Розмова з Павлом Вольвачем спонукана кількома чинниками. По-перше, це один із найцікавіших поетів і прозаїків, який визначає рівень сучасної української літератури. По-друге, нещодавно вийшла його нова збірка «У Києві» (Київ, в-во «Український пріоритет», 2015), великою мірою підсумкова (тобто в ній, крім нового, чимало вибраного). По-третє, у цій книжці сконденсований той неймовірно небайдужий Вольвач, який намагається відповісти не тільки на болючі питання сьогодення, а й зазирнути у майбутнє, як будь-який справжній поет.

У збірку ввійшли вірші не суто про Київ (як дехто, не розібравшись, проголосив), а поезії, що «вдивляються» в часопростір нового тисячоліття і світу, побаченого з вічного Києва. Це — сплетіння вибухової енергетики і розхристаних емоцій, спонтанної ніжності й різких вердиктів та оцінок, побутової приземленості і зазирань в небеса, це тайнопис миті й осягнення вічності.

Тож і бесіда наша охопила досить широку проблематику, якою просочені тексти Павла Вольвача. Чим же дихає письменник? Про що і як він думає довкола віршів?

— Пане Павле, розкажіть про «нервову систему» книжки «У Києві», зокрема про мотивації її створення.

— Ця книжка увібрала різні вірші — від давніх до найновіших. Тому й мотивації були різні. А головна одна — неможливість не сказати того, що мусив сказати. Приблизно так. Це вірші, написані за останнє десятиріччя. Його провів переважно у Києві, з роз’їздами Україною, трохи світом і з традиційними заїздами-поверненнями на Запоріжжя/Запорожжя. Але головною точкою спостереження за дійсністю був саме Київ. 16 років уже. Тому й назва така — «У Києві». Не натужна, але, як на мене, точна. Містка. Для мене назва багато значить, і я довго до неї йшов. З’явилася якось сама собою, коли їхав через Московський міст і дивився через Дніпро на київські горби, на хмари. Той краєвид мені зчаста видається гравюрою на міді, бароковою такою. А загалом переповідати — неправильна затія. Треба читати...

У збірці я згадую реальних людей. Знаменитих і невідомих, невхожих далі заводу, тюрми чи пивної. Справжньою є життєва поезія. Не гасла, не головорозломні копирсання в собі любимому, а ось — життя. Доба, свідком якої ти є. Люди, що живуть разом з тобою. Тому в цій книжці є поет Василь Герасим’юк, боксер Майк Тайсон, дівчина з Житнього ринку й чотири рази судимий персонаж. Генерал-хорунжий Юрко Тютюнник сусідує з поетом Миколою Холодним і жіночою ніжкою, що ступає із джипа «Порше Кайєн». Ну і Вінграновський, звісно. А ще там багато передбачень. Наприклад, «папери нечинних відучора влад» летять із вікон років так за три перед тим, як це сталося насправді.

— У сучасній літературі і мистецтві загалом спостерігається пожирання масовою культурою високого мистецтва. Це ми бачимо на прикладі західних літератур, у яких домінують розважальні жанри. А в сусідній Росії за останні два десятиліття взагалі зникла «серйозна» література. Схоже, це чекає й на нас. Як протистояти експансії масової культури?

— Не знаю. Я літератор, який щось раз по раз пише, але аж ніяк не теоретик «культурної боротьби», протистояння. Власне, пишу — отже, уже стверджую щось своє, протиставляючись чомусь іншому. Тому можу говорити тільки в межах такого локального, приватного погляду. Як справи на Заході — не знаю теж, бо для цього треба там довший час побути або принаймні грунтовно вивчати стан речей. Що ж до Росії, то не думаю, що за тамтешньою «серйозною» літературою слід справляти поминки. Принаймні там саме можливі варіанти, коли в шорт-листах усіляких «нацбестів» і навіть серед їхніх переможців (з багатотисячними доларовими преміальними наповненнями) ні-ні та й промайнуть автори, чиї твори не можна зарахувати до розважальної літератури. У нас же, за незначними винятками, бал правлять «рюшики» — кращі або гірші, туд-сюд, але переважно «рюшики». 

— Футурологи найчастіше прогнозують два сценарії розвитку людства: духовну деградацію та кінець земної цивілізації і вихід на новий щабель духовного розвитку, на який підніме переосмислення релігії, моралі, етики. Чи бачить письменник Павло Вольвач місію духовного порятунку земної цивілізації?

— Те, що все воно добігає кінця, не можливо не відчувати будь-якій більш-менш чутливій людині. Стомленій, виснаженій земній цивілізації приходить «пиндик», як говорив поет Тарас Федюк, і це не зовсім метафора. Принаймні таке враження базується не лише на поетичних передчуттях. Такий факт: зі сміття, дарованого людством світовому океану, утворено цілий острів. Сміттєвий цей материк уже дорівнює території Бельгії і повсякчас збільшується. Ну це так, навмання. Про виснаженість, вичерпаність сучасної людини теж багато сказано і теж, як на мене, не зовсім безпідставно. Але чи бачу я, що робити, чи бачу місію? Слово «місія» мене взагалі-то лякає... Проте тримаюся думки, що в будь-якій ситуації має бути надія. У чому вона? Важко сказати щось універсальне. Мені, наприклад, близькі слова Льва Толстого про те, що «идеал наш сзади, а не спереди». А він вічний, той ідеал.

