Дванадцята книжка Надійки Гербіш присвячена її, здається, улюбленій темі – добру. Чи це були кавово-шоколадні «Теплі історії», чи дитячі оповідання про Мишенятко, авторка у різний спосіб намагалася говорити читачам про позитив і способи його шукати. Тепер, щоб розказати про необмеженість добра в житті людини, Гербіш написала дитячу повість про біженців.

Сюжет книжки показує нам наслідки війни. Дев’ятирічна Мар’ям із батьками, двома старшими братами й одним малюком у маминому животі втекли з рідного міста на безпечну територію. Дівчинка йде до школи й боїться, що нова маленька спільнота її не прийме. І в дечому її страхи справджуються. У школі Мар’ям дають не перший, але грубий життєвий урок: вона чомусь інша, і через це погана. 

Таким чином у своїй новій книзі Гербіш розповідає про родину переселенців. При цьому авторка не подає принципових уточнень про походження втікачів. Це може бути будь-яка сім’я біженців: сирійська, кримськотатарська, афганська, пакистанська, турецька чи сомалійська. У такий спосіб авторка запропонувала  загальну модель переселенців. А вже читач, виходячи з власного досвіду та контексту, може накладати на героїв певні національні риси. Один із варіантів – прочитувати текст як історію родини кримців. Тоді Мар’ям, головна героїня, виступає символом свого народу, а історія її родини може уособлювати шлях випробувань кримських татар.

Видається, що завдання цієї книжки – познайомити маленьких читачів і читачок з актуальною для всього світу проблемою біженства. Оскільки розповідь ведеться від першої особи, дітям має простіше віритися в те, що говорить їхня однолітка, вони мали б більше перейнятися її історією. Та імовірно, для багатьох дітей вона стане більше корисним, ніж цікавим читанням.

Автор, котрий вирішує написати про гостру соціальну проблему, погоджується й на емоції, які викличе його твір: страх, біль, співчуття, радість гепі-енду тощо. Читач може бути шокований або ж його накриє шалена емпатія – серйозні почуття, якими не можна нехтувати. І щоб кожне слово й речення були як вистріли в серце, у «Мене звати Мар’ям» авторка скористалася телеграфним стилем письма.

Свого часу Ернест Гемінґвей, пишучи «телеграфно», виступав у ролі гравера, який викарбовує важливі думки про важливі речі у свідомості читача. Писати в такому стилі складно, адже принципово не перетнути межу, коли «обірваність» і лаконічність мови впливають вже не на емоції та свідомість, а просто тиснуть на жалість. Гему вдавалося в такий спосіб розбурхати читача краще, ніж розлогими (мело)драматичними частинами.

Одне ж із завдань історії про Мар’ям, безумовно, – викликати співчуття. І те, що мало б вистрілити в серце, глибоко ранити, – перетворилося на мелодраматичні сльози.

Замість сильної приязні до героїв і бажання взаємодіяти з ними з’являється підступне почуття жалості. Їх хочеться хоча б якось утішити, витерти їхні сльози та сказати, що все буде добре, аби вони лише не плакали й не виводили нас із зони комфорту.

На додачу до такого емоційного ефекту телеграфний стиль ставить історію на гальма (точно не на це замірялася авторка), робить її статичною. Уся книжка – це очікування. Очікування, коли закінчиться рефлексія, викликана втратою дому, коли зав’яжеться конфлікт саме всередині книжки, а герої почнуть діяти. Бо рушійний момент книжки приходить із позасюжетної реальності, він пов’язаний із самою темою втрати дому. А хочеться, щоб на вчинки й дії героїв мали вплив і епізоди з книжки (образа Мар’ям, похід до магазину, шкільне свято культур, пригощання коржиками нової подружки).

Адже здається, що персонажів через усі потенційні сюжетотворчі моменти буквально проносить далі велика хвиля болю. Герої реагують на випадки з нового життя, але їхня трагедія вимушеного переселення занадто сильна, щоб вони подивилися на світ не винятково крізь цю темну призму.

Проте навколо героїні книжки є не лише флер війни та втечі, а й вже згадуване необмежене добро. Мар’ям на диво не наражається на кпини в школі, з нею не конфліктують, у класі її приймають як свою. Та й кінець історії радше оптимістичний: помирає дядько Мар’ям, але також народжується її братик, якого називають на честь дядька – Камалем. Тепер персонажі нарешті «зарухалися»: маленька людина дарує нові сподівання. Так авторка ніби говорить: вмирають старі думки, а з ними на минуле перетворюється усе, що було до переселення. Натомість у новому домі на новій території приходить нове життя, і заради цього варто було терпіти й відбувати війну з власними страхами.

До слова, «Мене звати Мар’ям» нагадує іншу минулорічну книжку, у якій гостро поставлено тему інакшості – «Майю та її мам» Лариси Денисенко. Ріднить книжки не тільки ілюстраторка Марія Фоя й телеграфний стиль, а й обрана авторками актуальна проблематика. Під час обговорень книжки Лариси Денисенко постійно поставало питання: «Що ж оцінюється – тема твору чи власне твір»? Те ж із повістю про Мар’ям: потрібно забути про спокусу концентруватись винятково на складній темі втечі народу з його етнічних земель. Інакше лише через важливість і глобальність зображуваної проблеми кожна історія зі схожим сюжетом зможе претендувати на Нобелівську премію з літератури.

• тим, кому в «Майї та її мамах» Лариси Денисенко сподобалося оформлення Марії Фої та стиль книжки;
• хто вболіває за долю переселенців і кого цікавить тема біженців.

• якщо ви сподіваєтеся на драматичну історію, але не готові до мелодрами.

Вікторія Беркут