Re: цензії

Іван Малкович: Нічого не заповідалося – доля так вела... Насправді я дуже любив дітей – це правда. Згадував собі, як їхав на програму, що коли я ще вчився у музичному училищі в Франківську, то щосуботи ввечері мене вдома чекало мінімум 15-ро дітей, коли я приїду – і ми влаштовували забави. Там були і мої ровесники, і зовсім малесенькі діти. Ми брали їх, як у нас кажуть, на ґерґоті й бігали, в хованки гралися, влаштовували шалені забави. У нас величезне подвір’я у Березові…

І якось мені завжди з дітьми, коли оце дитяче щебетання, дуже затишно. Можливо, з того все... Я не люблю цих старечих скриплячих голосів, коли діти веселяться, кричать – а вони старечими голосами: “Та замовкніть!” – риплять. А ці ж дзвіночки, вони так калатають чудово – і не відчувають люди, наскільки вони риплячі й нецікаві…

Діти дають якось іншого сенсу – і щасливо працювати з дітьми.

Тарас Чубай: Може, тому, що не хочеться покидати цю країну дитинства? Хочеться бути дитиною у дорослому житті?

Іван Малкович: Ні, ми всі дорослі – і дорослі в нас клопоти. Але коли ти з дитячими текстами постійно, з казками, маєш постійно зустрічі з дітками. Вони приходять до мене у видавництво – батьки з дітьми. Я не маю багаторівневого захисту у видавництві, до мене дуже легко потрапити, тому діти з батьками приходять – і це займає дуже багато часу. Вони розповідають віршики.

А ще коли вони приходять, то починається такий крик: “А у мене те є, а у мене те!” От зовсім недавно прийшов хлопчик – і він хвилин зо п’ять кричав, що у нього і те, і те є – “подивися, мамо”. Це приємно, що ти щось зробив, а дитина читала і тішиться.

Андрій Бондар: Ти постійно говориш про забави, шум, сміх – але робота видавця, з іншого боку, передбачає знання психології дуже глибоке. А ти знаєш, що до XVIII століття до дітей ставилися як до хворих дорослих? Руссо поламав це ставлення.

Дитяча психологія – наскільки вона змінюється з часом, наскільки вона змінилася від 1980-х років? Що вони зараз собою являють?

Іван Малкович: Я не згоден, що це Руссо поламав… Якщо ми згадаємо, Брейгеля візьмемо картини – там є дитячі забави. Ми бачимо, як вони граються, дорослі й діти там змальовані. Чи він малює картини на приказки. І хто знає ці приказки – діти з батьками дивилися і казали: “Оце на ту приказку, оце дах, покритий млинцями”. Тобто це здавна...

Візьмімо Моцарта маленького. Музиканти, які закінчили консерваторію, знають, що найцінніші спогади – три-чотири сторіночки – Шахтнера, друга сім’ї Моцартів. Він був музикант – і скрипаль, і валторніст – і він розповідає річ, яка мене дуже глибоко вразила. Він каже, який Моцарт був талановитий: от вони заходять до хати – і вся підлога в ляпках чорнильних, все замащено. Він сидить, пише музику й намагається її заграти, маленькими ручками, пальчиками ті октави бере – й усі регочуть!

Але Шахтнер каже, що Моцарт був такий талановитий, спраглий до життя, до всього, що робиться довкола, що з нього міг вирости геній – але міг вирости і великий бандит, велике ледащо. Тобто завжди, коли дитина дуже талановита, з неї може вирости або те, або те. Але тато його, Леопольд Моцарт, фактично вклав своє життя в те, що Моцарт Вольфганг став тим, чим він став.

Сестра його була старша – і вона дуже добре музикувала. Малий Моцарт тягся до неї. Потім він її, звичайно, випереджує. Але тато пише для них маленькі симфонійки. До речі, кілька років тому Мирослава Которович з батьком записали оцю симфонію дитячу Леопольда Моцарта, де різні свищики, де дітки виконували... От грається музика проста, легенька – і ти відчуваєш, що отак пташечка щебече, розумієш, звідки береться музика. Такі дивні смішні ноти – щоби діти реготали, щоби їм було весело, цікаво.