— Українську літературу не знають у світі. А ті сучасні українські автори, твори яких перекладено іншими мовами, загубилися в потоці перекладної літератури, так і не увійшовши до обойми письменників, які формують високу моду в літературі. Чому поруч із Умберто Еко, Міланом Кундерою, Орханом Памуком, Патриком Зюскіндом, Салманом Рушді, Мілорадом Павичем, Бернгардом Шлінком немає жодного українського автора?

— Хто його знає... Та й що вважати «поруч»? І «поруч» — де? І для кого? Для мене, наприклад, Валерій Шевчук абсолютно в одному ряду із названими іменами. Як мінімум — в одному. Є ще імена, небагато, але є, особливо в поезії. Ну і давня ж, уже збита істина лишається все одно істиною — для визнання у світі за словом, за автором має бути ще щось. Непогано, коли це така штука, як авторитет країни. Хочеться це комусь чи ні, але цей авторитет, це «звучання» у світі кидає відблиск і на автора. Ну, про світове звучання України ще в недалекому минулому годі навіть говорити — і так всі все знають. Можливо, щось змінюється зараз. І можливо, це кидає відсвіт на українське слово. Починає підсвічувати...

 — На вашу думку, сучасним українцям потрібні сучасні українські письменники? Наскільки ці дві категорії населення перетинаються?

— Життя влаштоване так, що в ньому можуть не перетинатися не лише пересічні громадяни й письменники. Сучасники можуть навіть жити в різному часі. Хіпстери, клерки, мідл-клас в антуражі столичного середмістя і якийсь роботяга з ДВРЗ — це різні епохи. Вже не кажучи про якісь пролетарські селища з дерев’яними телеграфними стовпами і колонками на вулиці (я ще такі застав у цілком зрілому віці, в середині 1980-х), що нагадують початок ХХ століття чи якісь гірські села, де якщо й є якийсь рух, то хіба змах коси, ще австро-угорської. Тому перетин — річ складна... До цього додайте, що велика частина людей не читає взагалі. Поезію — так майже ніхто. Ну а якщо врахувати суто українську пост(?)колоніальну специфіку, де багато хто не читає ще й тому, що «ето па-укрАінскі», то точок дотику чи перетину стає зовсім обмаль. Проте Дух дише, де захоче... Та ще й хоча б таке: українцям письменники потрібні, бо так є у світі, ми не мудріші й не дурніші від решти, й видумувати велосипед немає потреби. Тим більше в Україні. Де письменники, крім усього іншого, потрібні ще й для того, аби не вивітрилося, не розвіялося, не щезло саме українське слово. А з ним — і українці. Уже цього достатньо.

— Україна пережила дві революції. Що ще має зробити народ, аби країна стала якісно іншою?

— Найперше, мені здається, треба змінювати щось у собі, бо заклики до глобальних змін і до вселенського щастя, як показують історія й життя, мало до чого призводять. Найголовніші зміни не зовнішні, а внутрішні, і, звісно, розпочинати треба з себе. Який сенс закликати інших ставати кращими, добрішими, якщо ти сам — наче труна фарбована, за євангельським визначенням? Зверху красивий і вишуканий, а всередині...

Зрозуміло, що після двох революцій, надто ж після останньої, суспільство змінилося. Або так — настрої суспільства стали іншими. Градус відторгнення несправедливості зріс. Ось на це все й треба спиратися. Виходячи з цього, питати з владоможців. Зрештою, виловити зі свого середовища, із того розпеченого ядра сподівань саме тих людей, які б змогли ті сподівання чітко артикулювати і ще чіткіше втілити в життя. Замінивши новими постатями випадкових, по-суті, персонажів...

— Чи можна митців сприймати окремо від їхньої політичної позиції? Наприклад, слухати Бреговіча, дивитися фільми за участі Стівена Сігала, Міккі Рурка, незважаючи на те, що вони підтримують політику Путіна?

— Це дуже індивідуально — якщо йдеться про особисте сприйняття. Ніхто не заставить якогось «вишиваного» і щирого патріота розлюбити пісні Кобзона (якщо такий патріот-кобзонолюб є в природі) за його «деенерівські» вояжі й пасажі. Чи не дивитися фільми Кустуріци, кієвляніна Бортка або жителя Саранска Депардьє. Я сам іноді слухаю, а ще й підмугикую того ж таки Бреговіча. Але, скажімо, переклади зі збірки «У Києві» прибрав. Бо змінилося ставлення до декого з перекладених авторів. Точніше, вони самі, у своєму відношенні до України постали справжніми, «сдьорнув маску рила», говорячи словами одного з таких фігурантів. Виступають за смерть моїх співвітчизників. Тому... А вже на рівні країни-України в публічному просторі подібні постаті дуже чітко мають відчувати зміни у ставленні — не на свою користь.

Спілкувався Володимир КОСКІН