Не так давно мандрувала Буковиною, проїздила знане село Мамаївці, звідки родом чимало відомих українців. 

І дитяча письменниця, лауреатка багатьох літературних премій Зірка Мензатюк також. Це ім’я надзвичайно личить їй. Таких людей, які випромінюють світло, особливо приємно зустрічати в тлумі знеособленого мегаполіса.

— Зірко, ваша остання за часом книжка для підлітків «Як я руйнувала імперію» дістала супротивні оцінки. Вона за кілька місяців стала бестселером і водночас викликала шквал критики. Він докотився навіть до... Росії. Чим це зумовлено, на вашу думку?

— Справді, у пресі називали цю повість сенсацією «Книжкового Арсеналу», за рік розпродано два тиражі, були на неї схвальні відгуки й рецензії. Та є й інше. У повісті я не оминала гострих моментів недавнього минулого, тому очікувала неоднозначної реакції читачів. Вона могла обурити ветеранів-комуністів, які болісно переживають крах Радянського Союзу. Але для мене стали несподіванкою виступи молодих критиків — по суті, ровесників описуваних подій. До них долучився й Олександр Бобров із Москви з рецензією «Поэзия и ужас Украины» («Литературная газета» від 25 березня 2015 ц. р.). Він добачив у моїй книжці щось таке, чого в ній близько немає: «ведь это преступно: пробуждать в детях ненависть и жажду разрушения». Так я вже й злочинцем стала! З московського критика не дивно. Проте з необґрунтованими, необ’єктивними, а то й упередженими оцінками українських рецензентів погодитися я не могла, тому написала відповідь молодим критикам «Про генетичну совковість» (можна прочитати на сайті Центру дослідження літератури для дітей і юнацтва. — Ред.) Своє бачення сучасної молодої критики виклав і письменник Олександр Гаврош («Любі друзі» дитячої літератури», «Радіо Свобода» від 17 червня ц. р.) Отож виникла ціла дискусія. Уся ця катавасія навколо повісті свідчить, наскільки важливе художнє осмислення радянської епохи, особливостей совкового світогляду, від якого ми — чого гріха таїти — досі потерпаємо.

«КНИЖКИ ДЛЯ ПІДЛІТКІВ — НАЙМЕНШ ЗАПОВНЕНА НІША В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ»

— Згадана книжка перегукується із твором для підлітків чешки Ірени Доускової «Гордий Будьщо», яка вийшла в перекладі українською цьогоріч. Наскільки тема «совка» й протистояння йому актуальна для підлітків? Що подібного й несхожого у вашій книжці та чеської письменниці?

— Обидві книжки розповідають про «принади» соціалізму, в обох оповідь ведеться від першої особи: в Ірени Доускової — це дев’ятирічна дівчинка, в мене оповідачка-підліток. В обох героїнь сім’ї потерпіли від радянської влади. У «Гордому Будьщо» зображено чеське суспільство після 1968 року, тобто в найпохмуріший період під владою Москви. Я ж вибрала переломну пору — 1988 — 1989 роки, коли Радянський Союз ще тримався у всій своїй «красі», та починалися зміни, що привели до його розпаду. Мені здається, що в Доускової розповідь жорсткіша (хоча й пом’якшена крізь призму дитячого сприйняття). У книжці багато смертей, гинуть люди, мурашки, равлики, причому люди не надто відрізняються від мурашок. Тоталітарна система — непроста тема для підліткового читання. Але висвітлювати її потрібно, для нас вона ще актуальніша, ніж для чехів. Совкова свідомість жива — її потрібно змінювати, сама собою вона не зникне.

— Роман Доускової в невеличкій Чехії зустрінутий з величезною увагою, його продано понад 60 тисяч примірників. Здійснена театральна постановка, книжку перекладено багатьма мовами. А ваш твір...

— Українська авторка в основному дістала критичним дрючком по голові. Що ж, і на тому спасибі. Принаймні в Сибір уже не відправляють.

— Ви пишете для підліткової аудиторії. Тривалий час такої лектури у нас дуже бракувало. Чи сталися зміни на краще протягом останнього десятиліття?

— Література для підлітків — найменш заповнена ніша і в інших європейських літературах. У нас вона останнім часом активно поповнюється перекладними творами — Барбари Космовської, Кристини Нестлінгер, Юстейна Гордера, Клауса Гагерупа. Однак почали писати для підлітків і українські автори. Так що рух є, зміни є, і вони тішать.

«ТЕПЕРІШНІ ДІТИ — ТАКІ Ж ЮНІ ТА НЕДОСВІДЧЕНІ ЛЮДИ, ЯК І МИ КОЛИСЬ»

— Які теми досі не озвучені в книжках для підлітків?

