Re: цензії

Власну машину часу Микола Хомич запатентував іще в ранній повісті «Ніч русалки» (2012): «Перебуваючи в сьогоденні, можна обережно потягнути за кінець цієї самої нитки і опинитись у минулому».

Тоді ж успішно й випробував свій велосипед — розповів історію про те, як геть не важко мандрувати часом звичайному містянину, якщо він уважний, любить загадки і їхнє джерело — книжки. Принаймні, у Києві це точно працює.

«Усім відьмам Києва присвячується», — остання фраза «Ночі русалки». І це підказує, що писався твір, яко реакція на тодішню пікову популярність циклу екзерсисів Лади Лузіної «Київські відьми».

Реакція не так літературна, скільки амбіційна. Схоже, тоді медик Хомич ще не вважав себе за письменника, але, будучи людиною, що любить життя у всіх його проявах, випробовував сили: чи можу я втнути подібне?

Звичайно, виплеканий попередніми роками професіоналізм Лузіної просто так, з місця, не підважити.

Але акомпанував їй початкуючий літератор вдало на всіх спільних регістрах: потяг до криптоісторії та реконструкції давно минулого повсякдення, розкута стилістика дорожніх нотаток, розуміння історії як відкритого поліваріантного простору («Вона не більша наука, ніж алхімія», — Л. Лузіна).

Й оскільки над М.Хомичем іще не тяжіла відповідальність письменницького статусу, він дозволяв собі батярські інтермедії, як-от: «Ніхто не бачив Боттічелівську «Весну» ззаду. А мені вдалося!».

Наступна книжка Миколи Хомича — уже повноформатний роман «Время» (Х.: Фоліо, 2012). Історичний час — як резонанс щоденного буття — головний його «герой».

Відчути цей резонанс і потрапити в казку можна через парадоксальний хід — знехтувати годинником-будильником.

Або ж — «правильним життям, круглим, як циферблат годинника, який нікуди не поспішає і ніколи не спізнюється», як писала Л. Лузіна.

Персонажі Хомичевого роману зухвало, на очах у гламурно-пліткарської тусовки упосліджують приписи «здорового ґлузду», і їм відкривається ніби оте третє око: хто чого насправді вартий.

Виявляється, Аріадною для будь-якого лабіринту залишається, як то відкрили ще давні греки, Жінка.

Але вона ж так само успішно здатна завести чоловіка на манівці, бо «сама природа, наделив мужчин завышенной самооценкой, нацелив на успех и лидерство, создает условия для того, чтобы они как можно скорее оказались в умело расставленных сетях женской лести и притворства и бесконечно долго блуждали в лабиринтах собственных же иллюзий и представлений».

Лабіринт у лабіринті — улюблений маршрут усіх друзів парадоксу. А надто, коли водночас маєш до діла із двома жінками — тут мимоволі станеш міфотворцем, пригадуючи якісь легендарні константи або й вигадуючи їх (як то, до прикладу, майстерно проробляє Пауло Коельйо).

Десь так у романі «Время» — загадка, котру прагне здолати головний персонаж, має давньо-східно-екзотичний прояв — «иероглиф, обозначающий «трудность», «неприятность» и «непреодолимость» — он изображается в виде двух женщин, находящихся под одной крышей».

Чергова книжка Миколи Хомича «Пространство Х, или Территория лжи» (К.: Радуга, 2013; українською — К.: Юніверс, 2016) — ніби густий настій з інгредієнтів усіх його попередніх творів, закоркований у пляшку виразно «денбраунівського» фасону.

Але то ясно лише наприкінці роману, бо три чверті тексту — за цілком прийнятної сюжетної динаміки — усе-таки не сягають обертів карколомного екшену й навіть стрімкості Лузіної, в якої «події розвивалися зі швидкістю, що перевершувала швидкість Дарининої думки».

