Нещодавно у видавництві «Либідь» з’явилася друком чергова порція спогадів видатного українського письменника Валерія Шевчука «Ті, котрі поруч». Ця книжка входить до його мемуарного багатотомника «На березі часу».

«Ті, котрі поруч» — серія розповідей Шевчука про своїх сучасників. Як старших, так і молодших. Умовно кажучи, від Павла Тичини до Василя Голобородька. А ще там — і Борис Антоненко-Давидович, і Павло Загребельний, і цілий гурт шістдесятників (Дзюба, Світличний, Драч, Жиленко, Вінграновський), і молодші колеги.

Есеїстичні спогади виконано у значно простішій і стриманішій стилістиці, ніж Шевчукова проза, тож співмірного естетичного задоволення від них отримати важко. Проте в них є інші вартісні речі. Наприклад, методичність письменника у запам’ятовуванні та використанні в тексті всіляких характерних дрібниць. Декотрі — доволі пікантні, скажімо, розповідь Шевчука про те, як він цілувався з поеткою Іриною Жиленко в київському ботанічному саду. Інші значно психологічніші. Як-от історія про зустріч з Іваном Драчем на Хортиці на початку дев’яностих років. Драч тоді був надзвичайно популярний — як поет і один із лідерів Народного руху водночас, і, за словами Валерія Шевчука, його там постійно переслідували нескінченні прихильники та прихильниці, безперервно вимагаючи автографів. Зрештою, Шевчук не втримався й пожартував у тому сенсі, що як би не довелося Драчеві писати самі лиш автографи.

Такі подробиці можуть видатися дріб’язковими й необов’язковими. Але саме вони додають дуже переконливих і яскравих рисочок тому зображенню доби і її героїв, що його зробив Валерій Шевчук. Автор спогадів, звісно, не забуває й про сюжети серйозні, концептуальні, про характеристику творчості персонажів своєї книжки (в якій, очевидно, переважає критерій «тоталітарна — нетоталітарна»), про поворотні точки їхніх доль тощо.

 Шевчук при цьому демонструє досить критичне й іронічне ставлення до своїх «підопічних», неабиякий ступінь відстороненості (і від них, і взагалі від «лісу людей»). Що можна зауважити вже з наведеного епізоду з Іваном Драчем. Почуття гумору й просто інтонації, вжиті письменником до сучасників, не завжди виглядають коректними, не завжди викликають симпатію до автора, проте не заперечиш, що вони роблять образи літературного процесу і літераторів тих років колоритнішими, опуклішими, зрештою, просто представляють скептичну точку зору, трохи «тролять» канон.

Забавним моментом книжки «Ті, котрі поруч» є те, що в багатьох епізодах Валерій Шевчук розповідає про інших передусім через призму їх ставлення до себе. А саме: хто написав яку рецензію про його творчість (із докладним цитуванням), допомагав чи заважав, приятелював чи ворогував. Що ж до згаданого цитування — воно якраз належить до сильних сторін видання: письменник наводить дуже багато зразків різноманітних листів, поезій (іноді цілі добірки), статей та інших документів.+

Загалом, спогади Шевчука — досить химерний і суперечливий, але яскравий текст, здатний додати чимало цікавих фактів і штрихів до розуміння літературного життя в Радянській Україні другої половини ХХ століття. Текст, характерний для шістдесятництва увагою до конфліктів самоінтерпретацій, заразом не дуже характерний для нього — відсутністю патетики та іронією, нерідко вельми ядучою. Це, зрештою, випадок тих самих «незручних» і «неправильних» мемуарів, без яких не обходиться жодна культурна епоха.

Олег Коцарев