Натомість самим аборигенам залишалося гнати пургу в літературі, називаючи це прогнозом погоди на завтрашню дружбу народів

Збірка, яка щойно перемогла на конкурсі "Книги року BBC" в "дорослій" номінації, насправді дуже проста, і прочитати її можна за пару годин. Принаймні так вважає дирекція конкурсу. З одного боку, дебютний "Дім у Бейтінґ Голлов" Василя Махна – це взагалі-то вісім оповідань, чиї назви нагадують поезії автора, який останні 15 років живе у Нью-Йорку. Раніше у нього були "фірмові" лисиці, сови, риби і всеукраїнський вчитель, який написав про нічний кіоск. Тепер ось – капелюх, дактилі, сливи і престижна премія з цього самого, виходить, видатного кіоску. Ага, ще Бруклін, 42 вулиця. У принципі, далекувато від нашого сьогодення, і саме через це авторові здається, що тут у нас в Україні своєрідний жанровий занепад. "Я хотів відродити жанр оповідання, який чомусь в українській літературі став непопулярним. Усі пишуть романи", - повідомив він по скайпу під час вручення премії.

Так само, можливо, завдяки зворушливій турботі про долю укрсучліту проза Василя Махна у цій збірці не дуже вибаглива, називаючись екзистенційною. Це коли будь-де пишуть про те, що відбувалося за різних часів і на різних континентах, але думками завжди вдома, у рідному селі, де листоноша їде ровером, защепнувши холошу прищіпкою для білизни. Щоб не затягло у ланцюг, вир спогадів і заодно співання пісні "Нью-Йорк, Нью-Йорк".

Тож у цих оповіданнях чолов’яга за п’ятдесят з коханкою з Кривого Рогу шукає собі притулку деінде, удова, з’їхавши з гайвею, заправляє повний бак у сикха, повстанці з лісу везуть на страту молодого стрибка, а на автобусній станції в Чорткові розкинули табір цигани.

Але наприкінці оповідь все одно завертає в еміграційну пустку, хоч герої звідти давно вже виїхали. Що лишилося? "Два тренувальних велосипеди і бігову доріжку, які стояли в кутку великої пивниці, накриті брезентовими чохлами, викинули на вулицю. Книжки забрали до німецької бібліотеки, але роками передплачуваний журнал "Нью-Йоркер", стоси якого припадали пилюгою, потрібно було комусь передати".

Власне, вже передали, отримавши за це премію.

Автор наступної збірки завжди тішив своєю спортивною підготовкою. Принаймні коли був «у спорті», тобто регулярно підтримував градус у житті та творчості. Причому необов’язково алкогольний. Бо, скажімо, у збірці "Радість контакту. Розмови з Тарасом Прохаськом"(Брустури: Дискурсус) ідеться про задоволення від самого лише "говоріння", яке на думку упорядника Василя Карп’юка може бути літературою.

Що ж до інших гімнастичних вправ, то у своєму побуті наш опитуваний герой завжди сповідував айкідо. Так-так, саме цей різновид ухиляння від співрозмовника та його питань - коли даєш супротивнику можливість самому промчати повз тебе розлюченим паротягом, лише злегка скоригувавши його силу в потрібне тобі русло. Зазвичай прагматичне. От, наприклад, була в Прохаська збірка назвою "З цього можна зробити кілька оповідань». Ну, тобто скласти докупи уривки тостів, анекдотів і дідових приказок. Те саме маємо зараз. "В багатьох видавництвах, а я знаю, що на Заході це на­віть прописується у контракті, - розповідає Прохасько, - автор зобов’язується взяти участь у якихось таких зустрічах. Такі зустрічі особисто для мене – це чудесна нагода поїздити, бо я останні роки майже не їздив".

