Re: цензії

Спраглий читач проковтне цей роман за годину, обізвавши оповіданням, але все ж подивиться й однойменний фільм, і «Легенду про піаніста». Залишається гадати, чому літературний агент Барріко наполягає на виданні роману однією книгою, а не у збірнику чи вибраному. Навіщо Барріко ізолює свій текст, виокремлює його, усамітнює? Це коротка історія, проте інтертекстуальності їй не займати, як і кінематографіності. А врешті, і тонкої японської поезії тут більше, ніж достатньо.

Щодо жанрової специфіки: «Шовк» радше тяжіє до повісті, ніж до роману, яким його хоче вважати автор. Можна говорити і про багаторівневість тексту: тут і роман-подорож, і пригодницький роман із елементами екзотики, і любовна мелодрама. А дослідники творчості Барікко зазначають, що у його творах присутні наукові та псевдонаукові рівні розповіді, взяти хоча б опис технології шовківництва.

Книга Барікко багаторівнева. Її музикальність, ритмічність, лаконічність дозволяє говорити про явне наслідування стилістики японської поезії, зокрема ― жанру хайку. Це проявляється не лише на рівні змісту, а й мови: у повторюваності тексту як повторюваності сезонних циклів природи, недомовленості, що створює багатозначність; у стислості висловлених фраз, віршових фрагментах, «розчинених» у прозовій нарації.

До «Шовку» можна легко застосувати хронотоп грецького роману, тобто авантюрних часів. В історії Барікко знаходимо достоту широке географічне тло: подорож героя триває три місяці в один бік і три в інший, мапа його шляху маркована певними точками, де він зупиняється, пересідає з потяга на коня, переправляється з одного порту до іншого. А всі колізії, пов’язані з часом, керуються випадком: головний герой, Жонкур, чекає слушної нагоди вдома, аби з’явилися підстави знову виїхати до Японії, бо країна все ще не досить відкрита, в країні відбувається щось непевне, і він не знає, чи взагалі колись ще побачить наложницю Хара Кея, до якої запалився платонічним коханням.

Є тут і мотив дороги, хоча також присутня тема прощання та зустрічі. Жонкур без жалю вирушає з дому і з жалем туди повертається, у нас не має точних вказівок на його почуття до дружини, сум за японкою: «Це дуже дивний біль… Помирати від ностальгії за чимось, чого ніколи не проживеш» . Барікко наче каже ― людина абсолютно пасивна і не схильна змінюватися: Жонкур думав лише про таємничу японку і не помічав навколо себе нічого, натомість Елен зауважувала все, і, написавши листа японською, вона точно знала, що чоловік знайде спосіб його прочитати.

Деякі листи краще й справді не читати і не розкривати їхній зміст, але в італійця саме вони є своєрідною підказкою, за допомогою якої можна захопитися чи розчаруватися однією з Жонкурових жінок. Перше послання від японки ― кілька ієрогліфів та лаконічний текст (« Повертайся, або я помру »), друге ж виявляється зовсім не листом, а хлопчиком із рукавичкою. А останній лист, що прийшов йому з Остенде (курортне місто в Бельгії), був аж занадто красномовним. Гаразд, у японки не східний проріз очей, як зауважує Ерве, і погляд її був спрямований на нього з «неприємною гостротою». Та невже цього було досить, аби замилити прискіпливому читачу очі? І лише спостережливість Елен дозволяє їй у найлегший спосіб попрощатися зі своїм чоловіком. А втім, саме у листі вона вперше заговорить із ним відверто.

У романі Барікко читач стикається з мовчанням як комунікативною одиницею

А ми ж бо знаємо, що у структурі художніх текстів мовчання може виконувати роль значущої відсутності. Жан Бербек, який вирішив, що більше не розмовлятиме, так і помер (« Іноді трапляється, життя часом тебе так закрутить, що про це вже нічого сказати не можна ») ― якраз через неможливість міжособистісної комунікації. Або от Бальдаб’ю, який нікому нічого не казав впродовж півроку, запроваджуючи виробництво шовку у Лавільдьйо. Автор повторює, що « Бальдаб’ю від природи був не дуже схильний до серйозних розмов », а ми ж навіть імені його не дізнаємось.

Японія, що двісті років була закритою країною ― теж своєрідне мовчання, якого вдалося позбутися «дипломатичною місією» комодора Метью Перрі, і цілковито знищити Канаґавським договором. Ще Хара Кей, якого завжди оточували «абсолютна тиша і пустка». І мовчазна дівчина-японка, голосу якої так ніколи і не почув Жонкур. Додамо сюди мовчання Елен і єдине слово на її надгробку ( «На жаль» ). Зрештою, є мовчання самого Ерве.

З іншого боку ― присутність мови. Скажімо, Бальдаб’ю після тривалого мовчання розбазікував кожному охочому свої секрети шовківництва. Або ж мова Хара Кея, який говорив « своєю мовою, співучим голосом, схожим на фальцет, але, безумовно, ненатуральним » і « говорив французькою, дещо розтягуючи голосні, і голос тепер був хрипкий, справжній ». Голос, що звучить ненатурально японською і по-справжньому французькою, ― Чужа і Своя мова як критерії оцінювання. Та лише перед Хара Кеєм Жонкур говорив самісіньку правду, розповідав про свої поїздки, так добираючи слова, щоб вони могли врізатися дівчині у пам’ять. Головна розвага Ерве та Елен на морському курорті ― « ввечері, за зачиненими дверима своєї кімнати, вони глузували з диваків, з якими спілкувалися вдень ». І на сам кінець ― втіха Жонкура: « тим людям, що заходили навідатись до нього, він розповідав про свої подорожі ».

