Якщо книжка має назву «Час убивць»,­ то вона може починатися словами «перерізане горло епохи» — і це логічно. Питання в іншому — чому саме «Час убивць»? Запитати б про це в самого Олега Солов’я — відомого поета донецької землі. Але поет зазвичай не дає прямих відповідей (на те він і поет, адже відомо: пряме називання вбиває поезію), натомість він прямо ставить запитання. Ось одне з них: «нас двоє тут чи все–таки один?» Це — і про донецьке українобуття, і про буття людини у світі загалом. Щоправда, на це запитання поет відповідає (і знов–таки: не лише щодо себе, а, можливо, й щодо людини загалом): «я — самотній і сумний ізпередвіку».

Однак повернімося до концепції «Часу убивць». По–перше, це — ремінісценція з Генрі Міллера, який у свою чергу перейняв цю назву в Артюра Рембо, котрий вважав, що гірших часів, ніж його час, уже бути аж ніяк не може. «Ще й як може!» — ніби промовляє у своїй книзі Олег Соловей. А по–друге, автор навіть моделює ситуацію:

час лагідних убивць уже невдовзі

обмежить простір теплий

і вразливий

тож хай щастить усім

хто у дорозі

на них чекають повені і зливи

Проте допитливий читач поцікавиться — чий саме простір обмежить цей безжалісний час–кілер? Вочевидь, ідеться про час лагідного вбивання суспільства мислення і творення, суспільства читачів і книгарень, суспільства втілених ідей і здійснених мрій, суспільства віри в добро і переможність людського (й українського) духу... Зрештою — це час убивання самої поезії — як би парадоксально це не звучало. Хоча ця теза може стати й прихистком для оптимізму, адже поезія, як і надія, помирає останньою, до того ж розквіт поезії (а на це українцям гріх скаржитись) — ознака державно молодої нації, отже, з цим усе гаразд.

Книжка Олега Солов’я має підзаголовок «Вірші для тих, кого трохи нудить». Від чого — від нестравної дійсності, від неспромоги замінити її ароматизатором, ідентичним натуральному з присмаком «усіх можливих нині україн»? Ось як це у Солов’я: «мій випадок цілком банальний зрештою й відомий / мене заледве не щодня помітно нудить / цей стан близький до крапки й навіть коми / і от я думаю: чи хто й мене окраденого збудить?». Але далі все одно про радість: «бо є щоденна радість виростати з пелюшок» (ніби на підтвердження того, що справдешній поет — це той, кого не полишила «хвороба росту»).

Проте якщо шановному читачеві спаде на думку звинувачувати Олега Солов’я у впаданні в надмірні песимістично–депресивні настрої, то з цим буде важко погодитись і спростуванням тому буде... сама поезія Олега Солов’я, якому взяли та й «наснилися свята — зелені й лагідні / як срібний сміх колишньої ірини / як добра вість з майбутньої країни / як те що зберігають наші прадіди».

А ще в ліричного героя «Часу убивць»­ є внутрішня непохитна певність не–самотності і не–марності власного існування: «подальшу путь продовжить син — / білява бестія — нащадок київського роду / і між усіх можливих україн / знайде свою і виправить погоду». І оце «виправляння погоди» дуже характерне для Солов’я і, погодьтеся, воно дуже схоже на візію оптиміста (чи принаймні — веселого песиміста).

Поезія Олега Солов’я — доволі «густонаселена»: у системі художніх координат (яку так чи інакше має кожен притомний поет) є кілька знакових імен, на які автор іноді посилається, а часом — веде своєрідний літературний діалог. Поміж них — Овідій Назон і Володимир Свідзінський, Василь Герасим’юк та Іван Андрусяк, Ігор Римарук і Олесь Ульяненко, Павло Вольвач і Сергій Жадан... А ще — Мішель Уельбек. З ним у Солов’я особливі інтонаційні перегуки і мистецька суголосність (може, саме тому вірші Уельбека в тлумаченні Солов’я фігурують у розділі «Вибрані переклади»). А звучить ця світоглядна спорідненість так: «хто підкаже куди ця дорога сьогодні веде? / підкажіть як упасти й підвестися потім знову / я читав і здавалося чув як мовчить Уельбек / у своєму Парижі — йому і мені відбирає мову». А мовчати про одне й те ж — це так само майстерність (або навіть більше — доля) як у поезії, так і в житті.

Поетична пам’ять Олега Солов’я цікава своєю асоціативністю. Ось, наприклад, він пам’ятає, як «зламалася вулиця портретом Модильяні», але не забув поет і як «ламались Тарасові брови», тому часом із позірної злагоди і гармонії виринають настрої, коли: «і все більш–менш та часом як обступить жаль / за березень що рухається боязко у квітень / немов не я шкодую — хлопці з Нахтіґаль... / а світ лежить замурзаний і досі неумитий...» Подібний настрій зустрічаємо у вірші «це місто ніби вимерло хоча...»: «я майже вмер а це — моя країна».

Та сам собі (і читачеві) ліричний герой Солов’я відповідає: «не бійся провалля бо має й провалля свою межу». І провалля це, ймовірно, пролягає між Часом убивць і Часом поетів, яке спільними зусиллями духу таки сила перескочити.

До речі, я зовсім забув сказати — книга «Час убивць» — це книга про любов. Недаремно ж автор пише: «Я помру, можливо, від любови». Прогнози — невдячна річ, але, можливо, наступна збірка Солов’я матиме назву «Час любові»? Хтозна — час покаже.

Павло ЩИРИЦЯ