У Короткому списку «Книжки року’2000» бачимо «Видатних українських діячів» Петра Одарченка (К.: Смолоскип) та «100 видатних імен України» Ігоря Шарова (К.: Альтернатива).

 

Шорт-лист рейтинґу’2001 прикрашають «Українські меценати» Михайла Слабошпицького (К.: Ярославів вал), і тут ніяк проминути раніших «Меценатів Києва» Віталія Ковалинського (К.: Кий, 1998).

 

Перше місце біографічної підномінації 2002-го посідає «Києво-Могилянська академія в іменах. XVII-XVIII ст.» (К.: Києво-Могилянська академія), й надалі такий «університетський» зріз стає доволі популярним — аж до минулорічного номінанта «Київська духовна академія в іменах: 1819–1924».

 

2003-го виходять «Шляхетні українки» Юрія Хорунжого (К.: Видавництво імені Олеги Теліги) — чи не перший зразок української гендерної біографістики.

 

Найпомітніше цей вектор позначено кількома подальшими випусками «Українки в історії» київського видавництва «Либідь» (2004, 2006, 2010, 2012).

 

2004-й позначено лавреатством двотомової «Музи Роксоланської» (К.: Либідь) Валерія Шевчука. Хоч це, власне, є літературознавче дослідження, біографічний компонент є тут наріжним, а більш енциклопедичної збірки барокових постатей доти просто не було.

 

Наступного року п.Шевчук видає класику жанру — переклад сучасною мовою «Житія святих» Дмитра Туптала (Л.: Свічадо).

 

2006-го з’являється справжня генеалогічна енциклопедія Леонтія Войтовича «Княжа доба на Русі: портрети еліти» (Біла Церква: Видавець Олександр Пшонківський), а через рік там само виходять його ж (у співавторстві) «Правлячі династії Європи», куди інкорпоровано й українські владні гілки.

 

2007-го лавреатом стає перший том «Офіцерського корпусу Армії УНР» Ярослава Тинченка (К.: Темпора); номінантами шорт-листів — «Постаті» Ярослава Дашкевича (Л.: Піраміда) та «Повелители двух материков» Олекси Гайворонського (К.: Майстер Книг) — вичерпний, водночас і науковий, і популярний, довідних про усіх кримських ханів.

 

Наступного року маємо ще одну тематично унікальну книжку — біо-довідник сучасної діаспори «Українського цвіту по всьому світу» (К.: Світ успіху, 2008), де сусідять постаті, що нині розійшлися по різні боки самоідентифікації.

 

З одного боку, приміром, справжній «детонатор» української масової літератури, засновник конкурсу «Коронація слова» Юрій Логуш, з іншого — колись славний кіно-автор «Собачого серця», а нині плакатний українофоб Володимир Бортко.

 

Лавреатом «Книжки року’2010» стає енциклопедичний довідник «Рух опору в Україні: 1960-1990» (К.: Смолоскип), і принагідно згадаємо попередній «Міжнародний біографічний словник дисидентів» у двох томах (Х.: Права людини, 2006).

 

Останні роки біо-довідників виходить чимало, у різноманітних форматах. Серед топ-зразків справді розкішний, фінансований французами альбом Олександра Галяса «Французи в Одесі» (К.: Наш час, 2012); так само щедро ілюстровані «Українські митці у світі» (Л.: Апріорі, 2013) Галини Стельмащук; і навіть небачений раніше картографічний атлас «Україна. Видатні співвітчизники» (К.: Мапа, 2014).

 

Інтегральним завершенням двадцятирічного видавничого марафону стала книжка Сергія Сегеди «Український пантеон» (К.: Балтія-Друк, 2013). Пряме значення слова «пантеон» — місце поховання видатних співвітчизників.

 

Тут уже маємо кілька змістовних путівників (Г.Лебединська, «Український некрополь Санкт-Петербурґа». — Стилос, 2008; Віктор Жадько, «Некрополь на Байковій горі». — К.: Фенікс, 2009), але уперше в біо-довідниковому виданні так виразно наголошено туристичний вектор: автор не просто ділиться з читачем цікавою, часом малоприступною інформацією, а переконливо припрошує його до реальної мандрівки, аби власноруч торкнутися слідів великих попередників.

