Минулого тижня ми пропонували вашій увазі добірку нон-фікшн книжок, на які варто звернути увагу і про які, вочевидь, ще буде точитися багато розмов. Цього ж разу – добірка книжок художніх: збірка оповідань, видання світової класики, яку до сих пір затято прописують по відомству фантастики, врешті – свіжі романи: і українські (один), і перекладні. Географія – Франція, США, Польща. Одне слово, кожен може підібрати собі щось, керуючись власними інтересами й примхливим смаком.

Читайте огляд – і зустрінемося на Арсеналі!

Катерина Калитко. «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки»

«Видавництво Старого Лева»

Друга книга «малої» прози Калитко – однієї з найцікавіших сьогоднішніх поеток. Звідси й очікування: підвищена увага до форми («концептуальна єдність» усіх дев’яти оповідань), культурна прошивка (Калитко – людина мінімум двох культур, хоча перебільшувати значення балканського контексту таки не варто), врешті, поетичність: не так барокова пишність і сентиментальність, як питома вага слова і щільність вираження думки. А вона тут є, і не одна; назва натякає на формат оповіді, але казки відсилають радше до того досвіду, коли після читання перед сном заснути зась: не тому, що страшно, а тому, що вчепило. Продовжуєш подумки докручувати ці історії, сюжети яких переповідати годі: чи не найсуттєвіше там відбувається на рівні деталей і стилістичного «як». Серйозна заявка на «книжку року».

Яцек Денель. «Матінка Макрина»

видавництво «Комора» / переклад А. Бондаря

Вже третя книжка поляка, яка виходить українською – є підозра, що найкраща. На батьківщині Денель, попри молодий вік, зірка першої величини, і «Матінку Макрину» теж сприйняли захопливо. Героїня, чиє ім’я винесено в назву, — історична фігура, яка провернула чи не найзухвалішу містифікацію доби Романтизму, а там їх було чимало. Макрина Мечиславська була простою жінкою, яка страждала від тирана-чоловіка, а з часом вирішила позиціювати себе жертвою за віру: дійшла до понтифіка, очолила монастир в Римі. Автор – оповідач-віртуоз, суто історичного роману тут нема: є нові наративні техніки, є багатоголосся, присутня іронія. Однак перед нами патентована драма: розумна і нещасна Макрина, яка кидає виклик лише на позір модерній добі. Та переможця, певно, не буде. Не може бути. 

Філіп К. Дік. «Людина у високому замку»

видавництво «Комубук»  / переклад І. Серебрякової

Автор романів «Чи мріють андроїди про електричних овець?» і «Господь Гніву» (разом із Желязни), американець Дік і просто був страшенно плідним письменником, та головне – він з тої когорти умовних фантастів, які підняли «жанр» до статусу великої літератури. Чи не головна його книга – «Людина…» — по суті є антиутопією, що грає на території альтернативної історії: країни гітлерівської коаліції виграли Другу світову (популярна відтоді фантазія), США поділені на три частини, а втім, серед колишніх союзників назріває повноцінна війна. Є дивна книга, за якою всі полюють, бо там – ще одна альтернативна версія історії. Але важить роман Діка не лише сюжетними кульбітами: це не вкотре розказана страшилка про жахи нацизму – скоріше аналіз людської природи, яка легко і навіть радісно адаптується до зла.

Жоель Діккер. «Правда про справу Гаррі Квеберта»

«Видавництво Старого Лева» / переклад Л. Кононовича

Ще один молодий письменник-зірка: Діккеру на момент виходу роману в 2012-му було лишень 27, але в тому літсезоні товстий і багатошаровий детектив француза став однією з головних подій на європейському ринку. Для когось — постмодерністський текст, який лише маскується під розважальне (хай по-своєму й інтелектуальне) чтиво, та радше новочасний «розумний» трилер, де тлом слугує сама література і задвірки письменницької кухні. Маркус – молодий успішний автор, який береться розслідувати вбивство, що сталося тридцять років тому і безпосередньо пов’язане з його наставником, класиком Гаррі Квебертом. Американська провінція, «поради юному романісту» (і їхнє обсміювання), іронія і злочин – винного спрогнозувати неможливо, тому вважаймо, що це таки майстерний детектив. 

