Це виклик для всіх нас, очевидний для багатьох (маю досвід розмов на цю тему з друзями), але з різних причин – абсолютно не проговорений. Спробую зламати сором’язке мовчання і торкнутися кількох ключових і болісних для всіх учасників літпроцесу питань.

Те, що фестивалі в Україні заіснували поза офіційним каноном, свого часу врятувало нашу літературу, це простимулювало український книжковий ринок. Але й фестивалі, і ринок, що «зав’язаний» на медійності, яка стимулюється фестивалями, закономірно орієнтовані на видовище. Нав’язлива непомітність у публічних ієрархіях, на основних майданчиках, зокрема – в медіапросторі ключових українських поетів і прозаїків старшого покоління, дискурсивна неприсутність авторів XX століття, принципових не просто для традиції, а й для якої завгодно розмови про канон, зокрема – в контексті історії ідей, дуже скоро може вилитися в кінець української літератури в цілому (кінець літератури — власне як української літератури).

Дивно, але в нашому літпроцесі нема розуміння того, що та українська література, в якій останнє покоління — вісімдесятники, закінчилася. А вона ж таки справді закінчилася. Нині твориться цілком нова література українською мовою, з цілковито іншими лініями спадкоємності, причому мені іноді легше розпізнати впливи з польської, англійської, німецької літератур, аніж з української літератури XX століття. Більше того: навіть найкращі наші критики (не хочу називати імен, щоби не скривдити тих, хто не потрапить до переліку), висловлюючись про сучасного автора, не вважають за потрібне прописувати український контекст, генезу, тяглість. Відтак виходить, що Софія Андрухович є дочкою Юрія Андруховича, іншої спадкоємності й традиції в неї як сучасного українського прозаїка нібито немає.

Проблема в тому, що ми, учасники літпроцесу, масово не володіємо базовими знаннями з історії рідної літератури, не прочитали обов’язкового для кожного українського філолога списку. Звісно, на те були зрозумілі причини. Моє покоління опинилося в ситуації, коли раптом довелося читати все одночасно: Розстріляне відродження, Наталена Королева, Нью-йоркська група і Віра Вовк, Григір і Григорій Тютюнники, вся репресована і замовчувана література, включно з «Бояринею» Лесі Українки з’явилися в один рік – щоправда, лише як перелік імен і назв. Більшість текстів у 1990-х були недоступними, не існувало виданих книг, не існувало авторів на рівні дискурсів.

Сьогоднішнім тридцятирічним письменникам важливі Шевченко, Антонич, Тичина, Стус, Семенко, Підмогильний, Домонтович, можна назвати ще з десяток імен — але фактично цими кільканадцятьма іменами усе й обмежюється. Абсолютна більшість молодих майже не оперують корпусом текстів ні Маланюка, ні Плужника, ні Зерова, ні Кордуна, ні Симоненка, для них не існує контексту, маркованого знаковими іменами. Більше того, вони його не потребують. Вісімдесятники — останнє покоління, яке знало поезію і прозу саме українських письменників, і саме у вимірі традиції загалом, оперувало цитатами, розпізнавало алюзії. Стверджую це як дослідник літератури.

З відходом вісімдесятників – якщо тільки ми не почнемо активно прочитувати нашу літературу XIX ст., а особливо XX ст. і говорити про неї – обірветься тяглість традиції, припиниться спадкоємність, наступні покоління опиняться без коріння, без опори під ногами. Ми – як творці літератури – не зможемо рухатися вперед.

Є два аспекти одного цілого: констатація факту непрочитання більшістю сучасних авторів цілої столітньої літературної епохи (чи навіть кількох епох) та незнання письменниками своїх попередників – і констатація необхідності, неминучості такого прочитання. Тому що література – як Церква: якщо нема спадкоємності – зникає все. Розрив – можливий, але він долається, заперечення традиції – можливе, але щоб заперечувати, треба цю традицію знати; тому бунти молодих у літературі – це також різновид спадкоємності. Нинішній розквіт української літератури можливий тільки тому, що іще є Василь Герасим’юк, Михайло Григорів, Микола Воробйов, Іван Малкович та інші наші медіуми (посередники) між поколіннями, які зберігають спадкоємність у межах структурованої традиції. Якщо вони відійдуть, а молодь так і не відкриє для себе, наприклад, Свідзінського й Вінграновського – українська література втратить свою легітимність саме як українська література; як втратила легітимність у якості української літератури вся україномовна література соцреалізму, що майже всю традицію навіть не заперечила, а таки знищила.

Отож якщо обставини літпроцесу складуться так, що спадкоємність буде перервана, доведеться констатувати, що українська література як певним чином окреслене й структуроване ціле припиняє існування. Література наступних поколінь виявиться україномовною літературою в глобалізованому світі. Не українською – а власне україномовною. За аналогією до російськомовної літератури Ізраїлю. І тоді в Україні співіснуватимуть україномовна і російськомовна літератури, для яких спільним текстом і джерелом цитат стануть продукція студії «Піксар» та діснеївські фільми, романи Умберто Еко, Джоан Роулінг та Дена Брауна, фатальні «Сутінки»…

Треба починати писати й говорити про це, доки не пізно. До того ж, це стосується і української літератури, і нашої культури загалом.

Маріанна Кіяновська