 

Друге значення слова «некрополь» — загальновизнаний канон історичних діячів. Годі заперечити канонічність імен, наведених у книжці. Проте, існує державна версія, зафіксована на банкнотах.

 

С.Сегеда чомусь зігнорував постаті, що супроводжують 20, 50 і 200 гривень. Та найбільш прикрою вадою — не змістовною, а концептуальною — є відсутність в українському пантеоні Гоголя. 

 

Розлога екскурсія видавничою історію потрібна, аби збагнути, як нелегко мовити нове слово у цій ніші. Торік таке вдалося Валентині Кириловій у проекті NOMINA: «Україна. Сторінки родинного альбому» (К.: ArtHuss).

 

Тут задля увиразнення української компоненти у світовій культурі використано-запозичено ізраїльську культурологічну формулу: «Одна культура, багато мов».

 

Така оптика дозволила побачити декількох українських нобеліантів. Молдаванин-єврей Ілля Мечников народився на Слобожанщині, вчився у Харкові, 28 років працював у Паризькому Інституті Пастера й 1908-го дістав Нобелівську премію з імунології.

 

Зельман Ваксман з Вінничини, вже будучи громадянином США, винайшов антибіотик супроти сухот і став Нобелівським лавреатом 1952-го.

 

Премію з літератури 1966-го присудили Шмуелю Аґнону з Бучача — мікс реальності й фантасмагорії в його творах порівнюють зі стилістикою-проблематикою Гоголя, Коцюбинського, Лесі Українки. А єврей з Рівненщини Григорій Харпак відомий у світі як Джордж Чарпак (Жорж Шарпак) — Нобелівський лавреат 1992 року з фізики.

 

Складність укладання подібних довідників полягає у граничному ущільненні фактажу; в нашій книжці одній персоні одведено половину великоформатної сторінки, другу віддано англійському перекладу.

 

До того ж, видавець, схоже, активно прагнув не так навіть інформаційного максимуму, як стримано-емоційного супроводу — написати тексти довірили письменникові Олесю Ільченку, авторові стильно-спостережливих творів. Вийшло справді добре: розкуто, часом навіть афористично — по-есеїстичному, сказати б.

 

Деякі оцінки помітно контрастують з усталеними у масовій свідомості. Приміром, про Роксолану мовлено так: «Винахідлива й підступна інтриганка».

 

Що ж, існують і такі протестні інтерпретації; як там у Юрія Винничука: «Житіє гаремноє» я сотворив... з великого бажання скинути Роксолану — цього безґлуздого ідола — з незаслужено зайнятого п’єдесталу» (ЛітАкцент. Сучасна література в колі твого читання. Випуск 1(3). — К.: Темпора, 2009).

 

Та подеколи автор текстів «Родинного альбому» й сам спокушається іконописом. Так урядування Хмельницького означено, як «демократична форма правління» (у війську, під час багаторічної війни?), а гетьманові видано індульгенцію на Переяслав («не з вини Богдана Хмельницького угода... не принесла...»).

 

Й далі фраза, що перекреслює попередню інтерпретацію: «Козацька старшина, духівництво та київський митрополит не підтримали угоди», — але гетьман вчинив по-своєму; отака демократія.

 

Чого не забереш від цієї книжки — так це сміливості. Готувалася до друку вже тоді, як нова хвиля польських політиків почала вдаватися до історіософських провокацій супроти Степана Бандери.

 

Офіційна Україна раз по разу ковтала обр?зи, незважаючи на книжкові застереження. Ще коли Янукович відміняв звання Героя України провідникові, Микола Рябчук значив: «Глорифікувати Бендеру — це відкинути Сталіна і відкинути будь-які претензії Москви на владу над Україною» (Постколоніальний синдром. — К.: К.І.С., 2011).

