Брет Істон Елліс — сучасний американський письменник, один із головних представників «Покоління Х», який набув скандальної слави після публікації низки романів про життя золотої молоді Лос-Анджелеса та Нью-Йорка, сповнене сексу й насилля.

Персонажі його творів — молоді люди, свідомі того, який розпусний спосіб життя вони ведуть, але заразом вони виправдовують свій вибір спроможністю лише таким чином отримувати необхідну насолоду.

Найбільш резонансною книгою письменника, яка викликала невдоволення та протести з боку деяких громадський організацій ще до своєї появи 1991 року, став роман «Американський психопат».

Автора звинувачували в пропаганді жорстокості й жінконенависництва, а після публікації роману надсилали численні гнівні листи з погрозами.

У багатьох країнах на різних континентах цю книгу не можуть придбати особи, які не досягли 18-річного віку, оскільки вона визнана шкідливою для неповнолітніх. Суперечки навколо роману відновилися та загострилися після судового процесу над канадським серійним убивцею і ґвалтівником Полом Бернардо, у помешканні якого було знайдено примірник «Американського психопата», що став своєрідною «біблією» для злочинця, яку він разом із дружиною перечитував час від часу.

Події роману «Американський психопат» відбуваються наприкінці 1980-х років у Нью-Йорку. Розповідь ведеться від імені Патріка Бейтмена, зарозумілого яппі, який працює у сфері злиттів і поглинань у компанії «Пірс та Пірс» на Волл-Стрит. Він елегантний, гарний і розумний, але водночас має й темний бік, про який ніхто не здогадується. Патрік — самопроголошений маніяк, убивця і психопат. У своїй оповіді він описує сцени з власного повсякденного життя, що зазвичай складається з відвідин спортивної зали, зустрічей зі знайомими в найкращих ресторанах і нічних клубах міста, іноді міркує про стосунки з дівчиною Евелін, матір’ю та братом, а також із задоволенням змальовує деталі скоєних (чи насправді?) злочинів.

Поступово під час читання факт психічної неврівноваженості головного героя стає очевидним, через що він перетворюється на ненадійного оповідача. За відсутності адекватного наратора читачеві доводиться з сумнівом ставитися до вчинків Патріка Бейтмена. Такий авторський прийом є досить корисним, оскільки активізує читацькі роздуми та забезпечує інтерпретаційні можливості для продукування власної позиції.

Роман починається зі слів із «Божественної комедії», які розміщені над брамою до дантівського пекла, — «Залиш надію всяк, хто сюди входить». В «Американському психопаті» такий напис зроблено фарбою криваво-червоного кольору на стіні банку «Кемікел» біля Волл-Стрит, і символічність цього послання є очевидною, адже головний герой існує у межах безпорадної культури яппі. До Патріка Бейтмена приходить глибоке усвідомлення того, що світ здебільшого — немилосердне й мерзенне місце, справжнє пекло.

Волл-Стрит є лише тлом, окремою локацією, завдяки якій перед читачем постає феномен яппі загалом, як осередок суспільства споживання. Молоді ділки із заможних родин віддають перевагу веденню успішного бізнесу та активного світського життя з усіма можливими насолодами. Вони володіють апартаментами на Мангеттені, мають випадкові сексуальні контакти, з відразою ставляться до людей, які нижче їх за класом (у книзі наявні часто повторювані неприємні епізоди зустрічей чоловіків-фінансистів із жебраками), у них нібито завжди не вистачає часу на те, чого вони не хочуть саме зараз (Патрік часто відмовляється від зустрічей, про які нагадує секретарка; на різні небажані пропозиції він відповідає відмовою, покликаючись на потребу повернути відеокасети до салону). Справжньою карою для яппі є їхня самозакоханість, прояви якої у романі помічаємо ледь не щоабзацу. Ця риса є похідною від споживацької залежності. Патрік Бейтмен, як й інші герої роману, витрачає безліч часу на догляд за своїм тілом, обличчям, волоссям, щодня підбирає нові варіанти вбрання. Він отримує задоволення від власної зовнішньої ідеальності, але це лише оболонка, під якою ховається зовсім інша сутність із закривавленою краваткою від «Армані» або «Ральф Лорен».