Колм Тойбін. «Завіт Марії»

видавництво «Фабула» / переклад О. Тільної

Тойбін – ірландець, хоча можна його помислити й частиною того блискучого покоління умовно британських авторів, яке представляють Барнс, Рушді й Кадзуо Ісіґуро. Письменник прославився романом про Генрі Джеймса («Майтер») – його б нам також не завадило перекласти. Натомість маємо більш-менш свіжу книжку – у 2013 році «Завіт Марії» змагався у фіналі Букера зі «Світилами» Каттон і «В низині» Лахірі. Програв, але запам’ятався. Перед читачем – історія тої самої Марії, мати Спасителя, яка живе у вигнанні й уникає зустрічей з апостолами: Ісуса вона згадує як свого сина і людину, якій випали тяжкі випробування у драматичний час. Таким вона і хоче його запам’ятати, так Марія і розповідає. Поруч із героями Сарамаго і Мура – Христос у Тойбіна один із найпереконливіших у світовій літературі.

Френк Герберт. «Дюна»

видавництво  «Клуб сімейного дозвілля» / переклад К. Грицайчук

Навіть ті, хто не цікавиться науковою фантастикою, не дивиться арт-хаус і ніколи не грав у комп’ютерні ігри, знають, що колись давно Лінч зняв фільм: історію про планету Арракіс, великих червів і криваву боротьбу за унікальний ресурс —  прянощі . В основі цього чи то геніального провалу, чи то недооціненого шедевра лежить якраз роман Герберта — і статус цієї книжки (що є частиною чималого циклу) вже беззаперечний: одна з найкращих – найбільш густо заселених, продуманих і стилістично довершених – фантастичних книжок ХХ століття. Все, як казали Стругацькі: фантастика різниться від фентезі кількістю зчеплень з реальністю, чим їх більше – тим тривалішим буде життя тексту. Через 50 років «Дюна» приходить і до нас. Лем, Сіммонс, Дік, тепер Герберт – формується правильний перекладний канон.

Колсон Вайтхед. «Підземна залізниця»

видавництво «Форс Україна» / переклад Л.Пилаєвої

Ще одна книжка, яку рекомендував Обама (от хто багато читав), до того ж – лауреат цьогорічної Пулітцерівської премії. Вайтхед пише давно, але саме «Підземна залізниця» остаточно вивела його в перші ряди. Сюжетне тло – реальні історичні події: у 19 столітті в США функціонував саме такий таємний спосіб (не метро), яким рабів переправляли з Півдня на Північ. Героїня Кора – з тих, хто вирішує тікати, та це буде лише початком історії. Мелодраматизм, «заборонені прийоми», широке панорамування – у Вайтхеда вийшла не так чоловіча версія «Коханої», як екшн-переробка «Хатини дядька Тома». Проте є там і ще щось. Американці у захваті: продано майже мільйон екземплярів. Тепер подивимося на реакцію українського читача. Щоправда, дещо лякає швидкість, з якою було виконано переклад.

Йван Козленко. «Танжер»

видавництво «Комора»

Часто літературу оновлюють саме ті автори, які приходять з «суміжних» сфер: Козленко нині очолює Центр Довженка, хоча і поза цим назвати його «людиною ззовні» не випадає. Танжер – місто-порт, «Мекка бітників», і саме такою в своїй суті є Одеса – головна героїня роману, який Козленко написав двічі. Спочатку в 2006 році  — і тепер, коли готував це видання, де є і фото, і спогади, і примітки; можна дискутувати про межі фікшина і «документа», але тут маємо справу з повнокровним романом. Інші герої (цілком впізнавані чи присутні на правах «добрих духів») — Довженко і Бажан, Яновський і Славін, Пензо та Островський. Сьогоднішнє місто і Одеса-міф, спроба (і таки вдала) конструювання локальної української ідентичності й щемкі в своїй щирості завихрення молодості: мова тут не про банальність, скоріше — про революційну інфантильність. «Танжер» — зізнання в коханні, та водночас і та книжка, яка здатна розсунути горизонти: історичного бачення – але також і сучасної української літератури.

Ще п’ять книжок, на які варто звернути увагу:

• Аскольд Мельничук. «Що сказано» (Комора)
• Станіслав Лем. «Із зоряних щоденників Ійона Тихого» / «Футурологічний конгрес» — третя і четверта книга «П’ятикнижжя Лемового» (Тернопіль: Богдан)
• Г. Ф. Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів т. ІІ: Повісті, оповідання (видавництво Жупанського)
• Матіас Енар. «Компас» (ВСЛ)

Євгеній Стасіневич