Олександр Ірванець під час презентації на «Книжковому Арсеналі» окреслив жанр свого нового роману «Харків. 1938» як «анти-антиутопія». Як відомо, утопія (назва завдячує появу знаменитій «Утопії» Томаса Мора) зображає певний ідеальний лад, якого в реальному житті немає, але якого слід прагнути, - або, принаймні, мріяти про нього. Натомість антиутопія (класичний приклад – «1984» Джорджа Орвелла) є засторогою: куди можуть привести спроби втілити різні політичні, ідеологічні й соціальні мрії в реальне життя. В українській літературі класичною утопією можна вважати «Сонячну машину» Володимира Винниченка. Натомість у жанр антиутопії прекрасно вкладається роман-пересторога Юрія Щербака «Час смертохристів: міражі 2077 року», багато похмурих передбачень якого не забарилися збутися.

Існує ще й жанр «альтернативної історії». Найбільш гучною спробою в цьому жанрі у нас слід вважати «Дефіляду в Москві» Василя Кожелянка – відверто провокативну спробу уявити інакший кінець Другої світової, - можливий, якби біснуватий фюрер виявився не таким біснуватим, і закінчив московський похід парадом на Красній площі з участю союзних італійців, румунів, українців і євреїв. Та й останній роман Юрія Щербака «Зброя судного дня» також ідеально вкладається в це жанрове означення: а що було б, якби в трагічні дні 2014-15 років українським патріотам-ученим і військовикам вдалося б відновити бодай частину нашого  колишнього ядерного потенціалу?

«Альтернативною історією» можна вважати і неоднозначно сприйняті публікою «Дванадцять обручів» Юрія Андруховича (Ірванцевого колеги з гурту «БуБаБу»)  – щоправда, тут ця альтернативність вибудувана не щодо масштабних історичних подій, а щодо окремої камерної постаті поета Богдана Ігоря Антонича. Натомість «Рекреації», і ще більшою мірою «Московіада» того ж автора містять усі необхідні елементи антиутопії.

«Антиутопією» можна вважати й написане понад 20 років тому Ірванцеве «Рівне/Ровно (Стіна)». Коротко нагадаю: завдяки випадковій наявності тут на навчаннях натівського батальйону, Західне Рівне лишається відгородженим стіною вільним анклавом на території привезеної на танках зі Сходу «Соціалістичної республіки Україна (СРУ)». На цьому тлі розгортаються сюжети, пов’язані з особистою відповідальністю/безвідповідальністю митця – альтер его самого  автора.

Натомість із «Харковом. 1938» все справді складніше. З одного боку, автор видимо захоплюється величчю вигаданої ним «У.Р.С.Р» - «Української Робітничо-Селянської Республіки» на чолі з президентом Євгеном Коновальцем, яка постала після перемоги Визвольних Змагань, зафіксованої «Білгородським замиренням» 9 травня 1920 року (на відзнаку якого щороку й відзначається державне свято – День Перемоги). З непідробною любов’ю  він описує широкі краєвиди робітничо-селянської держави, прекрасні будови її столиці Харкова, зведені найкращими архітекторами світу, нарешті, «Харківський пролетарський карнавал» 1-2 травня (цікаві прямі текстові запозичення з карнавальних сцен «Рекреацій» - яскрава «мітка» постмодернізму). Навіть опис процедури «харитизації» (своєрідної громадсько-політичної ініціації 12-річних дівчаток, для хлопчиків є інша процедура – «джеризації», звісно, на честь літературних персонажів Хариті й Миколи Джері), - попри просякнутість іронією, не містить категоричного відторгнення.

Натомість цього не можна сказати про іншу вигадану Ірванцем процедуру – «Дня фахової відповідності» (в просторіччі – «Дня Їжака») коли кожен державний службовець «У.Р.С.Р»,  аби довести відданість Республіці, повинен щороку 8 травня в присутності спеціальної високої комісії вбити (як у відомій приказці) оголеною задньою частиною маленьку колючу тваринку. Ці сторінки в «Харкові» справді не поступаються найпохмурішим уривкам з Кафки. Та й за кількістю «замахів на святе» (чого варта 7-річна зла й щербата дівчинка Ліна на ржищівській пристані, донька агента Василя, яка продає головному героєві полковнику СБУ Юрію Коцюбі отруйні пиріжки) автор явно розраховував, що його буде побито камінням і за «антиукраїнськість» так само. Втім, підстав для звинувачень в «антиросійськості», «антипольськості», «антисемітизмі» й «гомофобії» роман Ірванця дає ще більше.

