Re: цензії

В Афганістані він як військовий радник керував загоном із кількох сотень афганських солдатів, який відповідав за операції проти головних очільників Талібану. Також Аккерман очолював роботу однієї з операцій із ліквідації наслідків урагану Катріна в Новому Орлеані .

Сьогодні Аккерман із родиною живе в Стамбулі, де пише про війну в Сирії для багатьох американських медіа.

Еліот Аккерман як письменник цього року долучився до програми "Фронт і фронтир" на Форумі видавців, де презентував свій роман "Green on Blue". Цей роман присвячено досвіду письменника під час війни в Афганістані. "Green on Blue" написано від імені молодого афганця.

Як це – писати від імені ворога? І чи можна встояти перед спокусою пропаганди? Еліот Аккерман розповідає про ризик "ніколи не повернутися з війни", а також про те, що є країни, де мир – це уявна категорія. Там, де так давно не знали миру, і де слово "мир" потребує роботи уяви, там є робота для письменника.

Почнімо з базового запитання про ваш роман, фрагменти з якого звучали у Львові, але який наразі не перекладено та не видано українською.

Назва "Green on Blue" відсилає до явища внутрішніх атак (insider attack) у Афганістані: коли афганські солдати, яких тренують американські наставники, вбивають своїх наставників. Кольори в назві роману – такі ж, як на всіх американських військових мапах з часів Холодної війни. Військові одиниці завжди позначено синім, совєтські сили – червоним, а союзники – зеленим.

На армійському сленгу такі внутрішні атаки називали "зелене на синьому" - союзні афганські солдати нападали на американських. Ці атаки – центральна метафора роману. Що відбувається, коли той, за кого ти б’єшся, хоче знищити тебе?

Всю історію розказано з точки зору молодого афганського солдата – і це про те, як він вбиває американця.

Я довго служив: 8 років у морській піхоті, мав чотири місії в Афганістані як військовий радник. Мої друзі – це також солдати після Афганістану. Тож я хотів розповісти їхню історію, але не з американської точки зору, а з афганської.

Складно писати історію з боку свого ворога?

Книжки взагалі писати нелегко. І перша чернетка була взагалі не така: я хотів розказати про життя на американській базі в Афганістані від імені американського солдата. Саму ж книжку я спершу планував побудувати як серію інтерв’ю поміж американцем і афганцем. Та я відчув, що ця рамка не працює: американець весь час ніби перебиває афганця, котрий намагається розповісти свою історію.

Тож я запитав себе: чому я намагаюся розповісти цю історію саме так? Чому афганець розповідає свою історію американцеві? Я вперше писав книжку, і в мене не було достатньо сміливості, щоби стати тим афганцем і розповісти його історію. Втім якщо моєю метою було розповісти історію, то навіщо поміж оповідачем і читачем ставити посередника?

Чи важко писати від імені ворога? Звісно, важко, я ж із цим ворогом бився.

Але це і не складно водночас. Коли я повернувся з війни, то усвідомив, що маю набагато більше спільного з тими, з ким бився, а не з тими, до кого повернувся додому.

Ми мали абсолютно однаковий досвід, щоправда, з різних боків.

Ви говорите про "сміливість", яка була потрібна для того, щоб розповісти історію. Чому саме сміливість?

Я думаю, саме усвідомлення тощо, що ти маєш, що сказати, і що цього в тебе достатньо матеріалу на книжку, потребує сміливості.

Коли йдеш поза межі психологічного простору власного досвіду – це також потребує сміливості. Мені було страшно це робити, і я мусив переступити через свій страх. Коли ти долаєш страх – це сміливість.

Давайте поговоримо ваші стосунки з місцевими в Афганістані. Як цей життєвий сюжет розгортався?

Як радник я працював у афганському підрозділі, де було ще 2-3 американця та 400 афганців. Коли я повернувся додому, то виявилося, що всі мої приятелі були афганцями: маю на увазі тих, кому можна написати на Facebook чи поговорити в чаті про справи.

Свою книжку я присвятив двом афганським друзям. Мені здається, що саме писання цього роману було останнім жестом нашої дружби.

Говорити про свій досвід війни – здається, це виклик.

Уся добра література (навіть якщо це роман про війну, як у мене) має бути така, як про неї казав Фолкнер: "єдине про що варто писати – це людське серце і конфлікт із ним".

Я з цим згоден. У моїй книжці, як і в інших книжках про війну, насправді йдеться не про війну, а про дружбу, любов, співчуття, родину.

Війна – це один із найбільших конфліктів у людському серці, внаслідок якого можна втратити людяність і вбивати інших людей з тієї чи іншої причини.

Я думаю, що писання про війну становить такий самий виклик, як і писання взагалі.

Тоді у чому відмінність підходів до писанні про війну у журналіста та у письменника? У вас є обидва досвіди.

Це дуже смішно, бо я не вважаю себе журналістом, хоча фактично я ним є, бо пишу для медіа.

Хороше письмо не є дидактичним, воно не нав’язує читачам, що саме вони мають думати. Хороше письмо радше змушує ставити запитання. Це і є, на мою думку, добра література та журналістика.

