На початку 90-х років належав до відомого літгурту «Нова деґенерація». Роман «Тотем» Степана Процюка перекладений кількома іноземними мовами.  Степан Процюк називає себе екзистенціалістом. Він живе і працює у місті Івано-Франківську, вважаючи, що не настільки важлива географічна прив’язка, як кількість зустрінутих нами душевно близьких людей…

Степане, не так давно на порталі «Буквоїд» було опубліковано Вашу колонку з обіцянкою повернутися в поезію…

Наталю, я такого не обіцяв. Там ішлося про те, що у мене проминув період поетоненависництва. А кожна неприязнь, навіть ненависть -- це лише розчарована травматична любов…. Хоча поезія, напевно, є найвищою гармонією і  алгеброю літератури. Але при одній умові – коли у цих віршах ночує хоча би іскринка справжнього таланту. Щоб бути поетом, мало бажання, мало впертості і віри. Треба ще господнього покровительства. Хоча це стосується усіх визначних митців, не лише поетів…

То коли можна очікувати на вихід нової поетичної книжки?

У згадуваній вами колонці йдеться про впорядкування книжки віршів, які були написані у 90-х роках. Я міг би і далі писати, бо, сподіваюся, опанував певні версифікаційні тонкощі. Але княгиня Поезія – це, передусім, священнодійство, урочистий ритуал. Коли пропадає воля до цього ритуалу – у зв’язку із різними причинами, але вони вже не такі важливі, як наслідок… – то не варто квапитися щось штучно створювати. Поезія – як вітер. Вона не терпить насильства.  Тому я можу продовжити писати вірші лише у тому випадку, коли відчую, що не можу їх не писати. Це малоймовірно, але у житті нічого не варто  виключати як неможливе…

«Троянда ритуального болю», «Маски опадають повільно» – біографічна балетристика. Наскільки новим є цей жанр для української літератури?

Був роман Домонтовича про Куліша і повість «Аліна і Костомаров». Там багато сарказму і «підколок», попри потужний талант Домонтовича, він же Віктор Петров… Радянська біографістика мене не  надто цікавила, бо  завжди тяжів до психоаналітичного роману, до так званої психографії, тобто біографії душі. Пам’ятаю,  коли вперше прочитав роман чи белетризовану медичну розповідь Карла Ясперса про знаменитого письменника Августа Стріндберга, був шокованим, тобто, і в плюсовому, і в мінусовому сенсі.

Пишучи свої романи такого взірця, я не мав відчуття потужної національної традиції за спиною…

Чому обрали для романів постаті Вин­ниченка і Стефаника?

Вони мені, кожен по-своєму, близькі світовідчуттям. Стефаник у романі вийшов романтичним, індивідуалістичним, аскетичним, навіть нервовим (зрештою, який Майстер не страждає прихованими неврозами?). Винниченко – заплутанішим, із своїми трагічними політичними прорахунками, із своїми пошуками Вічної Жінки і життям як житієм в еміграції…

Я завжди, із усіх національних класиків, найбільше любив творчість Вин­ниченка і Стефаника, яка зачіпала різні струни душі. Як саме зачіпала –це окрема тема, що виходить за рамки нашої розмови, Наталю… Щоб виконати такий задум, неможливо не любити цих письменників, які – і мертві!–  залишаються душевно молодими…

А тепер тільки чесно – скільки вигадки і скільки правди у художніх портретах Ваших героїв?

Я би не вживав тут слів «вигадка» чи «правда». Я вже достатньо розповідав про свою роботу над цими романами, але ще раз скажу, що і роман про Стефаника, і роман про Винниченка побудовані на фактах. Навіть, коли йдеться про сни. Ці сни несуть для головних героїв моїх романів якусь важливу інформацію. Сновидець їм дещо  підказує або стосовно чогось чи когось попереджує.

У цих романах багато йдеться про особисте життя письменників. Я, звісно, не стояв із ліхтариком над ними і їхніми жінками, але опирався не дише на твори чи то Стефаника, чи Винниченка, але на їхні листи, щоденники, спогади сучасників та інше. Був би радий, якщо би хтось із моїх колег запропонував свою, теж суб’єктивну, версію життя цих визначних українських письменників.

Бог любить трійцю. То про кого буде наступна книга?

Я би не хотів ставати українським Андре Моруа. Маю достатньо і власних романів та повістей. Щоправда, директор «Академії» Василь Теремко пропонує написати ще одну версію психічної письменницької біографії. Про кого вона буде? Чи буде вона взагалі? Для мене це запитання поки що залишається відкритим…

Кажуть, що  Степан Процюк «не боїться говорити про свої комплекси. Але не багатьом вдається із своїх комплексів створити літературу»…

Про власні комплекси ніяково говорити кожному із нас. Але справа в тому, що життя складалося так, що я захопився психоаналізом, ознайомившись із сотнями важких і навіть трагічних життєвих історій. І одного разу я зрозумів – принаймні, це моя індивідуальна правда – те, що чимало людей вважає абсолютно унікальним, насправді притаманне багатьом із нас… Ми, люди, незважаючи на мовні чи національні відмінності, часто подібно тужимо і комплексуємо, подібно сподіваємося бути щасливими… боїмося старості та хворіб….

І тоді я почав сміливіше аналізувати, до прикладу, свій страх висоти чи страх в’янення, розміщуючи  власні фобії в універсальні, загальнолюдські контексти. Але я не став лікарем-психоаналітиком, бо переважило тяжіння до літератури, бажання розчинити надмірний тиск власних «я» у великих прозових полотнах, розчинити хоча би на час написання…

І насамкінець побажання читачам від Степана Процюка.

Бажаю усім читачам газети того, що і собі та іншим – завжди намагатися бути собою, дослухатися до власних глибинних внутрішніх імпульсів. Якщо ці імпульси суперечать вашим етичним нормам – намагайтеся врівноважувати їх розумом. Ще важливо не плекати всередині злопам’ятливості і ненависті, бо вона виїдає душу навіть у найпристрасніших людей.

Словом, будьмо здорові і щасливі!

Спілкувалася Наталка Пасічник