Нагадаємо, що «Старшокласниця. Першокурсниця» – це роман у щоденниках про дівчину-підлітка на початку 2000-х, і авторка зізналася: «Власні підліткові щоденники я спалила у 19-літньому віці, тобто 12 років тому, отож, книжка – це плід роботи пам’яті, а також праці з джерелами – листами, колекцією записок, яку бережу зі школи, світлинами, тогочасними газетами, а також – із розмов з учителями про теперішні шкільні пригоди. Чи була б ця книжка написана, якби я не спалила щоденники? – запитує письменниця. – Не впевнена. Своїми меседжами, стилістикою вони б не дозволили мені написати художній твір». Анастасія Левкова каже, що цю книжку писала майже 30-літня жінка, яка має вельми чіпку пам’ять: пригадує не лише те, що ставалося 15 років тому, а й слова, якими це було описано. Але при цьому вже мала нагоду переосмислити ті події, й тепер, через півтора десятиліття, могла дати чіткі меседжі.

 

Анастасія Левкова не вважає, що героїня книжки є ідеальною, хоча погоджується, що Лілія досить «правильна»: вона інтелектуалка, патріотка, зразкова донька, подруга, й навіть якщо бунтує проти вчителів та певних рис системи шкільної освіти, її бунт також є «правильним». Чи можуть читачі асоціювати себе з такою героїнею? «Кажуть, що герой має бути таким, щоб читач міг себе з ним асоціювати, – каже письменниця. – Я згодна з цією тезою, але для мене вона означає не те, що герой має володіти такими рисами, як більшість читачів книжки, а те, що персонажі мають бути психологічно виправданими, «живими», діяти в такому антуражі, в яке читач може вжитися й уявляти себе героєм. Читач має бачити, чути, відчувати на дотик і навіть запах усе, що відбувається в романі. Тоді він, силою власної уяви, спровокованої твором, може рухатися тими шляхами, якими рухається герой. Читач вживається у роль героя, навіть якщо той відрізняється від нього». Анастасія Левкова вважає, що мають бути різні книжки, зокрема й із умовно «правильними» героями, тими, на яких можна було б орієнтуватись. 

 

У книжці багато уваги приділено мовному питанню – в середовищі однолітків спілкуватись українською на початку 2000-х було непрестижно, і авторці здається, що звідтоді в цьому плані мало що змінилося. Хоч певна позитивна динаміка є – дедалі більше людей переходять на українську, – але ця динаміка дуже повільна. Крім того, авторка пригадала слова письменниці Галини Ткачук, яка говорила, що після Майдану та в час війни багато хто захотіли бути українцями, але мало хто знає, як. І, на думку Галини Ткачук, «Старшокласниця. Першокурсниця» показує, як можна та варто бути українцями.

 

Анастасія Левкова каже, що вона писала цю книжку для підлітків, бо вважала, що має чим із ними поділитися, і їй здається, що емоції й почуття, описані у романі, притаманні різним поколінням читачів, незалежно від епохи, в яку вони зростали. Крім того, сучасним підліткам може бути цікаво дізнатися, як жилося в епоху без ґаджетів  та як ставався злам, коли ґаджети буквально за рік-два активно увійшли в широкий вжиток і без них годі стало уявляти життя. 

 

На численні питання щодо того, чи буде продовження пригод цієї героїні – наприклад, подальших розділів про Лілію Маринник «Другокурсниця», «Третьокурсниця» — авторка відповідає, що ні, мовляв, на цьому історія Лілії завершилася, а далі Анастасію Левкову цікавлять інші теми та події, також наразі вона б не хотіла продовжувати писати в автобіографічному ключі.