Андрій Бондар: У нас сьогодні дуже молодий гість – це Олександр Стукало, літературознавець, перекладач і блогер. Сашко пише від імені класиків блоги…

Олександр Стукало: Певною мірою.

Андрій Бондар: Ти ведеш блог Тараса Шевченка, наскільки мені відомо.

Олександр Стукало: Оскільки він сам не може вести свого блогу, то я це роблю за нього.

Тарас Чубай: І що, є люди, які вірять у те, що це дух Тараса Шевченка веде блог?

Олександр Стукало: Можливо, і є – а може, й нема. Принаймні його читають.

Тарас Чубай: А ти користуєшся щоденниками Шевченка для того, щоби вести блог? Взагалі реальними документами, джерелами?

Олександр Стукало: Звісно, користуюся. Я прочитав нещодавно щоденник Тараса Шевченка – “Журнал” він називається – від корінця до корінця. Був і такий проект, коли просто вміщували щоденникові записи Тараса Шевченка по датах – лише це робилося в 2010 році.

Андрій Бондар: 150 років саме було цим щоденникам – і вони припасували до дат.

Олександр Стукало: Так, і вони це постили в ЖЖ, люди читали, якісь коменти залишали, враження свої. Це власне дуже цікаво читати – не лише щоденникові записи, а ще й коментарі ЖЖ-користувачів. Живий журнал зараз уже майже неактивний через те, що всі пішли у Фейсбук, але зате тепер там затишно – всі пишуть ґрунтовно, довго. І ті, хто залишаються вірними ЖЖ, вони туди досі заходять і читають.

Тарас Чубай: А чому саме Шевченко, чому саме від його імені ти взявся писати?

Олександр Стукало: Тут така справа… Нещодавно в журналі “Країна” вийшла моя невелика стаття про щоденник Тараса Шевченка. І її повісили на сайт. Під цією статтею я позавчора почитав коментарі. Читати коментарі – це взагалі справа весела і невдячна. Там 38 коментарів – і більшість із лайками, образами, з ксенофобськими висловлюваннями. Я взагалі не зрозумів, для чого їх писали.

Тарас Чубай: А вони хоч якось стосувалися Шевченка?

Олександр Стукало: Аякже. Хоча там дуже складно намацати ниточку здорового глузду і ниточку, якою тема коментаря прив’язана до Тараса Шевченка і власне теми статті.

Андрій Бондар: Є потреба у цій актуалізації класиків? У чому вона полягає? Це знову зацікавити людей класикою чи, може, надати класиці нових інтерпретацій, оживити?

Олександр Стукало: Всі ми – живі люди. Класики теж були живими людьми. Єдина хиба класиків у тому, що вони рано чи пізно померли. А живого класика досі можна зустріти на вулиці, щось у нього спитати, дати йому в морду або піти з ним на пиво.

А мертвий класик – це людина, якої вже нема і після неї залишається тільки те, що вона написала. Відповідно, все людське рано чи пізно зникає з постаті мертвого класика – і лишається тільки така оболонка текстова, яку читаєш, думаєш.

Скажімо, з 1861 року, коли помер Тарас Григорович Шевченко, вже минуло доволі часу, щоби все людське – або більшість людського – стерлися з постаті. У нас лишився “Кобзар” у різних виданнях – у кого який є, кому як пощастило, ще купа пам’ятників – переважно такі незугарні бюстики, де про Шевченка можна сказати, що він був або лисий, або в шапці, або з вусами, або без них. І все – людського мало. Підходиш до пам’ятника – і бачиш голову. А балакуча голова корисніша, ніж мовчазна. Таке мовчуще божество, ти підходиш до нього як на олтар, як вчителі середніх шкіл ходять на олтар 9 березня, кладуть туди квіти і читають вірші, шевченківські дні влаштовують, шевченківські читання, шевченківські семінари, конференції. Будь-що влаштовують, тільки б не показати людям, як він виглядав насправді, Тарас Григорович Шевченко, і яким він був насправді. Ніхто не читає на Шевченківських днях уривків з “Журналу” – всі читають вірші, “Катерину”…

Тарас Чубай: Насправді це не зовсім точно – бо я був на таких вечорницях, де Тарас Компаніченко читав, зокрема, і витримки з щоденника. 

Андрій Бондар: Ти займаєшся цими речами для душі. Не здається, що в певний момент можуть дорікнути, що ти в такий спосіб, через посередництво класиків, собі здобуваєш славу? Тобто ти реально наживаєшся на славі інших людей.

Олександр Стукало: Аякже – стрижу купони.

Андрій Бондар: У тебе сформувався імідж інтерпретатора – тобто людини-паразита, яка живиться міазмами мертвих класиків.

