Ще до публікації книги і роботи над текстом відбувається не менш цікавий процес – виникнення ідеї, народження книги в середині самого митця… Як  відбувається такий пошук? Що спонукає авторів писати? Що стало «точками відліку» для  появи найуспішніших книг українських авторів?

Форум Видавців запрошує знайти відповіді на ці запитання у новому започаткованому циклі інтерв’ю «Точки  відліку».

Перша розмова у рамках рубрики відбулася із Ярославом Мельником, українським автором, що проживає у Литві. Книги автора неодноразово ставали фіналістами премії  «BBC Книги року» та були високо відзначенні у Литві. Ярослав Мельник автор книг «Далекий простір», «Телефонуй мені, говори зі мною», «Чому я не втомлююся жити», «Маша, або Постфашизм».  

Пане Ярославе, коли Ви розумієте, що задум, який  виник, переростає у книгу, тобто, про нього таки варто писати?
У мене особисто – а, певно, і у багатьох письменників – нема такої установки: як от люди ходять по лісі з метою знайти гриба, так і письменник ходить і шукає ідею… Як на мене, коли йдеться про справжню літературу, то жодного процесу “пошуку ідеї, а чи теми для майбутньої книги” нема. Це, скажімо, докторант може вибирати тему майбутньої дисертації. У творчості все по-іншому.

Збирання грибів чи написання дисертації тим відрізняється від власне творчості, що попри заглибленість в сам процес в обох вищевказаних випадках не йдеться про задіяння найглибших пластів особистості. Іншими словами, людське «я» грибника чи дисертанта залишається тим самим – стабільним, знайомим, але заодно і звуженим (основа стабільності). Тоді як зовсім інші речі відбуваються в процесі власне творчості, де «я» розширюється і набирає нерідко вселенських масштабів за рахунок архетипів і, введу трохи психоаналітичної термінології, енергетики лібідо.

Всяка справжня творчість – це в певному сенсі акт відчаю. Так зване натхнення, в глибині, коріннями сягає відчаю. Автор, як породілля, стикається з екзистенційними небезпеками, загроза виникає самому його життю (перш за все психічному, але нерідко – згадаймо кількість самовбивств серед відомих письменників – і фізичному), його стабільному «я», він ніби стає самому собі незнайомим. Саме тому після завершення роману чимало відомих письменників впадали в депресію. Ще інколи кажуть, більш образно, що письменник «пише кров’ю».

Якраз як роди неможливо перенести в часі, так не можна перенести написання тексту. Але спочатку треба «запліднитися», потім плід повинен дозріти в організмі. А потім, в муках (недаремно є вислів «муки творчості»), відбуваються самі роди.

І знову-таки мова нам дає сталі вислови – «у книги власне життя» тощо. Як в тієї істотки після народження. Ця часта аналогія з фізіологічними родами невипадкова і опирається на правду.

А однак чи у всіх, хто пише, саме так все і відбувається? Як на мене, потрібно спочатку зрозуміти, що є літератори і письменники, або вже якщо ми всіх, хто пише, називаємо письменниками, тоді потрібно говорити про різні типи письменників. Є письменники, які в рік пишуть по 6 романів, а вже 2-3 це точно. Чи до такого письменника стимулом може стати те, про що Ви запитуєте? Тобто “народження книги в середині самого митця”, процес довгого виношування… Очевидно, що стимулом до написання книги у такого літератора є інші мотиви, ніж потреба виразити щось глибоко пережите, осягнуте, виношене. Таким стимулом може бути і є думка про гроші, про “розкрутку”, підтримку свого імені (чим частіше книги з’являються, тим більше мелькає ім’я, тим швидше створюється “бренд”).

Також якщо взяти кількість книг, написаних “по свіжих слідах” якихось подій (візьмемо хоча би і величезну кількість викинутих на ринок книг, які з’являються на тему війни на Донбасі – чи недавній бум книг про Майдан), то хіба тут бажання встигнути відгукнутися “на гаряче”, поки воно на перших шпальтах газет і теленовин, не є стимулом до писання?  Швидкість реагування на теленовини гарантує часто швидкість розкупівлі книг, чому і видавництва охоче згоджуються друкувати такі “актуальні” книги, навіть розуміючи, що, може, вони навряд чи потягнуть на художню якість і чи навряд хтось їх буде читати після того, як новина, подія знеціниться і відійде в тінь під натиском більш свіжої. Ну і що, що не будуть?