Очевидно, він спонукав, щоби діти багато займалися. Але ж Моцарта і не засадиш силою – тобто він сам хотів. А батько допомагав своїм прикладом і тією грайливою музикою: бачимо по тій симфонії, що він грайливо ставився, намагався звеселити цю музику, щоби показати, що світ навколо – це звучить музика.

Тарас Чубай: Як так складається, що з’являється дитина-вундеркінд? Це природа чи це батьки? Хто тут відіграє важливішу роль?

Іван Малкович: А подивимося на твоєму прикладі…

Тарас Чубай: Ну, я себе вундеркіндом не вважаю.

Іван Малкович: А я вважаю, бо тебе бачив юнаком 17-річним – ти тоді і сам віршував навіть, пригадую, як ти співав. Як ти з’явився? Давай подумаємо про це. Очевидно ж, це коло людей, спілкування.

Тарас Чубай: Важливе середовище.

Іван Малкович: Але в Шевченка середовища не було.

Тарас Чубай: А звідки ми знаємо?

Іван Малкович: З біографії. Яке середовище? От дід у нього був, який розповідав – хтось має бути…

Бо середовище у всіх однакове було, як у Шевченка – дітки бігали, бавилися. Та хтось таки був, якийсь дід, який буде розповідати про історію. Але ти мусиш уміти слухати! Очевидно, має народитися людина з тою мембраною.

І Шевченко, до речі… От мене вражає Шевченко-козачок. Він прислужує панові – і раптом у вірші пише: “Не завидуй багатому – багатий не знає ні приязні, ні любові. Він то все наймає”.

Здавалося б, Шевченко не повинен так писати, бо ми знаємо його як класового письменника – а він розумів ще козачком, що пан сумує, що він не завжди щасливий, що гроші і ці палаци не приносять щастя. Він бачив успішного Брюллова в Петербурзі – і бачив, що й той самотує, що є різні негаразди.

Тобто душа, яка може сприйняти світ дуже багатогранно, а не тільки з тої своєї шпаківні – такий був Шевченко. Але ми чомусь, коли виходимо зі школи, знаємо, що Шевченко – класовий поет, що він тільки про своє писав.

Тарас Чубай: А чи була в твоєму житті така людина, яка в дитинстві скерувала?

Іван Малкович: Всі люди переконані, що у них було найкраще дитинство. Я теж переконаний. У мне був дід, який знав купу пісень – і я був його улюбленим онуком. Бабці в мене не було, дід загинув інший, татова мама недовго прожила. Тобто в мене був фактично один дід. Я був у нього улюблений. А він був дивовижний – він у гриби ходив так, що нам розвиднювалося в лісі.

А ще я завдячую своєму дядькові, братові маминому, Петрові Арсеновичу, який був істориком, закінчив університет у Києві, а потім викладав у Франківському інституті разом із Валентином Морозом, потім Мороза посадили за дисидентство. А після першої відсидки Мороз приїжджав до нас із родиною на літні вакації.

У нас збиралася інтелігенція – дядько мій привозив багатьох науковців, медиків, істориків, якихось точних наук. І вони влаштовували пікніки, забави, ми ходили в ліс. Було так весело! Багато з цих людей висіли на ниточці, їх виганяли з роботи, когось садили. А вони вміли так веселитися! Вони привозили мені книжечки. Пам’ятаю, що мене казки Карла Чапека вразили. І ці люди були дивовижні.

Через сина Валентина Мороза мене послали вчитися на скрипці грати. Бо він грав у музичній школі – і батьки його змушували цигикати на скрипчині. Моїм татові й мамі це дуже сподобалося – на відміну від мене. Бо коли дитина мала цигикає на скрипчині… Ти ж не можеш у такому віці видобути більш-менш пристойні звуки. Це відраза – ці риб’ячі струни, цей жах! Ти чуєш, як чудово пташечка щебече, як вода дзюрчить – і видобуваєш звук абсолютно протиприродний. Це жахливо! І ти розумієш, що це просто тебе мучать. Але нарешті десь у третьому класі розумієш, що можеш зіграти, з’являються якісь звуки – так появляється і любов до скрипки. І я дуже вдячний, що мене послали на музику.