У своїй розповіді Патрік Бейтмен часто акцентує увагу на тому, що під час зустрічей або на відстані кількох ресторанних столиків він (і його знайомі та колеги також) не може точно визначити, хто є та чи інша людина. Такі ситуації відбуваються переважно тому, що більшість чоловіків із Волл-Стрит зовні подібні один до одного: зачесане назад волосся, рогові окуляри (зазвичай без діоптрій), костюми з однакового матеріалу, ідентичного фасону. До речі, якщо заглиблюватися в гардеробну тему, то цікавим є той факт, що Брет Істон Елліс іноді комбінує елементи одягу на персонажах таким чином, що вони скидаються на циркових артистів.

Чоловіки з компанії Бейтмена та інших фінансових організацій також не впізнають його під час зустрічей, нерідко називаючи чужими іменами. Навіть Пол Овен — людина, якій Патрік найбільше заздрить через успіхи в кар’єрі, — до останнього впевнений у тому, що той не Патрік Бейтмен, а Маркус Хальберстам, — це не може не дратувати. Така позиція другорядних героїв свідчить про те, що ніхто не знає справжнього Бейтмена, люди з найближчого оточення вважають його елегантним, урівноваженим і спокійним чоловіком, а у його раптові зізнання в убивствах ніхто не вірить або просто їх не чує.

В «Американському психопаті» Брет Істон Елліс з особливою майстерністю та винахідливістю вивчає незбагненні стрімчаки божевілля, спричиненого гіпертрофованим сприйняттям гедоністичної моделі життя суспільства, орієнтованого на споживання матеріальних цінностей.

Усі можливі найжахливіші вади існування в такому світі — класова дискримінація, жінконенависництво, меркантильність — ототожнюються з найжорстокішими способами вбивства і насильства, а головний герой уособлює жах майбутнього руйнування, якому люди не здатні протистояти.

Особливо вразливим людям не рекомендується читати цей роман, оскільки в ньому наявні деталізовані описи сцен зґвалтування, вбивств, катування, наруги над жіночим тілом, і все це в суміші з елементами некрофілії та канібалізму. Якщо ви впевнені у власній психічній стійкості й здатності легко віднаходити необхідну внутрішню рівновагу, тоді можете ознайомитися з «Американським психопатом». Варто зауважити, що для декого роман може видатися нудним, яким він іноді й є (але це необхідно для тематичного та стилістичного узгодження тексту), через постійне повторювання назв і брендів одягу, меблів, техніки, ресторанів тощо. Зрештою після прочитання залишається амбівалентне ставлення до твору Брета Істона Елліса: він хвилює й інтригує, але водночас бентежить і сердить.

Щодо українського видання, то загалом переклад особливих зауважень не потребує. Є лише запитання про те, чому епіграф із повісті «Записки з підпілля» Федора Достоєвського наведено російською мовою? Якщо порівняти з більшістю попередніх книжок видавництва «КСД», окремо необхідно відзначити доволі якісну роботу коректора цього видання.

P.S. 1997 року письменник Аттіла Газаї написав угорську версію роману під назвою «Будапештський психопат» («Budapesti skizo»), завдяки якій і став відомий. Попри популярність на батьківщині, цей твір жодного разу не був перекладений англійською мовою.

Роман «Американський психопат» був успішно екранізований 2000 року. Головну роль у фільмі зіграв лауреат премії «Оскар» Крістіан Бейл. Цікаво, що спочатку образ Патріка Бейтмена мав утілити на екрані Леонардо Ді Капріо, але за порадою небайдужих людей відмовився від ролі маніяка-вбивці, яка могла негативно вплинути на подальшу кар’єру актора. Також у фільмі задіяні такі відомі кінозірки як Різ Візерспун («Білявка в законі», «Переступити межу») та Віллем Дефо («Тінь вампіра», «Антихрист»).

2009 року було записано аудіоверсію «Американського психопата», озвучено книгу голосом відомого актора Пабло Шрайбера. У грудні 2013 року в лондонському театрі «Алмейда» відбулася прем’єра мюзиклу на основі роману Брета Істона Елліса. Того ж року американський кабельний телеканал FX оголосив про плани розробити серіал, головним героєм якого стане Патрік Бейтмен у 50-річному віці, але наразі проект залишається досі не виконаним.

Ігор Ярославський