Отже, видавцям не так важливо, виношений твір чи ні?
Питання художньої якості і глибини в творі, які гарантують, що книга в часі не старіє, а найчастіше навпаки, лише набирає ваги, – для більшості видавців, очевидно, не першорядне (основне, щоби текст за формальними ознаками мав вивершену форму). І це не дивно, якщо запитати, а чи є на ринку достатня кількість читачів (покупців), які шукають саме цю якість і саме духовний хліб. Завжди буде більше інших читачів, які споживають речі більш прості, що не заставляють задумуватися, працювати духовно, їм потрібні книги, так чи інакше написані на рівні споживання газет  і теленовин. Ба, жовтих видань. Це вони забезпечують основні і швидкі прибутки і тому це вони найбільш бажані автори. Не кажу, що такі всі видавці, є серед них справді чутливі до виношеності і глибини.

І однак чи повинні ми осуджувати видавця? Якщо розумієш його становище, то нема і осуду. Ми не повинні забувати, що видавничий бізнес – це бізнес, його мета перш за все заробити гроші. І завжди продуктивний літератор, який продукує так звану одноразову масову “жвачку”, “товар, що добре продається”, буде прийматися більшістю видавців на “ура”.

Дарма, що книга старіє на очах і завтра нікому не потрібна – повторюся, ну і що? Тираж проданий, а той самий автор завтра принесе новоспечений роман на нову актуальну тему, що вийшла на шпальти газет та звучить щодня з  телеекрану. Я би називав таких авторів усе-таки літераторами.

Те, про що Ви питаєте – виношування ідеї, образів, художнього світу – стосується усе-таки власне письменників. І у них початок власне написання відбувається по-іншому. Як от роди у породіллі. Само собою. Не народити дитину не можна, якщо вона у тебе уже в животі.

Чи можете пригадати, що стало такими «точками відліку» для Ваших книг? Наприклад, «Маша, або Постфашизм», «Телефонуй мені, говори зі мною», «Далекий простір» та  ін.
Напевно, це все-таки якісь “внутрішні” події. Зараз їх важко згадати, бо про них не говорять у вечірніх новинах. Наприклад, щодо роману “Маша, або Постфашизм”, то відповідаючи під час презентацій на стандартне запитання “а чому Маша?” і не знаючи, як відповісти, раптом згадав, що у нас в дитинстві, в селі, була корова “Машка”, якій навіть посвятив юначий вірш. В ньому були такі слова: “Молока з тебе ріки здоїли, Перегноєм удобрили глину, На ковбаси дали твоє тіло – Чим могла, відслужила людині. Той рубець, що наніс тобі всує, На стегні мені й досі пече. Опускаю повіки і чую: Молоком в моїх жилах течеш… Так і бачу: з зорею на лобі Ти бредеш по торішній стерні… Ти, корова, велика і добра, Не дивися у душу мені”.

І тоді зрозумів, що, певно, якби не було тієї корови “Машки” і того давнього вірша, то, певно, і не було би роману. Бо вже там були закладені основні ідеї майбутнього твору.

Як бачите, корені “задуму” можуть сягати в глибини пам’яті, вимірюватися десятиліттями. Те відчуття “тварини як людини”, закладене в дитинстві, а потім розвинуте думками більш філософського плану, виросло врешті в роман.

Часто добрі ідеї з’являються зовсім неочікувано. На Ваш погляд, пошук тем для книг це робота чи випадковість?
Як вже казав, як такого пошуку тем нема. Вони самі приходять, коли їм потрібно. Є певна установка спостерігати власне життя (і перш за все внутрішнє) і життя навколо. Придивлятися до інших людей, їх станів, проектувати ті стани, “бачити”  думки людей, переживати їх почуття. Потім з цього всього, сама, з’являється потреба все це викласти, щоби звільнитися. Для нових “тем”.

Чи повинні у митця існувати не лише написані, але й «ненаписані книги»? Чи є такі і у Вас?
Частково на це питання вже відповів. Так звані “ненаписані” книги (краще говорити “тексти”, бо в книзі можуть бути і різні тексти) це ось ця внутрішня кухня думок, почуттів, розумінь, бачень. Потім це все виливається на папір. Тому можна сказати, що “внутрішні книги” завжди є, бо для мене, скажімо, сам процес писання займає небагато часу. Якщо є що сказати, то текст пишеться швидко і має велику енергетику. Якщо нема – то вимучується, тоді це називають “роботою”, і енергетики в ньому нема. Навіть якщо хтось “закручує” сюжет і наловчився будувати інтриги.

