А після отримання у Лондоні престижної премії  «The IPA Freedom to Publish Prize»  від  Міжнародної асоціації видавців «за мужність у відстоюванні свободи вираження  і публікації »  білоруське видавництво помітив світ. На найбільших книжкових виставках світу «Логвіна ў», що за роки свого існування випустило понад 700 назв, представляє Білорусь.

Не винятком став і цьогорічний Книжковий Арсенал, під час якого Читомо розпитало у видавця про типові наклади на ринку, відродження білоруської мови серед продвинутої молоді і поневіряння незалежної книгарні.

ВИДАВНИЦТВО

– Як зараз живеться незалежному видавництву в Білорусії?

– Живеться як завжди, а завжди було досить складно, в нашому випадку зараз особливо тяжко, оскільки ми потрапили під роздачу, тому що, окрім економічних і культурних проблем, додалися ще й політичні.  Швидше за все, це така тенденція в державі на ближчий час і є перспектива зачистки, так сказати, ідеологічного поля, у тому числі видавництва.

– На якому етапі нині перебуває судові справи щодо видавництва? Хто вас підтримує в акціях?

– Зараз ми позбавлені державної реєстрації на книжковий друк, змушені друкуватися в Литві, але цього року будемо подавати на реєстрацію знову. Підтримують, звичайно наші автори, коло літераторів і художників в Білорусі, медійники, одним словом – люди, близькі до нашої сфери діяльності. Але не варто забувати про простих читачів, людей, які хочуть бачити хорошу літературу на своїх полицях, і які хочуть, щоб залишилося місце для публічного обговорення літератури.

До речі, 2013 року ми не працювали як бізнес-структура, ми робимо книжку, продаємо, заробляємо та вкладаємо в іншу. Ми монетизуємо себе зараз іншим чином, працюємо більше як громадська організація, отримуємо гроші як допомогу.

–  Судові справи загартовують?

–  Вони допомагають виявити прихильників. Коли на нас посипалися суди і заборони, ми й не уявляли, що у нас стільки шанувальників і помічників. Крім неприємного досвіду, ми отримали відчуття сильного плеча, бо стільки любителів білоруської літератури й книги стали на нашу підтримку. Це надихає).

– Які у вас є видавничі серії?

– Основна лінійка – це книжки близько 15 авторів, яких ми постійно видаємо, сярод іх Андрей Хадановіч, Алесь Разанав, Уладзімір Арлов, Адам Глобус, Наталка Бабіна, Ігар Бабков, Марийка Мартисевіч, також є лінійка молодих авторів, яких ми кожен рік потрохи вводимо в оборот, і третя, основна, – це переклади на білоруську мову. Намагаємось перекладати польску, чеську, українську, габрэйську, англосаксонську літературу та інші. Ми більш орієнтовані на сучасну європейську літературу. Ми завжди шукаємо кошти для видання, і досить легко їх знаходимо… Напевне, тому що ми стали впізнавані, раніше нам було складніше.  Є культурна ніша, яку ми зайняли в Білорусі – понад 15 років ми вже видаємо книжки досить гарної якості.

Середній тираж для Білорусії на білоруській мові – це 500 екземплярів, є і бетселери – їх випускають накладом близько 2000. Автори-початківці – 200-300 екземплярів будь-якої книги. В мене таке враження, що починаючи з 2010 року наші внутрішні продажі щороку збільшуються, хоча реальної статистики немає.

– Що для вас книжка?

– Це те, що можна почитати. Окрім того, більшість авторів – мої друзі,  ми говоримо, ділимося враженнями, тому книга – це і резонанс, і потреба задуматися.

МОВА

– Скільки ще у вас на ринку є видавців, які друкують книжки білоруською мовою?

– Близько 10-15 таких невеликих видавництв,  як і ми, як-от: «Голіаф», «Колос», «Папірус», старе видавництво «Книгозбор», також з’являються нові видавництва, наприклад, «Янушкевич».  Власне кажучи, якісь видавництва з’являються, а якісь зникають.

– Яка специфіка видавництв, що орієнтуються на продукт російською мовою?

– Загалом – у Білорусі виходить понад 93% книжок російською мовою щороку. Російськоорієнтованих видавництв багато, а найбільше – серед державних форм власності.

– Цікаво, що говорять про моду серед молоді, яка пішла на білоруське, зокрема на мову. Це правда?

