Майже кожного не оминає цікавість: яке те надзвичайне місце, де письменник творить свої історії для читачів, сідає — i на аркуші чи екрані ноутбука з’являються нові герої та їхні історії?! Лесю Воронину з художницею Катериною Штанко я бачила на презентації їхньої книжки «Сни Ганса-Християна», яка трохи згодом отримала першу премію «Найкраща книга України-2009». Потім була зустріч у зеленому театрі одного з київських парків: пані Леся у компанії з письменницею Ірен Роздобудько розповідала там дітям про Нямликів і синьомордів. «Таємне товариство боягузів» і його продовження «Таємне товариство брехунів» стали переможцями конкурсу «Дитяча книга року ВВС-2012». Із задоволенням я нещодавно спостерігала за обговоренням цих загадково-патріотичних детективів четвертокласниками однієї зі столичних шкіл, на якому була за провідника авторка, яка не оминала, спілкуючись, назвати твори по-суті конкурентів Марка Твена, Роальда Дала. Взагалі, Леся Воронина трохи не щодень зустрічається із юними читачами: у Києві, Львові, Миколаєві, на сході країни.Коли вдалося віднайти вільне вікно для інтерв’ю, письменниця запропонувала зайти до неї у гості... І тепер я знаю, що натхнення до пані Лесі останніми роками зазирає крізь просторі вікна світлої однокімнатної квартири на дванадцятому поверсі. Напевно, воно облюбувало розкішне велике дерев’яне крісло-гойдалку, яке в авторки двадцяти дитячих книжок — від мами. А різні дивовижні історії, за словами письменниці, вона почала вигадувати ще у дитинстві.Про геніального професора Байду, трохи закомплексованого таргана Едика та бабусю-ніндзю

— Пані Лесю, днями ви повернулися з Німеччини, з книжкового ярмарку. Чим цікава іноземцям українська дитяча література?

— Враження від подорожі до Саарбрюкена на 16-й Європейський дитячий книжковий ярмарок — дивовижні. Україна на цьому ярмарку була почесним гостем, і господарі надали нам найбільшу залу в старовинному замку. Сюди приходили і дорослі, і діти, знайомилися з письменниками, ілюстраторами, побачили, які книжки читають українські діти. Найбільше мене вразила атмосфера цього книжкового свята, гаслом якого є: «Книжки будують мости». До речі, сама назва міста — Саарбрюкен означає «міст через Саар». Мені здається, що нам такі мости побудувати вдалося — на зустрічах iз німецькими дітьми й підлітками не виникало жодних бар’єрів. Уляна Баран, президент Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва, філолог-германіст, перекладач, літературознавець, яка, власне, й була ініціатором і натхненницею приїзду української делегації до Саарбрюкена, чудово модерувала наші виступи, а її промова на урочистому відкритті Книжкового ярмарку викликала величезний інтерес. І схвальні оплески.

Переклади наших творів читали талановиті актори, і діти так щиро й радісно реагували на кумедні історії з моєї книжки «Слон на ім’я Ґудзик», веселі оповідки з книжки Зірки Мензатюк «Зварю тобі борщику», а підлітки ставили такі цікаві запитання Володимиру Аренєву, автору роману «Душниця», що ми переконалися: українська книжка може бути цілком конкурентоспроможною і щодо змісту, і щодо художнього оформлення. До речі, ілюстрації блискучої художниці Катерини Штанко до казки «Царівна жаба» справили на виставці справжній фурор, а інтерв’ю з представниками творчої майстерні «Аґрафка», молодими художниками-графіками Романою Романишин та Андрієм Лесівим, які представляли на ярмарку свою книжку «Війна, що змінила рондо», потрапило на перші сторінки німецьких часописів. Директорка ярмарку пані Астрід Річ сказала мені, що саме завдяки інтересу до України вперше за 16 років до Саарбрюкена приїхало стільки кореспондентів провідних газет і телебачення.

— Видавці ваші книжки не лише охоче друкують, а й перевидають. Продовження яких ваших творів під час численних зустрічей діти найчастіше просять написати?