 

Не почули — й дістали Путіна. Тепер ось на «Сторінках родинного альбому» читаємо: «Головним є те, що ім’я Бандери й досі примушує здригатися від страху ворогів українців та їхньої держави, а його праці й слова лишаються актуальними, пророчими й до наших днів».

 

Та українська дипломатія досі витанцьовує поміж крапельками, вдаючи невідання, хто зорганізував цю зливу. Поляки пам’ятають Катинь Другої світової, де росіяни знищили цвіт їхньої нації — офіцерський корпус, — і Катинь путінську, де «за загадкових обставин» загинув їхній президент.

 

Відволікти увагу цілого суспільства й пустити його уяву за фальшивим слідом можна лише з використанням арсеналу гібридної війни. Захід нарешті це збагнув і заходився боронитися супроти інтернаціональної корупції Кремля.

 

Але молоді польські політики таки потрапили у пастку. Колись вони вжахнуться від усвідомлення аксіоми: угоди з дияволом не мають гепі-енду. Але влаштовувати їм курс комфортної реабілітації коштом власної історії — не маємо права. 

 

Не сказати, що концепція «Сторінок сімейного альбому» зовсім нова на нашому ринку; згадаймо книжку Володимира Сергійчука «Що дала Україна світові» (К.: Сергійчук М.І., 2008). 2016-го з’явився ще й невеличкий нарис Велва Черніна «Вірю, що я не пасинок» (Л.: Український католицький університет), де українських письменників та науковців подано, як репрезентантів великої єврейської культури: літературознавець Ієремія Айзеншток, народжений в Єлисаветграді; прозаїк Василь Гроссман з Бердичева; критик Володимир Коряк (Вольф Блюмштейн), що народився у Слов’янську, і в 1920-1930-ті роки впливав на українське письменство, приблизно так само, як Гаролд Блум на сучасне американське; мовознавці Осип Гермайзе та Олена Курило; поети Леонід Кисельов, Мойсей Фішбейн, Григорій Фалькович.

 

А торік вийшла ще одна подієва книжка — альбом з понад сотні графічних портретів «Діячі України» (К.: Артбук). Тут біографічний вибір здебільшого обмежується вітчизняними теренами.

 

Хіба ось несподіваний Олександр Смакула (1900-1983) — тернопілянин, воював в УГА, емігрував до Німеччини, де досліджував фототехнології; «просвітлена оптика» від Carl Zeiss — це він.

 

Почалося все з арт-проекту Клубу ілюстраторів Pictoric — два десятки молодих ілюстраторів малювали історичні портрети-плакати, вважаючи, що «характер українців сформований з ДНК цих визначних постатей».

 

Як також у переконанні, що «графічне мистецтво стає візуальним медіа». Схоже, вони праві — особливо щодо молоді, котра засвоїла знакову систему інфографіки раніше за абетку. Тож, освітній потенціал їхніх чисельних виставок — а тепер і цього каталогу — годі переоцінити.

 

Такою вільною, не скутою жодними «традиціями», українська історична портретистика не була з 1920-х років. Ось портрет Івана Багряного (художниця Олена Старанчук) — суть його феномену схоплено так, як не вдавалося мемуаристам, літературознавцям, політологам. Справжній символ.

 

Символіка — основа плакатного мистецтва, й під цією обкладинкою презентовано її найширший діапазон.

 

Високий зразок традиційного, сказати б, плакату в аркуші «Марія Заньковецька» (Дарина Скрипченко); блискуча стилізація в образі Василя Єрмілова (Сергій Майдунов); дивовижний мінімалізм «портрету» Марко Вовчок (Ольга Терещенко); творені знаками абриси Богдана Хмельницького (Олег Грищенко), Володимира Вернадського (Віра Білостоцька), Олега Антонова (Юлія Кунщікова). А постер, присвячений Гоголю (Юлія Кунщікова), — взагалі обмежився самою езотеричною таблицею символів. І це працює! 

 

 Костянтин Родик