Алхімія короткої прози

Вінниця минулими вихідними зібрала письменників, культурних менеджерів та любителів короткої прози з багатьох міст України, а також Польщі, Хорватії та США. Міжнародний фестиваль оповідання Intermezzo проходив уперше та планується як щорічний. Його ключовий концепт — література та кіно.

Відкриття фестивалю відбулося у центрі міста, де просто неба вінничани та гості міста мали нагоду переглянути відреставровану версію фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, зняту за однойменною повістю Михайла Коцюбинського. «Коцюбинський — мистецький патрон і символ Вінниці», — розповідає на відкритті директорка фестивалю Ірина Вікирчак.

У центрі міста три дні чимало локацій були задіяні у фестивальних подіях. Серед них — кінотеатр «Родина», бібліотеки, книгарня, педагогічний універсисет, галерея «Арт-шик» та, безперечно, центральне місце фестивалю — сад літературно-меморіального музею Михайла Коцюбинського.

«Фестиваль готувався трохи більше року, протягом цього часу знаходилися партнери, запрошувалися гості, відшліфовувалася концепція», — поділилася Ірина Вікирчак.  Про високий рівень організації заходів схвально відгукнувся директор фестивалю оповідання у Вроцлаві Марцін Гамкало. «Я вражений організацією фестивалю, який проходить уперше», — сказав він.

Програма фестивалю Intermezzo настільки вдало побудована, що різноманіття подій на будь-який смак і їх хронологія дозволяли познайомитися з містом чи поспілкуватися з учасниками заходів, прогулятися набережною над Бугом чи зазирнути в затишну кав’ярню.

Організаторам фестивалю вдалося створити потужну балканську програму, що найвиразніше розкрила ключову тему цьогорічного фестивалю — «Життя у посттравматичному просторі». Її хедлайнером став Міленко Єрґович, боснійський та хорватський письменник. Його вважають майстром короткої прози, адже у своїй творчості Єрґовичу вдалося зібрати складну мозаїку життя людей у час війни і після неї. Своїм досвідом життя у страшних умовах 20-річної давності письменник чітко оперував й накладав ці надскладні життєві смисли на українське сьогодення. «Ненормально ненавидіти людей колективно. Це відчуття якраз і намагається розбудити кожна воєнна пропаганда. Мета воєнної пропаганди Путіна — зробити так, щоб українці почали ненавидіти росіян. Тут набагато важливіше, що будуть відчувати українці, а не росіяни. Щойно українці почнуть ненавидіти росіян, мета їхньої пропаганди буде здійснена. І це той досвід, який я виніс із Балканської війни: достеменно те саме чинила воєнна пропаганда Мілошевича, і, на жаль, їй удалося досягнути своїх цілей. Найбільшою поразкою народів колишньої Югославії є те, що мета пропаганди Мілошевича була реалізована, і те, що сам Мілошевич продовжує жити, попри те, що давно перебуває на два метри нижче землі», — говорить Єрґович.

«Робота над анатомією зла»

Справжньою роздинкою і одним із найпопулярнiших заходів серед відвідувачів фестивалю стала екскурсія Олександра Федоришена «Вінниця Коцюбинського». Дві з половиною години історик водив учасників стежками письменника, починаючи від його будинку до центральних вулиць міста, які пов’язані з іменем Великого Сонцепоклонника. «Ідея такої екскурсії виникла на платформі фестивалю, тому є тепер очевидним (бо колись це було прогнозованим фактом), що на цю культурну подію з’їхалася величезна кількість українців з інших міст, і це реально дуже надихає. Нині на екскурсії були і кияни, і львів’яни, й одесити, тому просто так залишити їх без якогось туристичного продукту було б, мабуть, неправильно. Тому ми спільно з програмним директором фестивалю Сашком Вешелені розробили такий маршрут. Часу на це насправді пішло небагато, я захоплено прочитав книгу Потупейка (Михайло Потупейко — колишній директор музею Коцюбинського у Вінниці. — Авт.) і листи Аплаксіної (Олександра Аплаксіна — коханка Михайла Коцюинського — Авт.). І от уся ця екскурсія — як післясмак того читання. Доба, коли проживав Коцюбинський у Вінниці, для самого міста надзвичайна. Маршрут «Вінниця Коцюбинського» — це не лише сам письменник, а й історія громади, історія будівель, реформ, того, що вдалося і не вдалося, людей, яких він знав. Нині я відчуваю, що у нас неймовірний попит на паперове вираження нашої роботи, тому я би дуже хотів, щоб до наступного фестивалю вийшов хоча би невеликий путівник iз назвою «Вінниця Коцюбинського» з картою і точками, які ми сьогодні пройшли», — поділився з «УМ» Олександр Федоришен.

Тим часом по Південному Бугу на теплоході «Микола Пирогов» відбувалися благодійні читання Оксани Забужко. «На свій сором, у Вінниці ще жодного разу не була. Але цього разу все покинула і вирішила поїхати, надзвичайно зацікавив фестиваль», — говорить письменниця.