Отак у дитинстві впливали ці люди, які приїжджати. Я не мав би першої освіти музичної, яка мені дуже багато дала в житті.

Андрій Бондар: А на тебе не тисне відповідальність? Ти фактично є дідом для дуже багатьох дітей, мільйони дітей виховуєш своїми книжками.

Іван Малкович: Та не мільйони, на жаль... Загальний наклад усіх книжок, які видала “А-БА-БА-ГА-Ла-МА-ГА” за 20 років – це десь п’ять мільйонів. Але вони передаються з покоління в покоління, тому що мої книжки часто залишаються в бібліотеці.

Відповідальність… Я відповідально ставлюся. Я ніколи не видаю книжку, бо думаю проте, що хочу заробити. Видаю тому, що це буде таке гарне – і всі побачать! Ви ж знаєте, я люблю роздавати книжки, бо люблю похвалитися – тобто це з хвалькуватості. І хочу поділитися радістю, що так важко народжуються книжки, особливо дуже гарні, мальовані – народжуються роками! Й іноді так, як ми з художниками чи авторами сваримося, – то думаєш, що на все життя. Що все, книжка встала, застопорилася, вже нічого не буде…

Тарас Чубай: А як відбувається цей підбір художника, як його можна знайти в нас?

Андрій Бондар: Але ти зумів – і, здається знайшов найкращих.

Іван Малкович: Ну, якось так вдалося. Це такий магнетизм. Хтось різними шляхами приходить. Але найдорожче нашим художникам – Єркові, Лаврові, Каті Штимко – що виросла вже молода плеяда, кілька художників у “А-БА-Би-ГА-ЛА-МА-ГИ” є, які виховалися на наших книжках! І вони кажуть: “Якби не ваші книжки, ми би не знали, що праця художника така може бути поважна, почесна, що про нього будуть говорити”.

Це стає ніби престижніше. І з’явилися художники – Віктор Гаркуша, Яна Гранковська. Іван Сулима – молоді, дуже талановиті.

І я знову відчуваю це тремтіння! Я думав, що видав уже всі книжки, які хотів зробити – “Сто казок” три томи, “Улюблені вірші” два томи, ну, ще буде там третій, ще “Абетка”. Але з’являються нові художники – і я бачу нові можливості…

Тарас Чубай: Люди, які щось роблять для дітей, – це повинні бути веселі люди?

Іван Малкович: Думаю, що з веселістю треба робити будь-яку справу – і тоді вона виходить.

Тарас Чубай: Чи є якісь історії у Івана Малковича?

Іван Малкович: Ясно, що історій є багато. Я розповідав про наукову інтелігенцію. А ще до нас приїжджала понад 30 років родина з Ленінграда – член-кореспондент, професор. Це, знову ж таки, дядько їх привозив. Це були такі свої люди, що колись, коли я вже підріс, то почув, як мій тато на сінокосі розповідає їм про наших лісових хлопців. Тобто цьому старому професорові можна було довіряти, бо вони так само мали з радянською владою не завжди добре.

Вони також мені привозили книжки. І пригадую, тільки з ними я вже почав розуміти російську мову більше. Бо коли ти виростаєш у Карпатах, то не розумієш значення слів. Я, наприклад, довго думав, от “ребьонок” казали – я думав, що це рибинка. Сприймав не так.