– Дуже «дьоргана» політика зверху щодо мови, підтримка російської призвела до того, що завдяки ініціативним людям з’явилися курси «Кава на мову», «Мова на каву» та низка інших, які стали популярними серед молоді – студентів, хіпстерів. Вибір мови для них – це такий собі спосіб протесту. Тобто, на сьогодні більш модно, культурно говорити білоруською мовою, ніж російською. Хоча такі кола досить вузькі.

– Як у вас з білоруськими школами?

– В нас у Мінску  десь 5-6 білоруських дитсадків, білоруських шкіл – десь до 5, тобто політика мовного приниження продовжується. В інших великих обласних містах білоруських шкіл майже немає, є окремі класи, більшість білоруських шкіл – в селах, але як ви розумієте, це не найчисельніший сектор населення.

– По селах у вас збереглась білоруська автентична мова?

– Думаю, що швидше ні, в селах не залишилось автентичної мови, це, швидше, суміш української, польської  мови з білоруською, автентична мова залишилась лише в містах. В селах більшість говорить трасянкою (білорусько-російський суржик).

– Як ви думаєте, є шанс побудувати білоруську ідентичність на російській мові?

– Думаю, що це малоймовірно. Неможливо побудувати жодну країну поза її мовою. Як на мене, російська мова нікуди не подінеться з Білорусії, але я не бачу необхідності вимагати рівноправності для обох мов. Коли у 30-ті роки зібрали всю академію наук, всіх письменників і розстріляли, це було культурне падіння нації, як і в Україні. І ця культурна ціна не оплатиться ніколи.

– В нас  зараз є така концепція, що можливо бути українцем не зважаючи на той факт, що ти не україномовний.

– У нас ця концепція гарно уживається, можливо бути білоруським письменником, але писати російською мовою, тому що це частина культури Білорусії, це є і допускається, але проблема не в тому якою мовою показати, тому що білоруська культура залишається білоруською, культурні коди тут побудовані на інших цінностях, воно проявляється в іншій вимові, тобто можливо бути прекрасним білорусом російськомовним, але це не надає підстав якимсь чином принижувати білоруську мову і ставити  його навіть у рівноправне положення з російським.

– Ви знаєте про наші закони, які приймаються для того, щоб поривати з радянським минулим?

– Так, знаю, і це, на мій погляд, досить небезпечно, бо це безпосередньо торкається частини людей, які прожили це, але з іншого боку, ПЕРЕЖИЛИ – всіх піонерів, черги, п’ятирічки тощо. Це свідомість наших батьків.  Страшно не люблю все радянське, але ображати людей похилого віку не вартує. Можна це зневажати, але безглуздо просто заборонити.

КНИГОРОЗПОВСЮДЖЕННЯ

– Як у вас з системою розповсюдження, наскільки я розумію, вона в вас ще тільки починає розвиватися?

– Вона перебуває на початковій стадії розвитку, і це нас дуже тішить. Ще з радянських часів у Білорусі залишилася єдина мережа – колегіальна система “Бєлкниги”, в яку входило близько 600 кнігарняў. Скільки зараз – не знаю, Бєлкнига в скрутному економічному становищі, але вона й надалі залишається єдиною, тому що 90% магазинів в нас державної форми власності. Приватних крамниць можна порахувати на пальцях – можливо, 2-3. Точно не знаю, оскільки їх постійно закривають. Найбільше розповсюдження у видавців, особливо у приватних, відбувається на книжкових ярмарках, прилавках та через інтернет-магазини. Є декілька вдалих білоруськоорінтованих магазинів – це knihi.by і prastora.by, є великі книжкові мережі типу – «Вилка», — вони продають російські та білоруські книжки.

Ми також плануємо відкрити свій інтернет-магазин.

–  Чому так мало незалежних книгорозповсюджувачів?

– Під кінець минулого року в країні ввели таке ноу-хау, що усі книгорозповсюджувачі повинні зареєструватися. З прийняттям цього закону почалась «зачистка» книгорозповсюджувачів (до цього «зачищали» тільки видавців). Навіщо це потрібно – не зрозуміло. Є така думка, що почали робити ставку на білоруський націоналізм, що ми «самі з вусами», що в нас все добре і білоруське витісняє російське. Була така думка, після подій в Україні з Кримом, , що патріотизм – це та основа, на яку можна опертися. Після чого було дуже багато виступів про цінність білоруської мови, але з того часу нічого не відбулося, більш того – всі приватні ініціативи блокуються, їм просто говорять «Дякую, ми впораємося без вас».

