Пишу ці рядки з погляду саме письменника - у політологи-міжнародники пнутися все одно вже пізно. Та якісь загальні спостереження доступні сьогодні кожній мислячій людині, і висновки з них теж має робити кожен. Істина, як пам´ятаємо, усе ж народжується у суперечці. А цього разу суперечка має масштаби навіть не континентальні - світові.

Великобританія проголосувала за вихід з Євросоюзу. Перевагою в якісь півтора відсотки гору взяли прихильники "цивілізованого розлучення". І "розлучення" це протриває, як нам повідомили ЗМІ, років зо два, не менше. Ця новина отримала широченний розголос у всьому світі, - й українські соціальні мережі теж повняться коментарями й розмірковуваннями щодо рішення, прийнятого громадянами Сполученого Королівства.

Серед обґрунтованих і не дуже рефлексій з цього приводу запам´яталось фото із підписом: "І як там тепер буде та Великобританія?" А на знімку двоє чоловіків у вельми непрестижному одязі, типу спортивних штанів і розтягнутих майок розпивають пляшку алкоголю на лавці у дворику, напевно пострадянському. Закуски на лавці не видно, довколишній антураж звично занедбаний, і ця занепокоєність долею нещасного Альбіону, звісно ж, викликає в компетентного читача криву саркастичну усмішку, нагадуючи про ту, культивовану радянською пропагандою, занепокоєність долями усього світу, від ПАР до Нікарагуа, яка виривалась назовні примусовими мітингами трудящих на підприємствах і площах міст, коли стандартно намазюкані художниками-оформлювачами транспаранти із текстами на кшталт "Геть нейтронну бомбу!", чи "Свободу в´язням режиму Піночета!" височіли над понурими колективами втомлених і змучених радянських будівників комунізму.

Але Великобританія і справді провела референдум, в результатах якого сумніватись не доводиться - голоси пораховані чітко з дотриманням усіх процедур. Постає питання: що тепер? Що тепер для України, бо думається, що країни ЄС, і вже майже від´єднана від них Великобританія все ж якось дадуть собі раду в пошуках виходу зі складної ситуації, у якій опинилися.

Пригадується одна з давніх-предавніх розмов у потязі, з радянським офіцером, який їхав зі Львова в часи, коли там уже на всю проходили мітинги за незалежність. І на тих мітингах майоріли жовто-сині прапори, ще не офіційно-державні, а напівзаборонені, та що там - заборонені суцільно. Проти цих прапорів, та й взагалі проти ідеї незалежності тогочасні захисники режиму використовували надзвичайно вагомий на той час аргумент: "Онде погляньте, Європа об´єднується, а дурні українці (литовці, естонці, грузини, далі на вибір) хочуть від´єднуватися від чудового нашого Союзу". У Європі й справді саме йшла підготовка до офіційного об´єднання в ЄС. Попередньо був європейський спільний ринок, а ще перед ним - об´єднання виробників вугілля й сталі.

Про те, що Європейський Союз формується на зовсім інших принципах, серед яких одним з найважливіших є добровільність, захисники СРСР, звісно ж не згадували, та, мабуть і не думали. Офіцер той теж мав свої погляди, почерпнуті зі свіжих номерів газети "Красная звезда", - він дістав їх з портфеля і поклав на столику в купе. Його аргументи були прямі й глибокі, як рани від кігтів російського ведмедя: ви, українці, ні дня не проіснуєте без великої Росії, адже саме російська армія найсильніша у світі, вона завжди всіх перемагала, а ви, шароварники, не вмієте ні воювати, ні збудувати пристойне суспільство.

Невдовзі після цієї зустрічі у потязі (десь за півтора-два роки) українці на референдумі 1 грудня 1991 року переважною своєю більшістю проголосували за незалежність. Потім були роки Кравчука-Кучми-Ющенка-Януковича. І не були вони одноманітними, кожен з перечислених президентів усе-таки будував свою версію української держави. Повільно, мабуть занадто повільно, але все ж українська крижина відколювалась від айсберга СРСР, - та попередні четверо президентів (з останнім невдахою включно), все ж таки керували державою у мирний час.

Інша справа, що всі вони, хто меншою, а хто й більшою мірою, все ж вели Україну у фарватері політики РФ. "А куди вони рипнуться", думали собі у Кремлі, хоча євроінтеграційні прагнення Української держави було задекларовано чи не в часи того самого Леоніда Кравчука, першого з українських президентів новітніх часів. Та й Революція Гідності в листопаді 2013-го почалась саме через гальмування руху України в бік Об´єднаної Європи.

І нехай Велика Британія стане (лише на певний час, не сумніваймося!) дещо менш доступною і привабливою, та все ж загальний рух українського суспільства у бік Європи-спільного дому, Європи-родини рівних народів не припинився. І не припиниться. Напрямок руху задано не політиками (саме деякі політики в особі Януковича намагалися загальмувати цей рух). Напрямок руху обрав увесь народ, як би це патетично і пафосно не звучало сьогодні. А тому все в нас буде добре. І у Великобританії також. Бо по-іншому бути просто не може. Як би не зловтішалася кремлівська пропаганда, вистірлюючи заголовками на кшталт "Евросоюз разваливается". З цього приводу пригадується простакувата народна приказка, яку я знаю від бабусі, і яка прямо й неприкрито ілюструє подібні життєві ситуації: "Поки товстий всохне - худий здохне". Будемо потроху собі товщати.