Олександр Стукало: Тобто чи не думаю я, що грішу, що я великий грішник – як у Коцюбинського був маленький грішник, а я – великий? Як вам сказати… Так, думаю, звісно – я багато про що думаю. Можливо, не варто взагалі піднімати тему оживлення класиків – нехай вони собі будуть на сторінках книжок.

Тарас Чубай: Тобто це все з любові до класиків?

Олександр Стукало: Аякже – ненавиджу з великої любові, як той казав… Я їх не ненавиджу, я їх просто намагаюся зрозуміти з великої любові.

Тарас Чубай: Тобто через призму такої інтерпретації ти намагаєшся зробити їх зрозумілішими для аудиторії.

Олександр Стукало: Тут є дві такі штуки… Або я намагаюся зрозуміти і зробити зрозумілішими – так я роблю з Тарасом Григоровичем Шевченком, читаючи його щоденники, його записи. З іншими класиками я можу вчинити інакше – можу домислювати те, чого насправді, скажімо, не було. Але не зовсім на порожньому місці – брати якусь деталь біографії.

Скажімо, Іван Федорович Драч колись їздив в Америку. І я придумаю йому паралельну історію – що він міг там робити. Про поїздку Івана Драча в Америку весь ґуґл знає лише те, що Микола Рябчук у журналі “Сучасність” 1992 року розкритикував збірку “Американський зошит”. Все – більше нічого про цю поїздку невідомо. Але це ж прекрасно, прикольно! Є два варіанти – або зустрітися з ним на каві і спитати, а що ви робили в Америці. Дуже сумнівно, що він мені щось розповість. А є другий варіант – самому придумати, що він робив в Америці в той час. Я придумую свого Драча, свою Америку і свій час, в якому теоретично, міг би бути Іван Федорович Драч в Америці…

Тарас Чубай: А для тебе Іван Федорович – класик?

Олександр Стукало: Аякже. Живий класик. Він багато написав. Як писав Ролан Барт, класики – це ті, кого вивчають в класах. Івана Федоровича Драча поки що вивчають у класах, отже, він – класик.

Тарас Чубай: Я от люблю Івана Федоровича Драча за фільм “Пропала грамота” – за це відразу можна дати класика.

Андрій Бондар: Ми говоримо про актуалізацію через іронізацію. Ми класиків ставимося без зверхності, але з певною дещицею несерйозності.

Олександр Стукало: Ні, без зверхності. Зі зверхністю ставитися до них ми навіть не маємо права. Людина жила або живе, написала багато книжок, увійшла в шкільну програму – як мінімум, її вивчають у школах. Деякі або всі твори цієї людини є вартісними. Навіщо нам до цієї людини ставитися зі зверхністю? Ставитися зі зверхністю – це вже не смішно і не іронічно. Іронія передбачає те, що ти дивишся по-іншому.

Андрій Бондар: А інші методи популяризації, актуалізації літератури існують? Наприклад, на каналі “1+1” виходив серіал за Франком. Може, цитати з цих письменників друкувати на футболках? Ти бачиш якийсь альтернативний шлях?

Олександр Стукало: Зараз щось таке подібне роблять на футболках – друкують цитати, ставлять до них маленьку ілюстрацію, яка повертає цитату іншим боком: дивлячись на неї, можна збагнути цю цитату на новий лад. Людина пішла в цій футболці – а у тебе лишився ментальний зліпок з цього зображення, ти можеш його собі якось продумувати.

Дуже люблю звертати увагу на те, що написано в людей на вбранні. Якщо ти бачиш бабусю, яка йде в рожевій футболці, на якій написано англійською мовою щось смішне, то розумієш, що, по-перше, ця бабуся, найімовірніше, не розуміє, що написано; по-друге, вона взяла цю футболку, мабуть, з секонд-хенду; або ж це свідомо й вона божевільна або іронізує. Ми не знаємо напевно – але можемо про це подумати.

Андрій Бондар: Тобто література – це така бабуся, яка йде в рожевій футболці?

Олександр Стукало: Література – це така бабуся, на яку просто треба вдягнути правильну футболку.

Андрій Бондар: Знаю, що у багатьох програмах, коли проходять класику українську, пишуть про вивчення творів того чи іншого письменника – “скорочено”. То невже в школах цих творів навіть не повністю читають?

Олександр Стукало: Так виходить, що не повністю. Нема годин, щоби повністю прочитати. Є просто шкільна програма, в якій, умовно кажучи, двадцять прізвищ, які треба охопити за два семестри української літератури. І на кожного з них міністерство виділяє певну кількість годин у тематичних планах, методичках.