Або ось таке чудове ухиляння від реальності, в якій письменники, як відомо, не живуть, хоча на опитування про реальний стан речей у Верховній Раді чомусь погоджуються. Скажімо, сумує той самий Прохасько за відсутністю коментарів до творів його колег - а упорядник ще й підказує, що могли би бути "Записки на полях його власного роману "Непрості" - а вже існуючу літературу такого штибу впритул, як в айкідо, не підпускає. Тобто не помічає. Адже був роман Юрія Іздрика "Воццек", і була книжка коментарів до нього "Воццекургія Бет" Володимира Єшкілєва.

А загалом збірка дуже цікава, і зокрема розмаїтістю тем і способів їх наповнення словами, чи пак літерами. Загалом це розмови з івано-франківським письменником, який мешкає, здається, в Делятині, які свого часу провадили з ним різні респонденти – східноукраїнські, а також інші, місцеві. Найбільш вдало говорить Оля Вишня і Тарас Малий. Більш відомі не говорять, а прорікають, як, наприклад, не скажемо хто, бо радості від контакту не буде. "Тобто є дуже важлива характеристика епохи, - пояснює Прохасько, - де треба розуміти, що голос письменника є дуже розми­тий у морі загальних голосів. І не погодитись з письмен­ником дуже легко: просто написати, що ти козел чи ще щось таке, що ти тут гониш, йди вже на смітник… І це така особливість часу, яку треба прийняти".

Ще одну з особливостей нашого часу можна спостерегти на прикладі перехресного опилення східно-західних культур. Виявилося, що галицькі видавництва друкують свої книжки на Слобожанщині, хоча ще якусь сотню років тому було з точністю до навпаки. Натомість саме за цей час могло статися так, що «посвіт Карпатського світу», про який мовиться у збірці оповідань "Карби і скарби" Мирослава Дочинця (Х.: Клуб Сімейного Дозвілля) став ближчий до харківських чабанів. Саме серед них тусувався Аркадій Гайдар, винісши звідти свій псевдонім і оповідку "Гарячий камінь". Чи не той, про який у наського автора? "А по якомусь часі привезлися на бричці двоє панів. Казали, що з Будапешта. Ходили довкола плити, цоркали клепачиком, крутили очима. Що то за камінь, що ніколи не буває студеним? Просили діда, щоб дав їм відколоти з нього дарабчик. Дідо сміявся: коліть, якщо вдасться".

Утім, лупати сю скалу в збірці Дочинця, повній притч, бувальщин і апокрифів чомусь не нудно, а іноді навіть корисно. І навіть не тому, що "після баби залишилися чоботи жовтавої шкіри на шнурівці й рецепт грибної квасівки, яку всі до одного любили і якою пригощали найповажнішого гостя", а її "сутемні ворожіння" і "замашні приповістки" досі ваблять своєю демонологічною суттю. Згідно з якою, до речі, "коби здоров’я, а гріхи будуть", "многі ворони й коня вбалять", "розумний пес на вітер не гавкає", "чесному честь і під лавицею", "кедь робиш махом - піде прахом", "чоловік пахне вітром, а жона — димом", "голого ремінь гріє", "біда вимучить, біда й виучить", "який корч, такий і прутик". І знов-таки, не тому, що не до вподоби такі чудові дідові передбачення: "Чумацький Віз закушпелило ясним порохом - на чисту морозну годину. А нижче серпанок сивого туманцю - через два дні ляжуть пластом мокрі сніги. Павутиною поснувало Місяць - через тиждень розгуляється віхола, замете дороги".

Просто на тій самій Слобожанщини, де цю чудодійну хурделицю друкують (називаючи її по-місцевому "пурга"), ще від часів Чемберлену будь-якій братській навалі відказували "підіймайте свині хвости, бо глибоко морем брести", оскільки мали такі самі, але власні вибивані штани з прогнозом погоди на матні, тільки вузлом назад.

Утім, у харківському "Клубі Сімейного Дозвілля", де видали чарівну книжку Мирослава Дочинця, віднедавна намагаються дружити з усім українським світом, тож Карпатський посвіт з їхньої легкої руки буде усім тамтешнім чабанам за чудовий культпросвіток.

Ігор Бондар-Терещенко