– Але у вас є своя книгарня…

– Книгарню ми відкрили, коли виявилися проблеми з розповсюдженням книги, випадково з’явилася в нас ця площадка і зараз ми за неї боремося. Книгарня була вигадана не просто для продажу книжок, а як місце зустрічі для людей, які люблять книжки, для презентацій видань. Нас впізнають уже як частину міського ланшафту, частину культури, до нас приїжджають з областей, туристи.

– У вас цікаве відео на сайті про літературний менеджмент. Які складові літменежменту найбільш успішні в вашому магазині?

– Бути максимальна публічними. Публічно обговорювати книги, допомагати налагоджувати діалог авторів із читачами. Все здається просто, але в нашій такій дружній і скромній країні, де публічні кількасот людей, це просто вибух популярності. Одним словом, ми не тікаємо від контактів із читачами, пресою і авторами, і поки цього достатньо.

– Хто придумав ночі в книгарніі? Що ви робите вночі?

– Ми просто приєдналися до акції «Ніч у музеї», зробили «Ніч у книгарні», це були нічні презентації книг, і до нас прийшли люди. Нам до кінця незрозуміло, чому читати книги вночі в книгарні приємніше, ніж днем, ми й не намагаємося зрозуміти, але користуємося цим задля популяризування читання. Просто п’ємо каву і розповідаємо про книжки.

ВИХІД ЗА РУБІЖ

–  Як вам вдається виходити на міжнародні ринки?

–  Це завжди досить різні історії, в основному через знайомства. Як правило, чим більш «цікава» і несприятлива політична активність в нас в країні, тим активніше приходять партнери. Зараз нашим основним партнером є Шведський інститут, наш магазин є одним з його учасників, що бере на себе усі витрати на дорогу, проживання, організацію представлення книг, оренду стендів.

Ми їздили в Прагу, але це було несистемно, проте третій рік поспіль ми їздимо по виставках в різні міста – Ляйпциг, Франкфурт,  Варшава, Москва та інші.

– Де вас найбільше сприймають і купують білоруську книжку?

– По-різному, все залежить від наших агентів. Найкращий літературний агент Білорусії –  Лукашенка: наскільки він провокує міжнародну спільноту, тим більший інтерес. Дуже гарно нас приймає Ляйпцизька книжкова виставка, дуже добра атмосфера, мені такий формат ближчий, чим, наприклад, формат Франкфуртської виставки, яка побудована як машинерія з продажу прав, більш повернута до бізнесу.

– Ви помітили взагалі інтерес до Східной Європи? Як на мене, через російсько-українську війну закордоном по-іншому почали ставитися до України, з’явився інтерес.

– Ні, мені здається, що до України давно є такий стабільний інтерес, тому що українська література почала раніше перекладатися та видаватися в Європі, ніж білоруська. На всіх виставках практично завжди є стенди з українськими книгами.

– Кого з ваших письменників пізнають?

Не знаю точно, але багато перкладають Світлану Алєксєвич, до якої дуже неоднозначно ставляться в Білорусі, але чытаюць, Артура Клінова. З молодих – Віктора Мартиновича, який стартував в Німеччинні з книжкою «Параноя», Ігоря Бабкова, Альгерд Бахаревич менш відомий.

– А є якісь письменники, яких власне ви видали і продали права іншим за кордон?

– Так, остання була книжка «Хвілінка»  Ігоря Бабкова пра мінскую багему 80-х і 90-х , яка була домінантом і отримала перше місце в Білорусі як кращий роман 2013 року, її переклали і видали в Словаччині, зараз планується видати в Польщі. Також Артур Клінов продає себе досить активно, але він самостійно цим займається.

– Наскільки я знаю, вам дали премію в Лондоні як видавництву, що бореться за свободу. Після цього вас помітили у світі?

– Так, це була премія як видавництво «Свободи», яка нас вельми добре підтримала як публічна нагорода, що дозволило набути нові контакти. Але  думаю, що такі премії не для розголосу чи впізнання, і мало впливають на інтерес до того, що ти видаєш, скоріш склався імідж того, що ми з чимось боремося, а імідж, що ми видаємо актуальну сучасну літературу, подавляється конфліктом із державою.

Оксана Хмельовська