До переліку таких потрапило видання «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині» авторства Вітольда Шабловського у перекладі Андрія Бондара. По-перше, тема вельми на часі. Вона стала інструментом впливу та маніпуляцій, що вже не надто добре для майбутнього польсько-українських відносин. По-друге, українцям пора виходити з власної зони комфорту й вічного смутку, адекватно переосмислювати те, що сталося у минулому, за потреби просити прощення й братися до роботи, а не «якось то воно буде» чи «моя хата скраю». Власне, про що йдеться. Польський репортер три роки поспіль подорожував Україною та Польщею, спілкуючись з очевидцями Волинської трагедії та їхніми нащадками. Він переслідував стратегічно правильну мету – зафіксувати приклади милосердя та порятунку, які виникали у той важкий час. 

Поет, публіцист, перекладач Андрій Бондар у передмові зазначив: «Шабловський написав книжку, в якій йому вдалося вийти за межі історичних порахунків і взаємних претензій. Автор узяв на озброєння найчесніший із методів – почав записувати історії простих людей» . Також він додає: «З’ясувалося, що в представників одного народу водночас може виникнути два суперечливі бажання – відбирати життя і рятувати, що не все таке чорно-біле, як сьогодні нас хочуть переконати ідеологи польської невинності та української безгрішності» .

У мене виникла думка: що могло спонукати людину взятися за зброю й спрямувати її проти односельчанина, сусіда чи навіть родича? Дехто каже, що життя до війни було дружним. Можливо, саме вона відкрила в людях найгірше, що сиділо глибоко в душах? Чеський пастор Ян Єлінек говорить, що українці прагнули вільної України. І він їх може зрозуміти. Поляки ображали, Сталін нічого не дав, Гітлер нічого не дав. Таке часто спонукає до радикальних вчинків. Але ж міркую собі: українці не малі діти, які огризаються, коли їм щось не так. Треба вміти знаходити рішення без фізичного насилля. Зрозуміло, час був хаотичним. Одні беруться за зброю. Інші рятують. Українці – поляків і євреїв, чехи – як тих, так й інших.

Пан Ян каже: «Багато разів доводилося чути від поляків, що вони – народ войовничих героїв. А ми, чехи, – народ-боягуз. Після окупації Заволжя вони почали сприймати нас так, як раніше сприймали українців. Часто українці кепсько розмовляють польською, а в державних установах це від них вимагалося. Коли хтось не вмів висловитись, як слід, пані-чиновниця вдавала, що не розуміє. Вони чинили так попри те, що поляків на Волині було дуже мало! Я читав у газетах, що лише 16 відсотків. А українців – майже 70» . Водночас мовить і таке:«Чехи від світанку до ночі працюють – ніхто на Волині не працює стільки, як ми. А українці мають до нас претензії. Вони кажуть, що чехи багатіють, бо ми їх визискуємо й оремо їхню землю – бо Волинь, кажуть вони, їхня предковічна земля; поляки – окупанти, а ми з євреями – визискувачі».  

Таке опозиційне ставлення аж ніяк не передвісник мирного співмешкання. Але мудрий пастор знає рецепт, яким варто користуватися. І він дієвий, враховуючи, що цей чех врятував близько 150 євреїв, поляків, українців, червоноармійців. Якось перед своєю паствою Ян Єлінек виступив із промовою про Гітлера, сказавши, що міркував про цього «кумедного салонного художника». Якби той йому зустрівся стражденним, попри його безчинства, варто було би надати допомогу, а потім чесно судити. Людина повинна зважати на людину й керуватися любов’ю. Особливо в період війни. Одні не слухали, але були такі, що слідували настановам. 

Приємно вразила мене й Олександра Васейко, батько якої також займався порятунком поляків. Тут я звернула увагу на саму жінку, її висловлення та неймовірне людинолюбство. Особливо ретельно я розглядала фото. Воно викликає різні відчуття: по-дитячому свіжі, затишні, оптимістичні, але й такі тужливо-ностальгійні. Ця жінка сприймається по-доброму наївною. І люди від цього лише виграють. Пані Шура надихає. І таких людей тут є чимало. Їхні історії переплетені, впорядковані відповідно до пір року, щоб створити цілісну оповідку. 

Зрештою, чому «Кулемети й вишні»? У Польщі ця книга вийшла під назвою «Sprawiedliwi zdrajcy» («Справедливі зрадники»). Проте в усіх розповідях люди згадують про квітучі вишні, які були в садках господарів, і про кулемети, яких вони в той час неймовірно боялися. Символічно, що саме ці образи знайшли себе в назві. 

Варто сказати, що в Польщі з’явилися три книги про рятівників поляків: «Людиновбивці та люди» Леона Карловича, «Кресова книга праведників» (видана Інститутом національної пам’яті), «Примирення через важку пам’ять. Волинь 1943» за редакцією Олександри Зінчук. Цьогоріч – «Кулемети й вишні». Вітольд Шабловський говорить, що «дуже втішився би, якби хтось з українських авторів написав подібну книжку про складні моменти української та польської історії». 

Вважаю, що цю працю треба прочитати кожному українцеві. Попри те, у кого яка правда, завжди варто прямувати до взаємопрощення задля майбутнього. 

Оксана Кравцова