Можливо література в багатьох сенсах є впливовішою, ніж журналістика. Література – це найчистіша форма розказування історій. А люди запам’ятовують історії.

Література створена для того, щоби викликати емоції. Журналістика на таке не здатна.

Якщо тобі вдалося змусити когось щось відчувати – це може мати сильніший вплив, ніж журналістське розслідування.

То де межа поміж журналістикою та літературою?

Мій друг-поет якось сказав мені, що любить поезію за те, що в ній немає межі між "художнім" і "нехудожнім". Не існує нехудожнього вірша – все є поезією.

Ми в США проводимо надто чітку межу між художньою та нехудожньою (нонфікшн) прозою. Але є автори, які роблять і те, і те: наприклад, пишуть дуже стилістично вибагливі нехудожні книжки, більше схожі на романи.

Згадаймо Трумена Капоте чи репортажі Ричарда Капусцінського. Так само буває і з романами. Згадаймо хоча б Марселя Пруста. Так, "У пошуках втраченого часу" - це роман, але він абсолютно автобіографічний. То чи це художній, чи це нехудожній текст?

Тож я дозволяю собі не ділити свою роботу на одне чи друге.

Як розповісти історію про війну людям, які мають лише досвід мирного життя?

У США є ідея, що не можна зрозуміти війни, не бувши там.

В Україні є щось подібне, коли говоримо про солдатів, які повертаються з зони АТО.

Ну то ви чудово мене зрозумієте. По-моєму, це все нісенітниця. Звісно, солдати іноді так говорять, аби вивищити власний досвід… Але я переконаний, що всі, хто мав досвід втрати, всі, хто колись чогось боявся, можуть зрозуміти війну.

У мене часто запитують: як воно – пережити обстріл. Я думаю, це схоже на досвід автомобільної аварії. Ти можеш вилізти та комусь допомогти, а можеш і не вилізти.

Якщо я вважатиму, що люди без досвіду війни мене не зрозуміють, то це значить, що після повернення додому мене ніхто не розумітиме, і тоді я ніколи не повернуся додому по-справжньому. Тож я вирішив, що не буду так думати.

Думаю, люди насправді все можуть зрозуміти.

Інша складна річ у писанні про війну – це спокуса пропаганди. Як уникнути спокуси написати чорно-білу історію про добрих американських солдатів і поганих ворогів? Ви взагалі це відчували?

Американський письменник Тім О’Браєн, який пише про В’єтнам, казав таке: "Кожна історія про війну – це вся історія про війну". Я не згоден із ним. Кожна війна – дуже складна. Чи всі війни обов’язково погані? Іноді війна дає простір людям для боротьби за свої права.

Коли справа доходить до письма, то, думаю, нікому не цікаві мої політичні переконання. Найкраще, що може зі свого боку зробити письменник – це показати, що відбувається, настільки правдиво і настільки чесно, наскільки можеш.

Якщо ти розкажеш людям добру історію, яку вони запам’ятають, це надасть їм простір для дії та ангажованості, простір для формування власної думки, якщо вони самі того захочуть.

Інша важлива тема – мова, яку використовуєте в говорінні про війну.

Стилістично я не вживаю лапок або інших маркерів діалогу. Тож ми чуємо лише голос Азіза, головного героя. Це наклало на мене певні авторські обмеження – наприклад, у книзі неможливими стали довгі описи яскравої зоряної ночі чи чогось подібного. Мій герой просто не може такого говорити. Мені ішлося насамперед про бажання створити автентичного героя та його мовлення.

Коли пишеш про війну, треба подумати, які саме шари ти хочеш зачепити. Чи ти береш перший шар із купою деталей? Чи, може, ти не всю історію розказуєш?

Іноді нерозказане може бути більш потужним інструментом, ніж розказане.

Мова ненависті також виглядає дуже спокусливо, коли пишеш про ворогів або війну.

Література має допомагати будувати мости між людьми.

Якби я написав роман, де діяв би персонаж-політик, то, звісно, я би включив у текст його уявну промову з елементами мови ненависті, якби це було потрібно для розуміння персонажа.

А от якщо власну мову ненависті сам автор включає до тексту – то це не добра література. Це щось дидактичне – подібне до випуску новин або політичного ток-шоу. Це штучне.

Тема мостів між країнами, людьми та сторонами конфлікту – це дуже важливо і для України, що зараз перебуває у стані війни. Як письменник може ці мости будувати? Чи письменники і література в цілому можуть будувати такі мости?

Думаю, можуть. Але суспільство має бути готове до будування мостів.

Свою книжку я написав 10 років по війні, а надрукували її через 14 років після початку війни в Афганістані. Якби її надрукували раніше, то не знаю, чи було би кому чути той меседж.

Середній вік афганських чоловіків – 60 років. Десь за десять років у Афганістані взагалі не залишиться людей, які знали власну країну в мирні часи. Якби я був афганцем, то мирної країни я би не пам’ятав. "Що таке мир?" - запитував би я. Мир є чимось уявним. А те, що потребує роботи уяви – це робота для письменника.

Ірина Славінська