«Його (Коцюбинського. — Авт.) можна не так любити, як захоплюватися ним. Тільки попрошу пресу, щоб не давали заголовків, що Оксана Забужко не любить Коцюбинського, — сміється письменниця. — Просто мене більше захоплює його увага до слова. Ота аптечна виваженість і жахлива точність. Естетизм Коцюбинського жорстокий, тому читати його потрібно дозовано, невеликими порціями. Саме тому оповідання популярніші великих романів. Бо, наприклад, кількасот сторінок потоку свідомості від Достоєвського — це ж шизофренія». Пані Оксана влучно назвала твори Коцюбинського «роботою над анатомією зла». «Він iще на початку ХХ століття розписав партитуру терору і тоталітаризму в образах своїх героїв. І ми по ній жили і досі живемо. Спочатку був «Маленький грішник», який побіг гуляти, коли померла його мама, а потім це все переросло у чекістів і сталіністів. Але Коцюбинський не окреслює, хто є поганим, а хто — хорошим. Він просто дістає на поверхню зло, яке є в кожному з нас, і воно нас жахає», — додала Забужко.

Кшиштоф Зануссі

Після активного суботнього ранку справжнім заглибленням у посттравматичний простір, виражений у мистецтві, став перформанс художниці Алевтини Кахідзе «Дзвінки зі Жданівського цвинтаря». Перформанс мав в основі історії, створені за мотивами телефонних розмов художниці з мамою, яка живе на окупованій території Донеччини. Зала з незвичною розстановкою стільців, напівтемрява, фото цвинтаря на стіні, голос Алевтини... Все це дало багатьом можливість інакше глянути на ситуацію, ближче подивитися на страшні події, а головне — відчути себе на місці іншого. У кінці глядачі не стримували сліз і були вражені.

Художниця поділилася, що родина її мами виїхала з Вінниччини на Донбас у страшні й голодні 30-ті роки минулого століття. «Я заздрю тим країнам, де нині немає війни. Люди сидять у кафе й смакують морозиво, можуть спокійно зняти гроші в банкоматі, де немає опції «Залиште гривню на Нацгвардію». До нашої війни ми мало знали про конфлікти в інших країнах і не співпереживали. Коли я про це думаю, то згадую картину «Падіння Ікара» Пітера Брейгеля. Але нині я розумію, що свою заздрість до тих, у кого війни немає, нам потрібно трансформувати в інше почуття. Нам треба почати мріяти про мир», — сказала Алевтина Кахідзе.

Медіапроект, що пов’язаний мультимедійними технологіями та короткою прозою, представив на Міжнародному фестивалі оповідання Intermezzo український письменник Василь Махно, котрий уже 15 років живе у Нью-Йорку. У своєму творчому доробку має і поезію, і короткі прозові твори. У Вінниці він поділився, що незабаром у львівському «Видавництві Старого Лева» має вийти його збірка оповідань, яку, сподівається автор, видадуть під назвою «Дім у Бейтінґ Голов». «Мені важливо, щоб це були оповідання про місця. У мене змінилася життєва оптика. Те, що було поруч, здавалося провінційним, а нині розумію, що в маленьких містечках і маленьких долях закладена манера світу», — говорить письменник про свою творчість під час презентації оповідання «Дім у Бейтінґ Голов» під відеоряд, який знімали в Америці.

Найбільше гостей зібрав Кшиштоф Зануссі. Він у Вінницю завітав не вперше. Нащадки його дружини пані Ельжбети родом із Вінниччини, тому приїхала родина Зануссі в Україну разом. Вранці режисера можна було зустріти у римо-католицькому костелі, а ближче до вечора він говорив у рамках фестивалю про зв’язки літератури й кіно. У темноті зал кінотеатру «Родина», де напередодні заходу зникло світло, за кілька хвилин заповнився шанувальниками творчості Зануссі. Близько півгодини очікування у темряві ніяк не позначилися на бажанні слухати чи спілкуватися з режисером в аудиторії. «З дитинства багато читав і тепер ходжу в окулярах. Це як їсти занадто багато і потім товстіти, то краще не поправлятися. Все просто: читати лише шедеври. Це ж стосується кіно. Дивіться тільки обрані картини. Тоді людина стає вільною, бо має свій вибір. Купуйте лише перевірені книжки. Не треба бути першими покупцями. Постояти, роздивитися, побачити реакцію інших. Перед читанням чи переглядом подивитися на себе в дзеркало. Опісля теж. Якщо книжка чи кінокартина зачепила, то вираз обличчя буде інший. Очі світитимуться. Емоції бурлитимуть. Вам захочеться про це розповісти іншим», — розповідає Кшиштоф Зануссі. Після спілкування з глядачами у кінотеатрі презентували його нову стрічку «Чуже тіло».

Фестиваль завершувався в неділю ввечері медіавиставою «Il Caprese», в основі якої — листи Михайла Коцюбинського до дружини та коханки, надіслані з італійського острова Капрі. Ідея виникла в організаторок фестивалю Ольги Гончар та Ярини Груші, остання зайнялася й постановкою. Поєднання музики Антона Дегтярьова, голосу Данила Хомутовського, відеоарту Світлани Рейніш та надзвичайна атмосфера саду в музеї Коцюбинського вразило.

Катерина КОТВІЦЬКА