Вільям С. Берроуз. Наркота

 Переклад з англійської Гєника Бєлякова. — К. : Комубук, 2016  

Серію книг першого в Україні проекту з краудпаблішингу вже активно обговорюють у мережі. Було дійсно цікаво, чи вдасться альтернативі перемогти систему. Формат книг, якість паперу і дизайн обкладинок дають обнадійливу відповідь. Втім, якщо вже переходити до тексту Берроуза, на перших 50 сторінках відчувається нестача турботливих рук і уважних очей літературного редактора. Повтори деяких сполучних слів інколи відверто дратували. Проте недовго. До середини книги текст набув органічності, яку забезпечили вдало підібрані україномовні відповідники наркоманського сленгу та лайки.

Щодо самого твору, «Наркота» Берроуза ‒ класика літератури бітників ‒ ще одного втраченого покоління, яке не прагнуло американської мрії, а кайфувало від самознищення, екзистенційних пошуків, помножених на дію психотропних речовин. Щоб зрозуміти, у чому ж полягає літературна цінність роману, де репортажна оповідь за схемою «вколовся-вкрав-сів» затягує, але не захоплює, треба принаймні уявити США 1953 року: Мерилін Монро, конкурси краси, кольорове телебачення, США та СРСР обмінюються збитими літаками, розквіт расової сегрегації тощо.

Суспільство активно намагається встановити кордони, щоб самостверджуватися, використовуючи тих, кому не можна за них заходити. І тут раптом книга ‒ відверта у своєму нахабному прагненні винести на поверхню недоліки суспільства, життя «інших», від яких простіше відвести погляд, ніж сприйняти як частину реальності.

Стилем та змістом «Наркота» мало чим може здивувати читача XXI століття, але світову класику контркультури треба знати, а нові книжкові ініціативи – підтримувати. Тому роман Берроуза варто спробувати, пам’ятаючи, що книжки – наші друзі, наркотики – наші вороги.

Семюел Беккет. Мерсьє та Кам’є Переклад з англійської Івана Непокори (Кричфалушія). ─ Брустурів: «Discursus», 2015  

«У тексті присутні тривожні сцени та ненормативна лексика. Рекомендовано читати особам, старшим 16 років», ‒ ця фраза повніша за будь-яку передмову, адже вона лаконічно характеризує роман батька театру абсурду. Переклад хороший, текст справив враження «викоханого», що дуже доречно, зважаючи на унікальний авторський стиль Беккета.

«Мерсьє та Кам’є» ‒ роман з історією. Він був написаний 1946 року французькою. Проте Беккет не забажав друкувати його, оприлюднивши власний переклад роману англійською аж 1974 року. За весь цей час оригінальний твір зазнав численних правок, адже Беккет був незадоволений франкомовним оригіналом.

У центрі умовного сюжету двоє друзів, стосунки яких постійно коливаються від любові до ненависті. Вони планують вирушити у подорож, адже мріють втекти з міста, де можна раптово зустріти своїх надокучливих дітей, побитися з поліцейським чи згубити час разом зі старим велосипедом. Мерсьє та Кам’є ведуть бесіди, притаманні традиції літератури абсурду, роблять такі ж самі вчинки, але все частіше вам здаватиметься, що логіки в їхніх діях набагато більше, ніж, наприклад, в останньому засіданні Верховної Ради.

Цей роман ‒ ще й книга про місто, де Дублін є не просто тлом, а цілком живою істотою, яка лякає, має свій голос, настрій і колір.

«Мерсьє та Кам’є» став складним твором для самого автора, поєднавши у собі пошуки стилю, мови, жанру. Можливо тому читання цього твору видається складним і довгим. Його тривожність відлякує. Але Беккет залишається собою. І тут вже справа смаку: подобається він чи ні.

Вільям Ґолдінґ. Бог скорпіон Переклад з англійської Ірини Тинкалюк та Олени Вдовиченко. ─ Чернівці: Книги XXI, 2016

Перекладацький проект «Вавилонська бібліотека» спільно з видавництвом «Книги XXI» порадували повістю класика світової літератури. Вийшло якісна книжка майже за всіма книжковими параметрами. Мені хотілося б бачити доволі вдалий дизайн обкладинки на твердій палітурці, але це зауваження із серії «аби було до чого придертися».

Повість «Бог скорпіон» вийшла в 1971 році, увійшовши до збірки короткої прози вже визнаного майстра. Дія переносить читача в давній Єгипет, яким письменник захоплювався все життя. Поєднання дикості та краси часів фараонів народжувало в його уяві образи і події, які ставали метафорами вже тих реалій, в яких жив сам автор. Саме тому смисловий посил «Бога скорпіона» сприймається не як історична розвідка на тему «як було», а як певний маніфест свободи, протидії системі, прагнення свободи.