— Частіше за все — про Суперагента Гриця Мамая — саме тому в різний час вийшло аж п’ять частин цієї історії. Мені хотілося зробити такий собі творчий експеримент, подивитися, як діти сприйматимуть іронію, гротеск, парадоксальні, часом доведені до абсурду, ситуації. Так, мій непереможний супергерой Гриць Мамай має стати на герць iз міжнародною бандою, що викрадає винахід геніального українського вченого — професора Байди, за допомогою якого хоче підкорити цілий світ. Аж тут виявляється, що шеф банди — це... підступна бабуся-ніндзя, яка вправно володіє нунчаками й маскується під просту вкраїнську пенсіонерку. І діти з радістю сприйняли мої «правила гри». Адже коли надто серйозно, з правильними педагогічними акцентами пишеш про головні життєві цінності, коли береш на себе роль ментора й повчаєш читача, як слід поводитись, що любити, а що засуджувати, то у дітей це часто викликає зворотну реакцію. Вони мають навчитися самостійно мислити, аналізувати, ухвалювати власні рішення. А коли все це подавати через динамічний закручений сюжет, неймовірні події, несподіваних героїв — діти сприймають це легко й невимушено, роблять власні висновки, вирішують — як би вони вчинили у подібній ситуації, на чий бік стали б? І ще, я впевнена, що жодна найправильніша, найпатріотичніша книжка, якщо вона нудна, не може захопити дитину й примусити дочитати її до кінця. Тому в моїх фантастичних, пригодницьких, казкових повістях стільки кумедних, несподіваних, парадоксальних ситуацій, мої герої розмовляють живою мовою, а їхні улюблені слівця потім повторюють читачі. І це мене тішить найбільше.

Саме тому непереможному супергерою Грицеві Мамаю допомагає сором’язливий, трохи закомплексований тарган Едик, який має інтелект члена-кореспондента академії наук і пишається тим, що його родичі є скрізь. Адже з їхньою допомогою він може збирати таємну інформацію та знешкоджувати лиходіїв. Особливо смішить дітей образ підступної лиходійки бабусі-ніндзя, яка розмовляє прокуреним басом і лається неукраїнською мовою, її вірного прислужника бультер’єра Льосіка та двох здорованів-мафіозі, котрі бояться лоскоту — саме так у них можна вивідати найстрашніші секрети. А розважаються ці поганці, відриваючи мухам лапки. Мені було цікаво і страшенно весело це писати. Спершу повість друкувалася в журналі «Соняшник», і я щомісяця отримувала багато листів, де діти просили писати ще й ще. Знаєте, мої перші читачі вже мають власних дітей, а всі наклади «Суперагента 000» давно розійшлися. Тому цього року видавництво «Українські пропілеї» видає цю книжку в оновленій редакції під назвою «Гриць Мамай — Переможець Лускатого Монстра».

«У нас дуже хороші діти»

— Наприкінці березня ви були в Краматорську і Костянтинівці. Які думки та враженння звідти привезли?

— Це міста, які пережили жахіття окупації, і зрозуміло, що й сьогодні місцеві мешканці живуть у постійній напрузі. Ми знаємо, які настрої були на Донбасі завдяки агресивній російській пропаганді. Але після «дружніх обіймів» російських «визволителів» та «сепарів», у багатьох людей ставлення до Москви різко змінилося. Взагалі, на сході України я була втретє. Вперше потрапила туди ще на початку 80-х. Мене тоді запросили в Донецьк на семінар молодих авторів, де я познайомилася з Ігорем Жуком, Андрієм Курковим, Наталею Хаткіною. З тієї поїздки запам’ятала лише чудові авторські пісні Ігоря Жука, а про Донецьк, окрім безлічі квітучих троянд у центрі міста, вражень не залишилося жодних. Типове промислове місто із сталінсько-хрущовсько-брежнєвськими будинками-коробками та похмурі обличчя «будівників комунізму» на вулицях..

