Слова, винесені в назву рецензії, – друга частина назви докторської дисертації Франсуа, головного героя роману «Покора» Мішеля Уельбека. Перша ж частина містить ім’я того, з ким дослідник протягом тривалого часу провадить особливий діалог: «Жорис-Карл Гюїсманс». Думаю, в наших реаліях дисертація з такою назвою сприйматиметься як виклик академічній спільноті. Франсуа ж цікавить не дотримання «ДАКівських» вимог, а здатність сказати нове слово, сконструювати свою інтерпретаційну систему. «Покора» – це філологічний роман про інтелектуала, нову політичну модель Франції та «ісламський глобалізм». До чого ж тут Гюїсманс, цей естет, декадент і «запізнілий» католик, який падав у безодню гріха, аби там здобути собі святість?

Спершу зауважу, що коли читаєш зарубіжний роман так, що стаєш співучасником подій, – то це, як на мене, свідчить про майстерність перекладача. Іван Рябчій зробив справді добрий переклад доволі непростого тексту (поезію Шарля Пеґі переклав Дмитро Чистяк). Безперечно, французький автор володіє майстерністю прозаїка занурювати читача у плин зображуваного, і Іван Рябчій не зруйнував цієї авторської віртуозності, а відтворив її українською мовою. Уельбек написав, можливо, візінеричний текст, у якому проголошено «смерть Європи». Цілком зрозуміло, що Європа – це доволі неоднорідне явище, і сьогодні всередині Європи є чимало тих, хто критикує Європу, виступаючи проте європоцентризму. Проте Уельбек – не лише критик Європи (критика – одна з іманентних рис європейського мислення), а й візіонерист. У романі він постає футурологом, культурологом і політичним істориком, який, услід за Гантінґтоном, говорить про зіткнення цивілізацій, проте воно набуває особливих абрисів. Ісламізація Франції трактується як наслідок атеїзму сучасної європейської людини, яка не відчуває зв’язку з Богом. «Географічні межі ісламу – дуже широкі; практика віри в Саудівській Аравії має мало спільного з тим, що можна побачити в Індонезії або Марокко. Щодо Франції, то я абсолютно переконаний – якщо хочете, можу закластися, – що християнський культ не зазнає жодних зазіхань… А головний ворог мусульман, той, якого вони бояться і ненавидять найдужче – не католицизм, а секуляризація, світськість, атеїстичний матеріалізм» (с. 132).

«Покора» – це роман про втрачену релігійність, про Європу, яка є значно більш «фундаменталістським» і «терористичним» об’єднанням, ніж ми про це звикли думати. Уельбек розгортає свою концепцію, показуючи, що Європа втратила релігійність, яка була замінена ідеологічною доктриною та буржуазним способом мислення. Мешканці Європи не мають спільного світоглядного фундаменту, вони відчужені й внутрішньо холодні. Постійне проговорення тем мультикультуралізму, прагнення до толерантності й поваги до Іншого – лише ширма, за якою сховано справжні проблеми Європейського Союзу. А все через те, що Європа утратила Бога. Натомість іслам постає тією релігійною течією, в основі якої – концепт «покори» («найвище щастя людини полягає у повній упокореності», с. 219). Для Франсуа покора – це антонім до неприкаяності європейця, який живе у своєму соліпсичному світі, позбавленому любові та віри. Європейський світ орієнтує людину на снобізм: Уельбек у романі критикує викладачів Сорбонни, які, здобувши посаду, вважають, що живуть на іншій планеті, яка не має нічого спільного із життям поза стінами Сорбонни. Уельбек закликає читачів – принаймні може скластися таке враження – до патріархальності, домодерності, роз’ятрюючи феміністичні рани (закликаючи жінок до покори чоловікам як вищій касті цього світу) та відкидаючи християнські норми. Проте його герой насправді шукає можливість утечі від екзистенційної самотності у світі без Бога. Тому він і досліджує Гюїсманса, який видається йому своєрідним альтер-еґо.

 Новий роман М. Уельбека – це роман про транскультурність і транзитність. Перше поняття контекстуалізується в ісламському дискурсі Франції. «Франція вже є частиною “дар-аль-іслам”» (с. 120). Прихід до влади мусульман дає можливість цій країні повернутися до Середньовіччя, яке для Франсуа постає останньою епохою людської цивілізації. «…середньовічне християнство було великою цивілізацією, мистецьке надбання якого назавжди залишиться в пам’яті людей» (с. 233). З Ренесансом, який проголошує людину вінцем Всесвіту, починається занепад цивілізації як світу, в якому є Бог. Ніцше – останній «великий пророк» занепалої цивілізації, котрий прагне повернути людину до Бога, а тому й відчуває неприязнь і зневагу до християнства, зі смертю якого занепаде Європа. «Європа, яка була вершиною людської цивілізації, за кілька десятиліть вбила сама себе <…>. Європою поширилися анархістські та нігілістські рухи, лунали заклики до жорстоких дій, відкидалася будь-яка мораль. Вже за кілька років усе закінчилося неймовірним безумом Першої світової війни» (с. 215-216).

Гюїсманс, який ревізує у романах Середньовіччя, наприкінці життя розуміє, що сенс життя – у поверненні до віри, а отже, в упокоренні. Мусульманська ера в романі Уельбека постає Другим Середньовіччям, яке примирить ісламістів і християн. Хоч Уельбек і натякає, що ця політика також утопічна. З часом відбудеться розчинення християнства, яке, мабуть, і має розчинитися в ісламі, бо ж вичерпало себе і здатність єднати людину з Богом. Не випадково, що в новій Франції після перемоги мусульман іде боротьба за крісло Міністра освіти. Ця деталь вказує, звичайно, на ідеологічний компонент ісламу як політики, а п’ятий розділ роману відкривається словами Аятолли Хомейні: «Якщо іслам – не політика, то він – ніщо».

Іслам у романі постає тим неоднозначним світом, який дає людині омріяну свободу. Європа, яка потонула в кризах, утратила цю рису і стала ілюзіє майбутнього. Виняток – свобода сексуальності, яка проте натрапляє на численні табу з точки зору традиційної моралі. Викладач Сорбонни має стосунки зі студентками, користується послугами повій, проте така «аморальність» має негативне тлумачення у християнстві. Франсуа не раз бачить мусульманські родини, в яких чоловік може мати стількох дружин, скільки може утримати, щоб кожна не відчувала своєї обділеності. Іслам передбачив подружню зраду і закріпив за чоловіком право мати кількох жінок.

 «Покора» – роман, який провокує і не залишає читачів байдужими. Він показує, що сучасний світ неоднорідний. За стабільністю сховано порожнечу, а за боротьбою – прагнення до упокореності. Якщо людський шал таки впокориться, то чи здатна нова людина пізнати Бога?

Дмитро Дроздовський