— Ох, небезпечне запитання! Одного разу я вже назвала нерозроблені в дитячій літературі теми, то потім одна молода авторка виступила, нібито я диктую, про що треба писати! Мене більше хвилює не стільки те, яка тема не висвітлена («білі плями» поступово заповнюються), як тональність, з якою ми пишемо. Наприклад, тема заробітчанства. Вона з’явилася недавно. І те, що написано, здебільшого сумне й трагічне. Насправді ж заробітчани — успішні люди, то чого принижуємо їх своїми плачами? Вони ж не тільки прибиральниці й сурогатні матері — вони грають в оркестрі ресторану «У Флоріана», найдорожчому у Венеції, зустрічала їх серед охоронців Ватиканських музеїв, працюють вони на оперних сценах, у провідних футбольних командах. А й ті, що прибиральниці, теж успішні. Хіба краще було б, якби сиділи вдома та нарікали, що держава їх не забезпечує? Ні, вони працьовиті, зарадні, вивчили мови, адаптувалися в нових умовах. Чимало з них, повернувшись, починають власний бізнес, відкривають пекарні, ресторани. У когось здобутки скромніші: збудував хату, оплатив освіту дітей. Звичайно, із заробітчанством пов’язано чимало проблем. І все ж, як на мене, то це постколоніальний синдром — постійно бачити себе жертвою. Ось цього хотілося б у літературі позбутися, особливо в дитячій.

— Як гадаєте, що принципово змінилося у житті нинішніх дітей з часів вашого дитинства?

— Теперішні діти не зашорені піонерським вихованням, озброєні айпадами, айвочами та іншими гаджетами. Багато з них бували за кордоном, їх не обдуриш тією пропагандою, якою заморочували голови нам. Але поза тим це такі ж юні, недосвідчені люди, як і ми колись. Вони починають життя, роблять вибір, визначають пріоритети. Відкривають для себе світ, закохуються, розчаровуються. Тож і для них лишаються актуальними «вічні» теми: порядність, вірність, зрада. Звісно, краще, коли ці теми вбрані в сучасний антураж.

«ДИДАКТИКА В ДИТЯЧІЙ ЛІТЕРАТУРІ — ЦЕ ПОЗАВЧОРАШНІЙ ДЕНЬ»

— Чи все-таки має література чогось учити, до чогось спрямовувати?

— Так, дитяча література — має. Тепер лунають голоси, що то не справа літератури, хай література тільки розважає. Я з цим не згодна. Розважальні твори потрібні. Але потрібна й пожива для роздумів, для духовного розвитку. І тут немає вододілу чи якоїсь стіни. Книжка цілком може бути дотепною, веселою, а водночас збагачувати знаннями, розумінням якихось житейських ситуацій. У мене є дуже легковажні казки «Зварю тобі борщику», написані задля того, щоб легше нагодувати малого впертюха здоровою корисною їжею. Але й у них я вплітала фольклор. Немає нічого страшного, якщо дитина, слухаючи смішну історійку про голубці чи кашу, запам’ятає прислів’я, загадку чи зрозуміє, що капризування виглядає не надто привабливо. Це успішна книжка, за два роки розійшлося понад 12 тисяч примірників. Батьки воліють купувати щось таке, щоб діти розвивалися. Інша річ, що повчання в лоб, дидактика — позавчорашній день.

— Ви народилися у дивовижному буковинському селі Мамаївці. Історія ваших найближчих родичів варта романів. Що для вас означає рід і мала батьківщина?

— Якби мій рід був іншим, дістала б інше виховання, мала б інакший світогляд і, можливо, не писала б «Як я руйнувала імперію» (та й не тільки її). Мій батько ще парубком розповсюджував патріотичні українські листівки. Буковина тоді належала до Румунії, тож він потрапив до румунської тюрми. Коли почалася війна, німці повісили його друзів-однодумців. Батько пішов воювати з ними, був радянським кулеметником, нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора. А після війни, повернувшись із госпіталю, загримів у Воркутлаг — за український націоналізм. Тож у повісті мені не треба було нічого вигадувати: ні про дідуся моєї героїні, ні про її тітоньку, що одною з перших почала носити синьо-жовтий значок — такою відчайдухою була моя молодша сестричка-»рухівка». Але загалом книжка не про моїх рідних. Не знайомі мені люди впізнають у її героях себе, своє покоління, і я з цього рада. Книжка живе своїм життям, часом з нею виникають комічні ситуації. Недавно моя мама сполошилася, бо знайшла в коморі старий радянський прапор — «той, що діти зняли зі школи». Про підштаники на школі замість прапора я не придумала, але стався той випадок на Хмельниччині, про нього мені розповів сусід. А на дочку замалим не образилася подруга: «Я думала, що між нами нема таємниць, я тобі все розповідала, а ти мені не розказала про Ігрека!» (насправді то збірний образ).

Людмила Таран