Наприкінці 2013 року, коли вже почався Майдан, «Видавництво Старого Лева» запропонувало мені поїхати в Донецьк на зустріч iз читачами. Це була одноденна поїздка. У самісінькому центрі Донецька — бульвар Пушкіна, обсаджений чудовими деревами, розкішні будинки, дорогі ресторани і маленька книгарня, яка називалася «Птічкін дом». Там працювали милі жінки, які хотіли пропагувати й українську книжку. У мене було п’ять виступів за один день — у кількох школах і в книгарні. Діти, з якими зустрічалася, дуже гарно мене приймали, жодної ворожості чи зверхнього ставлення до української мови я не помітила, вони сміялися, коли герої моєї книжки «Різдвяна історія від слона Ґудзика» потрапляли в якусь чергову кумедну ситуацію, намагалися ставити запитання українською мовою, часом добираючи слова, перестрибуючи з української на російську. Вже на перших зустрічах розкупили всі мої книжки. Виявилося, що видавництво не сподівалося, що буде такий попит на мого чарівного слоника, і привезло в Донецьк лише кілька пачок книжок.

Існує стереотип, що на сході більшість людей не хоче бути Україною, вороже до неї налаштована. Але це не так. У мене залишилися позитивні враження від спілкування з читачами і в Костянтинівці, і в Краматорську. Думаю, саме через літературу, мистецтво можна залучати дітей до української мови, культури і розуміння того, що вони — українці. І робити це мають люди розумні, професійні й відповідальні, які не підмінятимуть поняття патріотизму піснями Поплавського і жахливою псевдопатріотичною літературною попсою, якої, на жаль, досить багато.

— Сучасним дітям часто дуже складно догодити: те нецікаво, інше — прісно...

— Я не прихильниця того, що все треба будувати на гегах, розвагах, іронії. Я жартую, але не висміюю тих, хто доносить ідею: ми сильні, відважні, непереможні. Сміх — це прекрасна зброя, ти нездоланний, якщо вмієш сміятися з жорстокого і безжального ворога.Тому намагаюся говорити про це зі своїми читачами у книжках «Таємне товариство боягузів» і «Таємне товариство брехунів». Коли тебе зламали, принизили, змусили підкоритися, ти не можеш себе поважати. Людина, яка не має почуття власної гідності — не поважатиме ні себе, ні інших. А от подолавши свій страх, ти стаєш непереможним. Так, ми знаємо, що відбувалося в донецькому аеропорту, що робили з нашими бійцями, які не схотіли відступати. Та якщо ми хочемо залишатися нацією, хочемо залишатися Україною — про це дітям варто говорити. І не розмазувати це як манну кашу, і не робити це солодкаво, не доводити до абсурду, як у нас часто це буває. Про яку повагу до мови можна говорити, якщо чуєш пісню: «Ніжний шепіт,/ душі трепіт,/лине з серця,/ як з відерця,/рідна мова, колискова»?!

— Як ставитесь до нарікань на кшталт «ці сучасні діти...»

— У нас дуже хороші діти. І це один iз найбільших здобутків за 25 років нашої незалежності. Уже немає того страшного бар’єру, коли міська дитина з україномовної родини мала долати у собі комплекс меншовартості, постійне відчуття, що ти — не такий, як решта твоїх ровесників. Сьогодні я не бачу зверхнього ставлення до української мови, як це було за радянських часів. Діти цілком вільно спілкуються нею, навіть якщо вдома розмовляють російською. І це дуже важливо, бо в нашому суспільстві відбувся злам стереотипів. Усупереч усім намаганням великого просвітителя часів золотого батона — товариша Табачніка.

«Автори книжок були такими собі небожителями»

— Колись ваша мама згадувала, що уже років iз шести ви казали, що будете письменницею. А коли ви у дорослому віці усвідомили, що нею уже стали?

— Досить довго мені було якось незручно казати, що я — письменниця. Правда. Бо для мене автори книжок, якими я зачитувалась, які багато в чому мене сформували, були такими собі небожителями. Хоча росла у творчому середовищі — мама була перекладачкою і письменницею, до нас приходили її колеги, ми часто бували в Ірпінському будинку творчості письменників. Але ставлення до літератури було настільки побожним, що я вважала — якщо писати, то або геніально, або ніяк.

— Чому пишете саме дитячі книжки?

— Знаєте, мені завжди хотілося писати саме для дітей. Скільки себе пам’ятаю, у голові у мене ніби самі собою складалися різні історії: свої, власні, неподібні до книжкових. Спершу я була впевнена, що це властиво кожній людині і дуже здивувалася, коли зробила відкриття — це тільки в моїй голові весь час «крутяться» неймовірні сюжети майже про все, що я бачу навколо себе. Згодом почала все те записувати, але досить довго своє писання нікому не показувала, була страшенно вимогливою до себе. І минуло досить багато часу, поки я від цього вилікувалася та «розсекретила» свої літературні спроби.

