Представлення своєї книжки про «Ліхіє дев’яності» в Сумах письменникові та журналісту Владиславові Івченку довелося провести на місяць раніше, ніж він планував. Спричинився до цього неочікуваний навіть самим автором ажіотаж навколо видання: ті, хто вже його прочитав, із захватом ділилися враженнями в соцмережах, а далі все пішло по наростанню: «Почали писати у «Фейсбук», дзвонити з проханням, що ми хочемо книжку», — розповідає Владислав Івченко.

За словами автора, це його перша літературна спроба нон-фікшн, адже книжка складається з інтерв’ю з двома десятками сумчан, серед яких бізнесмени, політики, діячі культури, журналісти, бармени, міліціонери і навіть танцівниці та контрабандисти. Серед тих, чиї спогади лягли в основу книжки, — Олег Медуниця, нині народний депутат; організатор знаменитих музичних фестивалів Орест Коваль; екс-голова Сумської обласної ради Марк Берфман і екс-мер Сум Геннадій Мінаєв. Останній, до речі, був одним із тих, хто своїм авторитетним відгуком зробив виданню чималу рекламу в соцмережах. Зокрема він написав на своїй сторінці у Facebook: «Такої простої і такої цікавої книжки я ще не читав. «Час у дорозі» — п’ять годин 15 хвилин без перекурів... За вступ про історію міста Суми висунути на Нобелівську премію з літератури! За п’ять годин просто пролетіли перед очима ті півтора десятка років мого життя в Сумах — приблизно 1987 — 2002... Деякі історії з життя сумчан і особливо сумчанок вразили».

Над написанням книжки автор працював протягом трьох місяців. Каже, намагався продумати кожну дрібницю. На сторінках — живі картинки з 90-х: як розпочинався перший бізнес у місті, у що вдягалися сумчани, яку музику слухали та де відпочивали, все це та багато іншого. Владислав Івченко переконаний, що книжка буде цікавою як для людей, які самі пам’ятають описаний часовий період, по суті, окрему віху історії, так і для молоді, яка не застала того десятиліття і зможе зробити для себе, можливо, певні відкриття. Адже навіть персонажів обкладинки зображено одягнутими згідно з тенденціями тодішньої моди, і в цьому теж колорит книжки. «Мені потрібні були люди, які мали відповідний досвід і готові були ним поділитися. Багато хто з них добре знав мене як журналіста, тож проблем не було. Важче знаходилися люди з «темних» сфер: контрабандисти, бандити, танцівниці, але й там вдалося знайти цікавих співрозмовників», — розповідає Владислав «Дню» про своїх інтерв’юерів.

Книжка вийшла в серії репортажної літератури «Самовидець». Вона стала в один ряд із подібною книжкою Леся Белея «Ліхіє дев’яності. Страх і ненависть в Ужгороді» — про 90-ті роки на Закарпатті (видавництво «Темпора»). Обидва видання є зразками регіональної літератури, яка виходить на загальнонаціональний рівень. На запитання кореспондента «Дня», що спонукало звернутися до теми 90-х, Владислав відповідає: «Спонукало видавництво «Темпора», яке запропонувало написати книжку про Суми 90-х. Я взявся, спочатку з деяким скепсисом, але потім, коли почав розмовляти з людьми, ставало все цікавіше. Бо дізнавався багато нового про ті часи».

«Ми мало знаємо про інші регіони, — переконаний Владислав Івченко. — Значення появи таких книжок у тому, щоб люди більше дізнавалися про Україну. Щоб пізнавали, що Україна — вона велика, вона різна, вона цікава. І чим більше буде таких книжок, тим краще».

«Ліхіє дев’яності» вже охрестили сумським бестселером, і цілком справедливо: книжки поки що не вистачає на усіх охочих. «Мені здається, що в Сумах, принаймні за останній час, нічого з книжок краще не продавалося, — розповідає письменник. — На мою думку, зацікавленість читача зумовлена насамперед збіркою інтерв’ю з людьми, досить відомими в Сумах. Крім того, завжди цікаво прочитати про себе, про свій досвід. Але, гадаю, книжка буде цікавою не лише для сумчан, а й для жителів з інших міст. Адже в Сумах була своя регіональна специфіка 90-х років, про яку цікаво почитати, а крім того, багато було спільного: читач із Харкова чи Львова, чи Дніпропетровська обов’язково знайде щось близьке для себе».

Слід зазначити, що деякі книжки Івченка оточені певним містичним ореолом: так, у романі «Химери дикого поля», написаному 2013 року, йдеться, приміром, про вторгнення в Україну російських загарбників та протистояння їм з боку українських козаків. Цей роман спочатку не бралися друкувати: у видавництвах говорили — як пригодницький роман, він цікавий, але до чого тут вторгнення Росії. Владислав Івченко відправив рукопис на конкурс «Коронація слова» ще  2013 року, і потім уже навесні 2014 року розмовляв із членами журі, й ті  зізнавалися: читали й не розуміли, як він це міг знати наперед. Роман посів третє місце на конкурсі і вийшов окремою книжкою. Уже не вперше в пресі почали говорити про «літературні пророцтва та передбачення» Івченка. На це письменник відповідає, що коли б і справді мав дар передбачення, то, напевно б, «заробляв на букмекерських конторах». «Із одного боку, думки матеріалізуються, — каже автор, — а з другого, я не думаю, що якби я цього не написав, то цього б і не сталося. Свої жахи треба висловлювати, щоб потім їх перемагати».

Принаймні, якщо вже говорити про літературні передбачення Владислава Івченка, тішить розв’язка його роману «Химери дикого поля», в якому українські козаки здобувають перемогу над російськими загарбниками, а ще — книжка з обнадійливою назвою «Найкращий сищик та падіння імперії».

Невдовзі має побачити світ новий роман Владислава Івченка під назвою «2014». Автор зізнається, що писав його майже рік, і це не є «легким чтивом». Написаний він не з передбаченням майбутніх подій, а на основі переосмислення подій, свідком яких був сам. Майдан, початок війни, долі людей. У романі майже 30 дійових осіб. «Були якісь фрагменти, окремі історії, й потім я зрозумів, що це фрагменти однієї історії», — розповідає автор.

Алла АКІМЕНКО