чорнобилю, який нас з’їдає, і так далі. Ні, література не дає рецептів чи панацей – вона зате може окреслити проблему і підказати варіанти виходу з неї.

Пам´ятаєте «Цвєтік-сєміцвєтік»? Такі твори виховують співчуття та милосердя.

Ви готові про це все писати?

Давно готова (сміється).

Ви якось казали, що мрієте, аби хоча б одна дитина полюбила Вашого героя так, як Ви любите Алісу з «Країни чудес». Як гадаєте, який з Ваших героїв може на це претендувати?

Я прекрасно розумію, що, наприклад, Хроня не може стати улюбленим героєм, тому що це складний і неоднозначний образ.

Можливо, що улюбленим героєм може стати мій Вуйко Йой, тому що він написаний з урахуванням всіх тих вимог, які ставляться до дитячого героя. Він добрий, не схожий ні на кого, у нього свій характер, є розвиток образу, він любить пригоди. І він просто вийшов кумедний.

До речі, про нього я Вам розповім цікавий випадок. Він трапився два роки тому.

Якось приходить мені на електронну пошту лист з підписом  Довженко Отар. У ньому він пише, що його п»ятирічний син зафанатів від Вуйка Йоя. І питає мене: «Скажіть, треба читати ЛишинЯ, чи ЛишИня?» Мене це дещо здивувало, адже у тексті потім відмінюється ім’я цього героя: Лишинін, Лишиніна, на Лишині. Якби було ЛишинЯ, то відмінювалося б: на Лишеняті, з Лишеням а не зЛишинею. Я, власне,тому й не ставила наголос на імені у книжці.

Але менше з тим. Я йому відповіла, у нас зав’язалася переписка. І тут через деякий час Отар Довженко пише, що довго не відписував через те, що малий зламав ногу, і лежить у лікарні. А я якраз написала продовження «Вуйка Йоя». Тому у відповіді кажу: «Пане Отаре, якщо хочете, я Вам вишлю через e-mail електронний варіант, Ви собі роздрукуєте, і малому в лікарні почитаєте». Він погодився. Потім пише: «Дуже вам дякую за продовження "Вуйка Йоя"! Наш малий просто в захваті, він закоханий у ваших геројв. Ваш твір дуже полегшив йому перебування у лікарні (завтра вже, дасть Бог, виписуємось)» Це зразок того, коли твір має прикладний характер. Книжка допомогла дитині справитися з його болями, важким життєвим періодом. Думаю, Отар не образиться на мене за оприлюдення нашого листування. Користуючись нагодою, вітаю свого маленького читача і дуже пишаюся ним!

З якими проханнями до Вас частіше за все звертаються читачі?

По-різному. От частенько мені казали, що не подобається як закінчуються «Злочинці з паралельного світу»: Хроня не знаходить своїх батьків, немає «хеппі енду». Хоча колись давно я вичитала, що всі бездарні романи закінчується «хеппі ендом», і поділяю цю думку.

Я вважаю, що і у дитячій літературі не потрібно перегодувувати дітей «хеппі ендами», особливо у підлітковій літературі. Тому що починається життя, яке всі невиправдані ілюзії розбиває вщент.

Звичайно, це не означає, що потрібно писати страшні апокаліптичні закінчення, ні. Але дитині просто не треба брехати. Вона повинна розуміти, що «зло» нікуди не зникне, існуватиме завжди, але треба бути на стороні «добра», збільшувати його частку, і тоді буде краще усім.

Література для дітей повинна «тримати орієнтири», роз’яснювати, що таке порядність, любов, ненависть, яка між ними різниця. Це головне завдання дитячого письменника, а тому неймовірна висока відповідальність.

Дмитро Тужанський