— Головний герой ваших «Таємних товариств...» спочатку не надто сміливий. Ви хочете переконати малих читачів у тому, що можна перебороти страх, тому що переборювали його дитиною самі?

— Цієї весни запросили мене на зустріч iз шестикласниками з різних київських шкіл до Дитячої бібліотеки імені Тараса Шевченка — хлопці схожі на задерикуватих півників, випендрюються перед незнайомими дівчатками, ставлять «незручні» запитання, чекають, як я на них зреагую. Коли ж діти відчули, що говорю з ними на рівних, почали слухати, розуміти і вірити мені. Ми говорили про те, як перемогти свій страх. Раптом один хлопець запитав: «А чого боялися ви, коли були дитиною?» І я розповіла про свою виховательку Ольгу Іванівну, про те, як через неї почала боятися темряви, бо мені здавалося, що вона підстерігає мене у темряві довжелезного коридору нашої комуналки. І як страшенно зраділа, коли ми переїхали у нове помешкання, бо вірила, що Ольга Іванівна мене там не знайде. Як під час денного сну треба було лежати із заплющеними очима так, щоб не ворушилися повіки й удавати, що спиш. Бо вихователька ходила між рядами ліжок і відстежувала, чи, бува, хтось не прикидається, а якщо ловила тебе на цьому «злочині», то щипала з вивертом так, що лишалися синці. І тоді я придумала хитрість — кожного дня, коли нас вкладали спати вдень, почала вигадувати «серіали», які завжди закінчувалися щасливо. Це була втеча від того кошмару. «Чому ж ви не розповіли батькам про те, що вона з вами робить?» — вражено запитали шестикласники. «Бо нас привчали до думки, що дорослі завжди праві. Я просто не уявляла, що повірять мені, а не всевладній Ользі Іванівні». На щастя, сьогоднішні діти зовсім інші — вони б точно не змовчали.

— Ви з дитинства багато читали, вас батьки орієнтували у літературі. Які найяскравіші спогади з того часу?

— Упевнена: щоб діти схотіли читати книжки — батьки, вчителі, письменники мають розумно й делікатно залучати, заохочувати їх до цього. У нас вдома справді був культ книжки. Пригадую, як я, ще зовсім маленька, прокидаюсь уранці й починаю роздивлятися книжки у височезних книжкових шафах, якими були відгороджені наші з сестрою ліжечка. І передчуття, що в тих книжках є якісь дивовижні таємниці і що сьогодні ввечері тато знову читатиме якусь чудову казку, робило мене щасливою.

«Наклад навіть двадцять тисяч примірників аж ніяк не може зробити автора мільйонером»

— Ви ведуча на Радіо «Культура». Це дає можливість постійно спілкуватися з митцями, бути у курсі всіх культурологічних подій і проблем. Поєднання цього з письменницькою роботою додає гармонії в життя?

— На радіо я почала працювати майже випадково. Якось мене запросила до себе на передачу Світлана Короненко, а тодішній директор Радіо «Культура» Леонтій Даценко почув нашу розмову і того ж вечора подзвонив мені додому, сказав, що я «радійна людина» і запропонував вести літературні передачі. Для мене це був надзвичайно цікавий досвід, особливо коли доводилося вести передачі у прямому ефірі. Саме завдяки радіо я познайомилась з дивовижними людьми, без яких сьогодні не уявляю свого життя. Я навіть не здогадувалася, що «Культура» має стільки слухачів. Спершу ніяковіла, коли десь у тролейбусі мене пізнавали «по голосу» й запитували: «Ви — Леся Воронина?» і говорили якісь гарні слова, згадували мої передачі. Особливо подобалось те, що не було жодних вказівок «згори», — кого я маю запрошувати і про що говорити. Можливо, тому й працюю на радіо вже майже 20 років.

— Як вам, казкарці, жилося за радянських часів?

