А після семилітньої паузи видав ще дві збірки: «Боса флейта» (2011) і «Архівотека, або Книжечка для себе: Вибране з невиданого» (2012). Тож початкове вибране з невиданого заокруглилося вибраним же з невиданого ж.

Окрім того, Петро Коробчук видав збірку перекладів/переспівів (саме так – через косу риску) «Сова на книжковій шафі» (2006) і збірку літературної критики «Авалон та інші території» (2007), куди увійшли написані ним під різними псевдонімами рецензії. А тепер прийшов до читача з новою поетичною збіркою «Парковий період».

Щоб знову використати (на благо зловживнувши, так би мовити) заокруглення, поглянемо на перший вірш збірки, а вкінці – на останній. Відкривається книжка віршем «Замість передмови»:

І нескромно жив-був, і скромно.

Когось не сприймав, а за деким і шкробав.

Та нині кажу делікатно і скромно:

я – сам собі школа.

Не пам’ятник – це ж банально, і прісно.

Не секта – на секту й півшеляга шкóда

(чи то – шкодá). Але нині і прісно

я – сам собі школа.

Парує поезія ніжно і строго.

Не ГеМеОшна, не порошкова.

Шановні пані і панове, смачного.

Я – сам собі школа.

Не претендую на вічні едикти.

Приміщення брак – то не є перешкода.

Вовка боятися – в ліс не ходити.

Я – сам собі школа.

Петро Коробчук і тут не зраджує своєму іронічному стилю письма. Він справді сам собі школа, сам витворює свій імідж. Його поезія є його своєрідною автобіографією. Автобіографією, в якій П. Коробчук сам творить свій образ. Така традиція тягнеться ще з середньовіччя, ба навіть із античних часів. Та все ж проведемо паралель із середньовіччям, властиво, з одним автором – французьким письменником і філософом П’єром Абеляром. У своєму найвідомішому творі «Історія моїх страждань» П’єр Абеляр сам витворив свій образ. Це він зміг зробити не у своїх богословських чи філософських трактатах, а саме в автобіографії, чи радше – в тенденційній (вигідній для самого автора) реконструкції власної біографії. Хоча кожне порівняння накульгує (цю фразу мають ще пам’ятати ті, хто пройшов «марлєн», тобто совєтську псевдофілософію, у студентський період), проте все ж… Якщо Абеляр підретушовував свою автобіографію, щоб вийти в ній кольоровим і пухнастим (хоч не бракує там і елементів самобичування), то Коробчук не мусить свою поетичну автобіографію підретушовувати, він пише щиро і сильно. Але сила його поезії не притлумлює читача, а навпаки – вселяє якісь елементи радості, викликає відчуття «нестерпної легкості буття» (за Міланом Кундерою).

Дуже зворушує такий вірш із житія поетів: «ми / ми з Миколою разом / на природі в парку / всотували горілицю / і закусювали кількою // але то все дурнички-дрібнички – ми / розмовляли про поезію / і п’яніли (Евтерпою присягаюся) / не від «Поліської» / а тілько від віршів / верлібрів / сонетів / хоку / стовпчиків / рядків / рим // а от наші жінки не вірять нам ні на грам / все обзивають п’яндигами / п’яничками п’янчуками // я вважаю це / несправедливим // бодай стосовно Миколи». От де заритий «парковий період». Це, звісно, жарт, але в кожному жарті є таки частка жарту. Це вірш і про життя, і про поезію. В українській літературі, в її активному доробку існує чимало (та таки дуже-дуже багато) віршів про поезію. Я на тому, як кажуть, зуби з’їв, пишучи про це докторську дисертацію. А Петро Коробчук, сам будучи причетним до цього (написавши вже чимало віршів про поезію), має право над таким явищем іронізувати: «Обридла Поезії / поезія про поезію. / Аж матюкається!..». Автобіографічними елементами є і відображення спілкування зі своїм колегою Миколою, і власне іронічне ставлення до окремих тематичних пластів, до яких він і сам причетний.

А тепер про структуру збірки, про її архітектоніку. Складається вона з семи розділів: «Майже балада про пса», «Зима + весна», «Речі навколо», «Різноскоп», «Замість казки», «Не кажи гоп, або Реквієм жабський», «Літо + осінь». Щасливе число сім відображене в цій структурі. А якщо ще додати по вступному та заключному віршу збірки, то вийде дев’ять, тобто теж щасливе число. Але в кожного – свої щасливі числа. Це як у тому фільмі: «Я ваших чуттів, пане, не рахував». Не розглядатимемо всі розділи окремо. Досить буде сказати, що вірші у цій збірці різноформатні: знайдемо тут і звичні для П. Коробчука розлогі вірші, і виважені ультраоригінальні сонети, і хайкуподібні мініатюрки. Чимало у збірці вже традиційного для Коробчука групування віршів по циклах.

У триптиху «Сонети на трьох» перші дві частини мають урізаний наполовину, а третій – повніший епіграф із Віктора Лазарука: «Хильнув Харон, живими перевозить!». Віктор Лазарук, як і Петро Коробчук, живе в Луцьку, тож діалог між земляками, між молодшим і старшим колегами по перу – видається невипадковим. І це теж елемент автобіографічний, адже автор відображає навіть на рівні епіграфа елементи свого життя, свого живого спілкування. Про сумні слізливі моменти Коробчук теж пише іронічно: «поети носять сльози поетичними відрами / ба ні – поетичними бочками / і сльози ті на розлив пропонують / не встидайтеся / підходьте з сухими очима / кому – ложку / кому – чашку / кому – гальбу / нікому не забракне». Але деколи й самому, мабуть, доводиться «сплакнути». Це теж, напевно, автобіографічний елемент.

Автобіографічністю, так здається, «віддає» і з завершального (задекларована на початку заокругленість) вірша збірки «Замість післямови»:

Свої вірші читаєш собі –

аж цигарка тремтить на губі,

аж куфайка уся завертається.

Попри виразку й радикуліт,

вже ото скільки зим, скільки літ

пише-пише поет і – не кається.

«Кльово!.. – каже до себе чувак. –

Я нівроку маститий мастак!

За відомих ніяк не согірший!»

Бог те слухає:

«Чим би дитя…

За оте роздимання й дуття

будеш в пеклі,

поете,

горівший…»

Якщо ми раніше замислювалися над проблемою самоідентифікації в поезії Петра Коробчука, то тепер звернули частково увагу на її автобіографічність. Так чи інак, він був і залишається поетом, який вже давно визначився зі стилем письма, давно самоідентифікувався, знайшов свою нішу в поетичному бутті, своє осібне місце на літературних лугах і пасовиськах.

Коробчук П. Парковий період : поезії / Петро Коробчук. – Луцьк : Твердиня, 2013. – 180 с.

Іван Лучук