Вчительки бачать, що їм треба за два уроки все розказати про Юрія Яновського. І добре, якщо вчителька зможе, матиме час і натхнення знайти щось цікаве про нього і за ці дві години розповісти так, щоби діти в класі зацікавилися тим, хто такий Юрій Яновський і потім пішли в бібліотеку, щоби прочитати “Вершників” чи “Чотири шаблі”. Якщо ж учителька не знайде натхнення, то ніхто не запам’ятає, хто такий Юрій Яновський. Наша вчителька української літератури в школі заохочувала людей читати “Тіні забутих предків”, кажучи дівчатам, що там наводиться рецепт прекрасного засобу проти вагітності. Дівчата читали – і знаходили, що до пояса треба прив’язати часник, тоді ти не завагітнієш.

Андрій Бондар: На зламі 1980-1990-х відбувся цей так званий “злам канону”, коли дуже багато класиків відійшло в небуття. Натомість прийшли нові імена, цікаві речі. Як ви сприймаєте цей новий канон?

Олександр Стукало: Школу я закінчив сім років тому – не знаю, як зараз сприймають школярі канон. Але сумніваюся, що щось змінилося кардинально. Школярі сприймають канон як набір прізвищ, про які розповідатимуть здебільшого нудна вчителька або вчитель української літератури на здебільшого нудних уроках. А щоби було все і не нудно, треба йти в бібліотеку і самому читати.

Андрій Бондар: Якось впливає нова література на формування інтелектуального образу сучасної людини?

Олександр Стукало: У місті Києві я якось сам собі добираю коло для спілкування – тих людей, які читали подібну літературу до тієї, яку читав я. Тому у нас є про що поговорити, і про літературу в тому числі. Якщо брати моїх ровесників з міста Щорса, то мені з ними нема про що говорити, бо вони не читали тієї літератури, що я – відповідно, жартують на зовсім інші теми.

Андрій Бондар: Існує потреба актуалізації – цікаво, як це відбувається за кордоном, у західному світі?

Олександр Стукало: У них є мюзикли, фільми, знімають екранізації. У нас, оскільки в Україні ситуація з кіно печальна і гнітюча, то екранізацій у нас знімають дуже мало або взагалі не знімають. Мюзиклів у нас теж нема. Зате у нас є сестри Тельнюк, які співають пісні на слова українських поетів-класиків, у нас колись був фільм “Тигролови” – десь на початку 1990-х, коли це все було свіже й нове і на все вистачало грошей. А зараз у нас нічого немає – і я не знаю, чи планується.

Хоча якби зняти хороший великобюджетний фільм по “Тигроловах”, то це була би дуже добра стрічка: там прекрасний романтичний кіношний сюжет, там є супергерой, там чудові пейзажі, велике шалене кохання, там є тигри, постріли, злий герой-енкаведист. Там є все, потрібне для повного кіношного щастя.

Скажімо, у фільмі “Той, Що Пройшов Крізь Вогонь”, є не все, що потрібно для повного кіношного щастя. Там є романтична історія, але показана вона так, що викликала багатозначні відгуки і критиків, і тих, хто дивився чи не дивився цей фільм.

Андрій Бондар: А ще з якої української літератури можна зробити добрий фільм?

Олександр Стукало: У нас зараз просто велика біда, бо ніхто не вміє робити сюжетів. А колись у нас вміли робити сюжети. У нас дуже багато текстів з хорошими кіношними сюжетами. Наприклад, чому б не екранізувати Юрія Яновського – “Майстер корабля”, “Вершники”. Прекрасне кіно вийшло б – з побоїщами, хороше, романтичне, зі степом, з людьми, з любов’ю. Всі ці стандартні символи, які є запорукою хорошого українського романтичного кіно, там є. Тільки треба зняти його так, щоби не було видно, що картинка зроблена на комп’ютері руками і щоби це не було смішно.

Андрій Бондар: Інколи мені здається, що коли говорять про українську літературу, то десь на маргінесах завжди залишається просто ідея, що життя творців текстів української літератури набагато іноді цікавіше за їхні твори. Хіба не так?

В принципі, ми зараз в такій ситуації перебуваємо, коли нові медіа затулили нам все. Люди не цікавляться літературою.

Олександр Стукало: Якщо у нас зараз інтернет головний – то треба месиджі передавати через нього. І месидж про літературу теж треба передавати через нього, якщо всі його читають і всі ним користуються.

Андрій Бондар: І от Сашко Стукало з любові до літератури і працює таким реінтерпретатором, “месинджером”, який іноді гримує мертвяків, іноді намагається їх оживити – але робить це досить небанально.