При цьому «альтернативне геополітичне й історичне тло» виписане автором вельми ретельно. На спеціально доданих до роману картах зображено «У.Р.С.Р» - більш-менш у кордонах УРСР до вересня 1939 року, додатково до неї дорізано лише «найсхідніший порт» Таганріг, де доживає віку в почесному вигнанні «пенсіонер» Володимир Винниченко, та ще й Буджак. При цьому прем’єром цієї націонал-комуністичної держави є мільйонер Терещенко (який випускає відомі всьому світові цукерки «Рещен»), спічрайтером президента Коновальця – письменник Микола Хвильовий, а в її Службі безпеки працює бравий полковник, син письменника Коцюба, в якому легко впізнати Юрія Коцюбинського. Котовський і Буденний у Ірванця – українські генерали, герої Визвольних Змагань,  а Ігор Сікорський конструює свій гелікоптер «Україна» звісно ж, у Харкові.

АВТОР ВИРІШИВ ПОГРАТИСЯ З УСІМА

Цю державу оточують здебільшого вороги: Польща (яка в 1932-33 роках організувала штучний голод на окупованих  землях Волині і Галичини), підтримуваний англійцями Врангель у Криму, і Росія-СРСР. З цією державою найскладніше. Тут після усунення Кіровим свого політичного суперника Сталіна столицю було втретє перейменовано (з Петрограда на Ленінград, потім на Сталінград, і, нарешті, на Кіровоград-на-Неві). Саме це змушує російських поетів Ніколая Ґумільова і Анну Ахматову-Горенко вирушити шукати правди в давній Київ. Правда, вже з Харкова їх депортують через знайдені в речах кокаїн і морфій «для особистого споживання». А ось підступний таємний російський агент (пошук якого Коцюбою є стрижнем розповіді) кордон таки переходить, ніким не впізнаний і не затриманий,  і майже здійснює свій чорний задум…

Додатковим цікавим штрихом для не таких уже численних аматорів-інтелектуалів стане описана Ірванцем потрійна війна за Вільно Польщі, Великої Литви (зі столицею в Менську, на чолі з президентом Андреєм Хадановічем) і Лієтуви зі столицею в Каунасі. Але це вже – бальзам (чи сіль) на рани сьогоднішніх зацілілих свідків придушеного мінським режимом білоруського національного відродження.

…На заході в У.Р.С.Р. є вірний союзник – націонал-комуністична Великонімеччина. Прибуттям канцлера Великонімеччини Ернеста Тельмана (який переміг у затятій боротьбі нездалого Адольфа Гітлера, що хотів був обмежитися тільки націонал-соціалізмом) на дирижаблі «Гінденбург» з державним візитом до Харкова на свято 9 травня роман і завершується. Його останньою пуантою є розмова Тельмана і Коновальця про майбутній поділ Польщі…

Отже, автор вирішив погратися (і доволі зухвало) з усіма. Для націонал-патріотів введено спеціальний «конспект» - як вивчати у школі «світлий образ полковника Коцюби – захисника величі Української держави». Автор не шкодує й інших маркованих прийомів – дві сцени в кабінеті Президента-Гетьмана Євгена Коновальця написано ямбами – цілком у стилі «Ярослава Мудрого» Івана Кочерги. Десь ці прийоми спрацьовують, а десь - оповідь помітно провисає. Спільні зйомки Ленні Ріфеншталь і Олександром Довженком на вулицях карнавального Харкова фільму, що має прославити красу людей двох націонал-комуністичних держав – України і Великонімеччини – цілком відповідають стилістиці обох славетних кіномитців. А ось побиття добряче підпилими українськими письменниками Чечвянським, Вишнею, Любченком і Поліщуком теж підпилих американських письменників Гемігвея і Міллера в прохідному подвір’ї при Римарській, як і колоритне загалом прибуття на масивному інвалідному візку на Харківський карнавал старенької нобеліантки Ольги Кобилянської (на запрошення влади «У.Р.С.Р.») – лишилися мало пов’язані з головним задумом.

 Втім, доходимо до головного запитання: а який був цей головний задум? Що хотів сказати своїм романом автор?  

Готової відповіді на це запитання рецензент не має. Очевидно, те, що, за трохи іншого збігу історичних обставин, для українців у ХХ столітті могла б скластися інша, набагато сприятливіша реальність (при всіх вадах і схожостях із Італією «сонцесяйного Беніто», вигадана Ірванцем «У.Р.С.Р» таки набагато привабливіша від реальної УРСР кінця 1930-х). Можливо, те, що тоді національний розвиток міг тоді відбуватися тільки  в тоталітарних, лівацьких формах (уся Європа перехворіла тоді на тоталітарні ідеї; під цим кутом зору й бійка на Римарській, де «ідейно підковані» українці дають чосу «гнилим» американцям, стає зрозуміліша). Можливо, й те, що будь-який тоталітаризм мусив у кінцевому підсумку призвести до того ж самого: просто змову Молотова-Рібентропа замінила б змова Коновальця-Тельмана…+

Так само цілком припустимі й інші варіанти. Але саме ця неоднозначність і робить у кінцевому підсумку новий роман Олександра Ірванця цікавим і вартим прочитання.

Максим СТРІХА