У №5―6 журналу «Всесвіт» за 2010 рік роман «Шовк» було надруковано українською у перекладі Івана Герасима. Треба сказати, що Аліні Немировій 2016 року моментами вдалося навіть ліпше, не зважаючи на певні «трабли» із перекладами у видавництві КСД. Чоловіча версія все ж грубуватіша, взяти хоча би рядки листа японки/Елен до Жонкура: чоловіча несмілива брутальність у Герасима (« я дозволю, щоб твоя плоть відкрила мій рот, увійшла між мої вуста і притисла мій язик ») тут викликає геть інші емоції, ніж грайливо-жіночна відкритість у Немирової: « Припустімо, що твій член увійде до мого рота, проникне між моїми вустами, натисне на мій язик ».

Чи, наприклад, порівняймо самісінький початок: « Ерве Жонкур заробляв на життя тим, що купував та продавав яйця шовкопряда » (у Немирової) і « Щоб жити, Ерве Жонкур купував і продавав черв’яків шовкопряда » (у Герасима). Тутовий шовкопряд на стадії гусені завиває кокони, виділяючи нитку завдовжки 400-1400 м. Яйце → гусінь → кокон ― в останній подорожі Жонкур повертається з 16-ма коробками грени (від фр. graine — насіння — назва кладок яєць метеликів-шовкопрядів): він везе північним шляхом саме яйця шовкопряда, бо личинки все ж вилуплюються поблизу Кельна. Як бачимо, переклад є тонкою ювелірною роботою, і можна зіпсувати його, просто до ладу не знаючи властивості коштовного матеріалу.

Головного героя «Шовку» сьогодні б назвали торговцем-човникарем. Мапа його мандрів (Франція-Японія-Франція-Японія) ― немов плетиво незвичайного полотна.

Тут можна знайти аналогію і з Великим шовковим шляхом, що поєднав Європу і Азію, але найпевніше шовкова нитка слугує Жонкуру, наче нитка Аріадни у міфі про аргонавтів ― аби герой завжди знаходив шлях до своєї, оповитої в шовк, японки. «Який він, кінець світу? ― спитав Бальдаб’ю. ― Він невидимий» , відповів Жонкур, наче тонкий шовковий халат, що він його привіз Елен із Японії.

Раптом вас хтось запитає, ― а про що ж цей роман? Про кохання, скажете ви. Про подорожі ― скаже хтось інший; а хтось третій відповість, що про вирощування тутового шовкопряда. І всі одночасно будуть мати рацію. Бо з перших сторінок Барікко справді веде мову (плете сіті?) про шовківництво, як воно з’явилося у Франції та розвивалось у Лавільдьйо. Потім автор знайомить читача із Жонкуром, якого до шовкових сітей заманив Бальдаб’ю-павук (шовкопряд?). А далі вже сам Ерве сплітатиме мереживо сітей, у які запросить-впіймає читача.

Одна з ниток-історій розповість нам про мандри з одного кінця світу до іншого, про відкриття далекосхідної країни і пізнання нової культури. Друга нитка розкаже про зв’язок європейця і таємничої японки, точніше, про відсутність будь-яких стосунків між ними. І лише третя повідає читачу про спокійне сімейне життя Ерве та його дружини Елен. Але ці нитки так тісно й химерно зв’язані між собою, що головної і не виокремиш. Бо грубіші сплітаються з тоншими, і павутина все збільшується й росте, лише моментами до неї потрапляють, наче необережні мухи, паперові літачки листів ― і тоді вона рветься.

Увесь цей рух здається таким безкінечним, що ні читач, ні сам Ерве не слідкують за плином часу. А його тут надміру, у ньому можна вгрузнути, як в болоті. Адже хто завдаватиме собі клопоту пригадати, що це всього лиш ХІХ століття, що « Флобер іще не закінчив писати “Саламбо” », а « електричне освітлення існувало тільки в теорії »? Що подорож тривала місяцями і людина мала стільки часу й самотності, що можна було померти від думання й передумування? І хоч Барікко позбавляє своїх героїв роздумів, проте кинута кимось звичайна фраза дозволяє завважити, що надто багато залишається тут не висловленим — і павутина розростається ще більше.

А це не висловлене мучить й вганяє в тугу, і після прочитання останнього рядка сум і самотність кожного героя, ніби хвиля цунамі, накриває з головою і не дозволяє втриматися на ногах вже читача. Тоді берешся перечитувати книжку наново, щоби вхопитися за усі видимі кінці шовкових ниток. І стає легше, коли очі чіпляються хоча б за повтори.

Інколи ці повтори втомлюють, заплутують і знуджують: герой рухається тим самим незмінним маршрутом, посеред якого, що цікаво, є й Київ. Але прислухавшись до послідовності прокладання шляху, розумієш: чотири рази виїжджаючи до Японії, чоловік лише тричі повертався тим самим маршрутом, а вчетверте вже шукав північніших доріг заради грени.

І щоразу, коли Жонкур повертався, то мовчав про озеро Байкал, а коли вирушав у подорож, то лише про нього й розповідав, згадуючи, як його називають місцеві мешканці: «море», «диявол», «найбільше», «святе». І може, він стільки думав про озеро саме тому, що лише на водяному плесі міг бачити кимось накреслене « те легке й незбагненне видовище, яким було його життя »?