— Хоча писати я почала досить рано, однак за радянських часів жодної моєї книжки не вийшло. Перші мої книжки з’явилися лише на початку дев’яностих. Особливим етапом у моєму житті і, можливо, найважливішим, була робота в дитячому журналі «Соняшник». Наш часопис став ровесником незалежності і ми намагалися робити його по-новому — без заідеологізованості, без обов’язкового висвітлення «червоних дат календаря». Хотілося, щоб наші діти зрозуміли, що український журнал може бути цікавим, сучасним, говорити з дитиною щиро й відверто. Початок 90-х — то був час великих сподівань і загального піднесення.

Наш «Соняшник» виходив неймовірним, як на нинішні часи, накладом — 100 тисяч примірників! Спершу я працювала літературним редактором, а через півтора року мене таємним голосуванням обрали головним редактором часопису. У ті романтичні часи, коли ми тільки вчилися жити по-новому, це була досить поширена практика. А що я ніколи не збиралася бути «начальством», то в нашому журналі панувала дуже демократична атмосфера. Редакція перетворилася на творчу лабораторію, де головним критерієм був талант і професійність письменника, художника чи журналіста. У «Соняшнику» я пропрацювала 16 років і, попри всі труднощі, кризи та «наїзди» з боку малих і великих крокодилів, то були, напевно, найщасливіші роки мого життя. Знаєте, журнал припинив своє існування 2007 року, але я й досі зустрічаю «соняшникових» дітей. Ось кілька днів тому, у Вінниці, під час презентації своєї нової книжки «Слон на ім’я Ґудзик» до мене раптом підійшов цілком дорослий хлопець і попросив підписати йому книжку. А коли помітив мій здивований погляд — пригоди слона Ґудзика я писала для малечі — пояснив, що ми знайомі ще з 2005 року, коли він приїжджав iз Донецька до Києва, як переможець конкурсу журналу «Соняшник» на найкраще оповідання, і я йому ту премію вручала. Впізнати його було складно, бо відтоді Микола Єрьомін виріс так, що тепер я ледве сягаю йому до плеча. Хлопець розповів, що коли на сході почалась війна, він переїхав до Вінниці, куди перевели Донецький університет. Зараз він знімає авторське кіно і пише для дітей. І ще він сказав, що саме «Соняшник» допоміг йому повірити у власні сили.

— Пані Лесю, ваші книжки видають і перевидають. Чи можливо в Україні прожити на письменницькі гонорари?

— Поки що і я, і всі мої колеги-письменники мають заробляти на життя, працюючи журналістами, викладачами, сценаристами. Часом їхнє заняття на «основній роботі», наприклад, на якійсь рекламній фірмі, де платять реальні гроші, на які можна прожити й утримувати сім’ю, залишає зовсім мало часу на писання.

Розумієте, в усьому світі письменники отримують певний відсоток від продажу їхніх книжок, а отже від тиражу. Тому наклад у три, п’ять чи навіть двадцять тисяч примірників аж ніяк не може зробити автора мільйонером. Але я сподіваюсь, що незабаром і в нас з’являться справжні дитячі бестселери і їхні автори розсікатимуть простори Україні на розкішних лімузинах. Ну гаразд, хай навіть на скутерах чи велосипедах. (Сміється). Але при цьому хай їхні гонорари забезпечують нормальне життя і дають змогу писати не уривками — у проміжках між зароблянням грошей, а тоді, коли є відповідний настрій, класна ідея і можливість усамітнитись зі своїм ноутбуком.

— Для вас дуже важливе вшанування пам’яті Євгена Гуцала. На вашу думку, вдасться перемогти «Кутузова»?

— Здається, перемогли. Документа не бачила, але неначе рішення ухвалили. Гадаю, що перейменування провулку Кутузова — це у Печерському районі Києва — на провулок Євгена Гуцала важливе не лише для мене. Чому в центрі столиці України мають залишатися вулиці, що носять імена російських воєначальників, які служили імперії, перетворюючи сусідні народи на підданців російського царя? І особливо доречно, щоб цей провулок носив ім’я автора «Ментальності орди» — книжки, яка вийшла 1996 року, вже після раптової смерті Євгена і в якій він передбачив російську агресію і нинішній розвиток подій у Криму і на сході.

Валентина САМЧЕНКО