Утім, детективна гойдалка, влаштована Хомичем у фіналі, лишила по собі не крапку, а знак оклику; нетерпляче очікування подальшої реалізації заявлених потенцій.

Увесь цей екскурс до літературної історії М.Хомича потрібен, аби зрозуміти повний, а не лише сюжетний, засяг його нової книжки: «Тайна гробницы» (К.: Радуга, 2016), яка того ж року вийшла в автоперекладі українською (К.: Самміт-Книга).

Тут діють ті самі персонажі — наші сучасники, — що і на «Території брехні»: далі розкопують таємниці часів Ярослава Мудрого, бо одна з тих сивих ниточок лучиться з приватною історією їхнього друга-норґа.

Більшість принад попередніх творів — тут-таки: жвава реконструкція українського середньовіччя; доладно введена паралельна лінія 1939-го — року змови Гітлера і Сталіна; мерехтять яскраві картинки з історії повсякдення часів німецької окупації Києва; є й емоційно-захопливі інтонації дорожніх нотаток (коли дія переміщується до Нью-Йорка).

Єдине, за чим шкодуєш — обмаль прихованої карнавальності, як то було у попередньому романі, коли змальовував варязьких ватажків-найманців мало не рекетирськими бригадирами.

А головне — М. Хомич так і не засвітив у новій грі свого козиря — здатності до екшен-проекції (невеличка експрес-пригода у каналізаційних підземеллях того ж таки Нью-Йорка замала для 400-сторінкового тексту).

Схоже, «Загадка гробниці» замислювалася «історичним детективом» про те, як Сталін змусив антрополога-реставратора М. Ґєрасімова виліпити «типово руський» портрет Ярослава Мудрого.

Мовляв, побачив генсек підготовчі ескізи дослідника, що фіксували князеве обличчя з виразним норманським акцентом, й наказав тому не науковими замірами черепа керуватися, а «політичною відповідальністю» — реінкарнувати князя таким руським, «в жилах которого течёт кровь татарина, марийца, чуваша, башкира... и, конечно же, не шведа, которого нарисовал Герасимов», — каже персонаж-Сталін.

Ну й вийшов той знаменитий бюст, що був обов’язковою ілюстрацією усіх радянських підручників, та й досі гуляє собі книжками незалежної України.

«Ми повинні розвінчати Ґєрасімова. З його монголоїдним бюстом Ярослава треба покінчити», — таку місію кладуть собі і персонажі роману, і сам автор.

Цього і вистачило б для релаксивного пригодницького роману, якби не втрутилося саме життя — той український 2014-й, що витверезив багатьох-багатьох громадян.

Схоже, у перебігу написання «Загадки гробниці» літературна гра перетворилася на екзистенційну пригоду самого автора — його персонажі не знаходили зручних відповідей, бо ті раптом виявилися геть дискредитовані, й автор мусив дбати уже не так про захопливу оповідь, як про адекватне обґрунтування блискавичних змін у масовій свідомості.

На початках його історії молодий київський архітектор-персонаж міркує цілком у постколоніальному дискурсі: «Я ведь не националист — я патриот. Патриотизм — это любовь к родине, а национализм — ненависть к остальным».

А ближче до фіналу усвідомлює непривабливу безперспективність бовтання у цій ополонці: «Надо окончательно определиться — осудить палачей НКВД и одновременно реабилитировать патриотов».

Тут від облудних, вивернутих навспак смислів лишається тільки слово «патріот», та й те має ось-ось облетіти, не заступаючи й не викривлюючи своєї основи — національного чуття.

Про автора «Загадки гробниці» можна сказати так: «Болен неким вопросом, поиск ответа на который есть курсом лечения», — це з роману Б. Акуніна «Аристономія» (Москва: Захаров, 2012), де персонаж пише трактат, і тим самим намагається розгадати віковічний сон російського розуму, що породжує чудовиськ.