Хоч Ваші твори можна означити як фантастичні, чи згідні Ви із твердженням, що автор все-таки завжди пише про себе?
Так, це очевидно. А інакше про що писати. Література це не газета і не теленовини, її суть і функція – передати те, що робиться в душі людини. Причому тут під “душею” потрібно розуміти як почуття, так і думки, як підсвідомість, так і свідомість. А звідки цю інформацію ще можна взяти, як не з самого себе? З іншої сторони, потрібно правильно розуміти це “пише про себе”. Бо дехто розуміє, що автор і є персонаж, це він про своє особисте життя пише. Насправді, описування особистого життя є ознакою відсутності дару (такими є  “автобіографії” різних “зірок”). Іншими словами, неправильно розуміти, що якщо письменник написав про стару, яка жила за проценти від позик, висмоктуючи, як павук, соки з боржників, і яку вбив студент, то це сам автор і вбив стару. Та ні, Достоєвський нікого не вбивав. Але всю інформацію про внутрішній світ цього колишнього студента (“Злочин і кара”) він міг взяти тільки з самого себе.

Можливо, тут доречно говорити про “перевтілення”. Про здатність письменника відчувати різних людей, бачити наскрізь їх внутрішній світ, про особливу емпатію, чутливість, врешті – що ще більш точно – про архетипи, які живуть в підсвідомості письменника і які він відчуває і голосом яких він стає. Власне, до цього, можливо, і зводиться дар, талант. А не до самого процесу писання (техніка писання також важлива – але сама нічого не вирішує).

Ми можемо говорити про «точку відліку» книги, проте чи можна сказати про певну остаточну «крапку» в роботі над текстом? Чи все-таки  книги у певній мірі продовжуються «писатися» вже й опісля, наприклад, читачем?
Після закінчення тексту деякі теми, образи можуть і далі залишатися в свідомості, а ще більше у підсвідомості. Тому саме говорять, що деякі письменники пишуть все життя одну книгу. У них часто повторюються якісь теми, хай вони і розвиваються чи йдуть у бік. Образи з одних книг можуть нагадувати образи з інших, хоча це ніби дві різних книги.

Щодо життя тексту у свідомості читачів, то саме в цьому і суть літератури. Текст є полісемантична структура і нові семантичні, смислові пласти відкриваються вже читачем, критиком (який, по суті, є той самий читач). Я як автор часто, читаючи статті критиків, літературознавців, але також в не меншій мірі і відгуки “звичайних” читачів в Інтернеті, в мережах, з подивом відкриваю для себе, що, виявляється, я писав не про те, про що думав, а про інше. І бачу, що так і є.  

Ну, наприклад, професор Ніна Агєєва, член журі премії BBC Книга року, мій роман “Маша, або постфашизм”, що потрапив до фіналу премії, презентувала як роман про… “альпіністів”. А якщо подумати, то і справді більше половини роману Діма і Маша йдуть по горах, в пошуках бази “революціонерів” (борців за права сторів), які заховалися за горами від спецслужб постфашистської держави. І сама аналогія з “альпінізмом” мені сподобалася, бо передає ідею духовного вивищення героїв. Натомість на Книжковому Арсеналі роман професійними медійниками презентувався як “роман про журналіста і пресу” – і справді, подумавши, можна згодитися, що витяги з газет, інтерв’ю, як і професія головного героя, як і тема брехні та правди, фейку та істини, відіграють ключову роль в романі. Я про це якось не думав.

Врешті і ті, хто побачили в книзі “роман жахів”, ба навіть трилер, і ті хто вважає її “інтелектуальним романом”, ба навіть “вегетаріанським” – всі по-своєму мають рацію. Кожен “дописав” його так, як сприйняв (це можна зрозуміти з відгуків, в яких часто акцентується та чи інша тема).

Але щоби книга “дописувалася” читачами, має мати місце одна умова: текст не повинен бути плоским. Він має мати в собі заховані пласти. Бездонні глибини. Пружину. Її заводить автор. Це має бути запрошення до думання, курок уже піднятий. Читачеві залишається лише натиснути на спусковий гачок.

Далі – оглушливий вистріл і куля летить. Летить туди, куди спрямоване дуло. Куди – це вже не залежить від автора.  

Автор має лише звести курок, обережно покласти зброю на стіл і назавжди вийти з кімнати.

Розмовляла Мар’яна Зеленюк