Перебираючи враження проминаючого року, застановився над питанням, яке ж із них найсильніше. Річ у тім, що з літа 2015-го я дуже багато мандрував: спершу брав участь у "Тижні авторського читання", центральноєвропейському проекті, коли українські письменники та їхні чеські, польські й словацькі колеги читали вірші щовечора в іншому місті. Цими містами були чеські Брно й Острава, словацькі Кошіце, український Львів і польський Вроцлав. Щовечора доводилось засинати в іншому готелі, а потім долати довшу чи коротшу відстань до наступного міста, здебільшого в іншій країні.

Потім я мав невеликий тур, пов´язаний із виходом моєї нової збірки вибраного "Санітарочка Рая" і хорватського перекладу мого роману "Хвороба Лібенкрафта". Я стартував у Любліні, потім виступив ще у Брні і Відні й закінчив подорож у Загребі. На межі жовтня й листопада трапилось здійснити мандрівку аж до Америки, і побувати на обох її берегах. Скупатись у Тихому й Атлантичному океанах було моєю давньою мрією. Після того я ще раз побував у Хорватії, на прекрасних берегах Адріатики, в місті Пула з презентацією свого роману хорватською. І ось буквально кілька днів тому завершив сезон поїздок відвіданням Маріуполя й навіть Широкіного.

Подорожі для мене завжди були великою цінністю. Я - позитивний реципієнт, люблю і вмію бачити добре, приємне. Це - важлива риса для мандрівника.

Так і цього разу - навіть у монструальних силуетах промислових комбінатів Маріуполя (місцеві мешканці ласкаво нарекли своє місто Маріком) мені вбачилася велич і розмах. Звісно ж, вони потворні, ці велетні важкої промисловості, але все ж вони - велетні! Ну а люди в Маріуполі виявилися такими гарними і світлими, що я ще й досі переварюю отримані там неймовірно позитивні враження. Тому ця, остання на сьогодні моя подорож вбачається мені чи не найважливішою за всенький рік.

Але з вражень від подорожей - отаких миттєвих вражень, вражень, котрі справді "вражають" - найсильнішим з них є коротка розмова з чотирма чорношкірими хлопцями у Філадельфії, вже за пару днів до відльоту з Америки.

Попередньо я повечеряв у моїх друзів Марка та Ярини. Тут слід зазначити, що Філадельфія - моє, умовно кажучи "рідне" місто у Сполучених Штатах. Свого часу я провів там майже рік, і після того ще двічі відвідував Місто Братньої Любові - саме так перекладається назва Філадельфії. Тож це чи не єдине з міст Америки, яке я знаю більш-менш непогано. Тому прощаючись, я попросив лише провести мене до більшої вулиці Жерард, якою мав намір дійти до станції приміських потягів і їхати на передмістя Елкінс Парк, де мав нічліг. Район міста, яким я ішов, не був небезпечним - досить багато перехожих на вулицях, та й не зовсім пізно іще було. Тож дійшовши до потрібного мені перехрестя, я захотів переконатися, що йду правильно, і запитав чотирьох молодих чорношкірих джентельменів, чи в тому напрямку Університет Темпль, і однойменна станція "Септи", місцевої приміської залізниці.

Хлопці відповіли, що вони також ідуть в тому напрямку і запропонували пройтися з ними. "Це недалеко, хвилин за 10 ходу", - пояснили вони мені. Й ми пішли попід ліхтарями, нічною Філадельфією, і як завжди буває, почали розмову, й оскільки я вже сказав, що я іноземець, пролунало питання "звідки ти?" Як щоразу, я відповів "фром Юкрейн", і набрав у груди повітря, щоб пояснити, де ж вона, та Юкрейн знаходиться. Та один з юнаків неголосно сказав, так, для своїх "Ukraine? They have a war" - вони мають війну, у них там війна. Я лише спромігся відповісти "Дякую, що ти це знаєш, і почав добирати англійські негарні слова про державу Раша, з якою в нас та війна і триває. Хлопці ніби слухали мене, ніби погоджувались, потім ми поговорили ще про щось, та й дійшли до залізничної станційки "Університет Темпль".

При вході я спинився попрощатися. Хлопці попросили закурити, і я простягнув їм пачку. Всі четверо витягли з неї по сигареті, а потім найвищий з них, явно понад два метри хлопчисько сказав: "Вони не курять. Це вони для мене взяли", - і відібрав сигарети в трьох інших. Вони потисли мені руку, побажали щасливої дороги й розчинились у пенсильванській осінній теплій ночі.

Наступного дня я розповів про це своїм друзям - філадельфійським українцям. "Напевно, це були студенти Темпля", - прокоментували друзі мою розповідь. Бо, мовляв, простий, середній юнак-афроамериканець з Філадельфії навряд чи знав би про нашу війну. Хоча мої супутники на студентів були схожі мало - всі високі, понад метр вісімдесят п’ять, вбрані у спортивні штани і кросівки. Та для мене це вже не було принципово.

Бо тепер, коли мені скажуть, що України немає в західній свідомості, що ми для них щось таке далеке й незрозуміле, я не муситиму погоджуватись із цим твердженням. Бо окрім чиновників міжнародного класу, американських і європейських, які просто зобов´язані знати про ситуацію в Україні, окрім симпатиків України, яких усе більшає по світі, окрім політологів, які за останні років два-три провідміняли назву нашої держави у всіх можливих відмінках, є ще як мінімум один чоловік у світі, котрий знає про нас. Я знаю, що Україна вже є у свідомості чорношкірого юнака з Філадельфії.