Микола Хомич уже в романі, котрий в українському варіанті має однозначну назву «Територія брехні», дійшов висновку: коріння української лихої долі слід шукати в «семіотичному просторі». А це, здебільшого, — город церкви.

До візантійського православ’я М. Хомич ставиться, м’яко кажучи, нелояльно. Вважає, що найбільшим злом українського ХІ сторіччя була «церковная политика Византии — на розрыв связей Руси с остальным миром. На вбивание клина между Русью и Европой».

Тодішні київські князі не змогли протиставитися цій навалі; їхні сепаратні перемовини з Папою Римським провалилися.

До середньовічного «Євросоюзу» Київська держава не потрапила, зокрема, через підступно-активну «антимайданну» позицію Лаврського чернецтва — «воинствующей секты печерских монахов».

Пізніше з цієї «п’ятої колони» візантійщини у Києві постав фундаменталізм Московського патріархату.

Удосконалив його той самий винахідливий Сталін: запропонував Бєрії перетворити РПЦ на «фактически подотдел НКВД», й очільник спецслужби зрадів божевільній, на перший позір, ідеї «батька народів»: «В налаживании контактов с зарубежными православными церквями он увидел замечательную возможность создания широкой агентурной сети».

І все у Лаврєнтія Павловіча вийшло — бюджет проекту був бездонний. Ієрархів РПЦ інкорпорували до бюрократичної машини і корупція з неї потекла релігійними каналами на експорт — про запаморочливі хабарі близькосхідним патріархам в обмін на їхню лояльність до СРСР теж є у цій книжці.

Як і про розпалювання російськими церковниками-спецагентами міжконфесійної нетерпимості до жару ненависті, аж поки цей вогонь став свято-очищувальним прапором для міжнародного тероризму.

Відтак, в одному з нечисленних публіцистичних відступів наприкінці роману автор значить: «Російська Православна церква, як ісламський радикалізм, становить безперечну загрозу. Це ортодоксальне вчення ніколи не буде в змозі вписатися в сучасне громадянське суспільство, в основі якого лежать демократія і лібералізм».

А на власне романному полотні цікаво розглядати, як терористичні практики ставали у московській політиці чим далі банально-звичними.

Ось, наприклад, про спроби Брежнєва усунути Хрущова: своєму поплічникові у політбюро, голові КҐБ Сємічастному «без обиняков предложил организовать отравление Хрущёва», а коли той відкинув цей план, «посоветовал устроить авиационную катастрофу в момент возвращения Хрущёва из Египта».

Уже тоді варіант збиття літака з пасажирами розглядався як цілком робочий, і скільки разів він застосовувався, достеменно не відомо — знаємо лишень про збиття південнокорейського лайнера наприкінці 1970-х і малазійського три роки тому.

Або ось розповідь таксиста, колишнього радянського спецназівця, про плани часів Карибської кризи: «По канализационным коллекторам мы должны были пробраться к зданиям Всемирного торгового центра и Нью-Йоркской фондовой биржи. Заложить под них взрывчатку и взорвать».

Тоді, 1962-го, минулося. Але через сорок років план втілили брати й учні по зброї, терористи Алькаїди.

І тут варто повернутися до «семіотичного простору», який згадується у зеніті роману «Загадка гробниці».

Оповідаючи про антропологічну фальшивку — отой Ярославів бюст Ґєрасімова, — автор роману виходить далеко за межі історико-детективного сюжету.

Дезінформаційні символи у часовій перспективі більш — і набагато — дієві та руйнівні, аніж зброя.

Зрештою, зброю розчохляють, коли насаджена у колоніальних «зонах впливу» міфологія починає давати збої.

Але коли у незалежній столиці, яку Москва вважає за «тимчасово окуповану», досі є вулиці імені терористів Івана Кудрі та Раїси Окіпної, — для агресора ще далеко не все втрачено.

І про це також є у, здавалося б, просто історико-пригодницькому романі Миколи Хомича.

Костянтин Родик