Ґолдінґа часто називали ніжним сатириком. Але в повісті «Бог скорпіон» письменник використав всі можливі засоби, щоб передати ницість володаря, за якого мають помирати більш розумні, позбавлені права вибору. Бог Великий Дім не виправдав надій, не пройшов випробування, не явив диво.

За законом Верховний Жрець повинен відправити його у «вічне життя» разом з наближеними представниками знаті, прислужниками. Але серед цих приречених людей є той, хто не вірить у царство чужих йому богів, хто вважає, що «життя прекрасне». Чи вдасться заколотнику вижити? Не будемо розповідати. Адже про це краще дізнатися самостійно, отримавши задоволення від напруженої, динамічної оповіді, розв’язка якої ставить ще більше запитань, ніж дає відповідей.

Фенні Флеґґ. Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» Переклад з англійської Дар’ї Петрушенко. ─ Х. : Клуб Сімейного Дозвілля, 2016

У реаліях української видавничої галузі великі гравці іноді дозволяють собі деяку необережність чи недбальство у перекладних текстах, мовляв, беруть кількістю. Після невеликого за розголосом скандалу з редактурою «Покори» Мішеля Уельбека восени минулого року, КСД помітно взявся за роботу над помилками. Тому текст перекладу твору Фенні Флеґґ містить всього кілька дрібних коректорських огріхів. А всі ті, хто так чекав цю книгу українською, отримали бажане ‒ роман про складне життя на південному сході США та карколомні поєднання людських доль у ньому.

Роман «Смажені зелені помідори в кафе “Зупинка”» вийшов друком 1987 року. Його авторка ‒ усміхнена білозуба акторка й учасниця ток-шоу ‒ вдалася до переплетіння часів заради того, щоб запевнити читача, що зміни, навіть пронесені крізь біль втрат, це завжди добре.

«Смажені зелені помідори в кафе “Зупинка”» ‒ це добра, мудра, часом сентиментальна книга. Немає сенсу переказувати її сюжет, адже він настільки міцно зв’язаний, що може розсипатися і знецінитися через надмірну прискіпливість.

Твір Фенні Флеґґ за хронологією перебуває між «Вбити пересмішника» Харпер Лі та «Прислугою» Кетрін Стокетт. У цих трьох книгах іде мова про те схожі події, але вони розвиваються за законами свого часу. Варіант 1987 року є найлегшим серед трійки ─ книга для відпочинку мозку, яка водночас впливає на почуття читачів.

Клер Кіґан. Виховання Переклад з англійської Івана Непокори (Кричфалушія). ─ Брустурів: «Discursus», 2015

Сучасна ірландська письменниця Клер Кіґан ‒ нове ім’я для українського читача, донесене дуже ніжно і трепетно перекладачем та редактором видавництва Discursus. Інформації про авторку обмаль, проте перелік ірландських та британських літературних премій, володаркою яких є Кіґан, ледь не більший за її біографію. Перша прозова збірка письменниці вийшла 1990 року, наступні неодмінно помічали англомовні письменники навіть у далекій Америці. Кіґан хвалять за природність та концентровану справжність.

Жанр «Виховання» сама авторка визначає як оповідання, бо для повісті твору не вистачає подієвості, ритму. Історія, що в основі, ─ проста і складна водночас. Вона про людину, суспільство, країну. За натяками, які уважний читач побачить у тексті, стає зрозуміло, що дія відбувається близько 1981 року. Дівчинку з багатодітної родини віддають на певний час у заможну сім’ю. Соковите сільське літо стає тлом для драми, що розгортається в ранимій душі дитини. А дорослі ─ як дорослі, їм завжди щось заважає відчути, протиставити обставинам, вони заростають умовностями, втрачаючи через них просте та зрозуміле щастя.

За словами письменниці, у невеликому за обсягом творі вона намагалася дослідити, чи обов’язково щаслива родина повинна мати гроші, чи можна купити любов дитини, чи не лицемірить суспільство, коли стверджує, що рідні по крові – найрідніші.

Авторський стиль Кіґан приваблює лаконічністю, суворою ірландською стриманістю, кульмінацією якої є неабиякий емоційний сплеск. «Я не пишу, щоб сподобатися будь-кому. Я просто стараюся писати, як можу», ‒ каже Клер Кіґан. І дуже хочеться, щоб український читач дізнався іще в майбутньому, як вона це робить.

 Анастасія Герасимова