А потім, пригадую, ми дивимося телевізор, зібралися в кімнаті – “Как закалялась сталь”. І я почервонів аж, для мене це було так соромно! Бо знав, що ми з дідом ішли до коваля гартувати сталь. “Закалялась” для мене було однозначно – я любив Руданського в дитинстві, а там “закаляні штани з козака ізняли” – вкакався…

Пам’ятаю свій виступ на сцені. У п’ятирічному віці я читав Руданського – до речі, “Вовки”. А потім моя сестра маленька, якій було на той час років 4-5, а я мав років 10 й уже писав музику, вірші – і от моя перша пісня й ми виконуємо її на сцені в клубі! Я дуже хвилююся, бо ж це перше виконання мого твору! Я граю на скрипці, вона співає… І я зіграв першу строфу, вона заспівала, потім програш – а вона далі забула. Я знову програш – не пам’ятає. Я дивлюся на неї, пожираю очима й не знаю, що робити – провал! І я її смичком по плечах вгрів! Вона розплакалася. Таких аплодисментів у моєму житті не думаю, що ще колись було…

То була така відповідальність... Моя улюблена сестра – з її відходом відійшла ніби мене частина, вона померла кілька років тому… Ми це любили згадувати все, ми страшенно любилися, відчували одне одного – але я її вдарив смичком! Чому? Відповідальність за результат. Ти зробив – хочеш, щоби це було якнайкраще зроблено.

Тому я і сварився досі з цими художниками, письменниками. Тяжко зі мною працювати…

Андрій Бондар: Вважають, що дитинство є таким часом, коли людина набуває всіх можливих комплексів і травм. Потім вона все життя ніби реалізує себе з огляду на ті всі речі, які відбулися в дитинстві. Роль дитячої літератури – яка вона має бути? Вона має охороняти дитину від цих травм, якось допомогти прилаштуватися, змиритися?

Іван Малкович: Кожний великий письменник дитячий так чи інак намагається про це говорити і запобігти цьому. Наприклад, я зараз працюю над черговою книжкою Роальда Дала “ВДВ (Великий Дружний Велетень)”. Одна з найкращих книжок, які я читав у своєму житті – словами гра, постійне перекручення слів, що діти дуже люблять. Але там про велетнів, людожерів, які пожирають дітей, є одна з тем – страшна ніби. Однак вона дає таке щеплення ніби, щоби ти того не боявся – бо він вміє так добре про це іноді поговорити через чорний гумор, що в тебе цей страх абсолютно як рукою знімає.

Пригадуєте нещодавно, як ми на Івана святкували, і хлопчик один із гостей боявся через вогонь стрибнути, бо він колись попікся. Я його взяв і перестрибнув з ним через вогонь. Він далі плакав. Але потім наступного дня мама дзвонить: він усім хвалився вдома, що перестрибнув через вогонь – і цілий день змушував палити вогнище біля хати.

Мені здається, що ми мусимо прощатися завжди зі страхами через сміх. Найсерйозніше виховання відбувається не завжди серйозно. Я пам’ятаю, як ми з сином Тарасом – він був маленький, мав рочків із шість – читали “Гобіта”. І коли один з головних героїв в кінці помирає, він так ридав, що його трусило просто. Я не знав, як його заспокоїти. Але пам’ятаю, що на другий день я так мало ним не перекочував, щоби вибити цей страх.

Я завжди з дітьми намагаюся жартувати. Наприклад, “Два півники, два півники”. Мої діти люблять цей вірш у такому виконанні – коли є “два півники”, то я літеру з другого слова першу даю до першого слова і навпаки. Й от що виходить: “Пва дівники, пва дівники морох горотили, кві дурочки чубарочки до нлина мосили. Мап целе, мап целе, ноза касипає, а каленьке мозенятко на гкрипочці срає…” Дітям весело – і не тільки дітям…

Або, наприклад, я маю такий вірш, якого я ніколи не публікував. Сподіваюся, що нас не так багато людей дивиться й я не осоромлюся… Дітям своїм читав, та й дітям знайомих, друзів… “Ми ходили на прогульку, там собі купили кульку. Чи ж була гарненька кулька? Що ви кажете? Какулька? Я такого не казав, я вас ось про що питав – ви ходили на прогульку? Так, ходили. Там собі купили кульку? Так, купили. Чи ж була гарненька кулька? Знов ви кажете – какулька. Я такого не казав, я вас ось про що питав…” Безкінечник – і ось до того доходить, що діти вже вмирають від сміху, вони це люблять.

Але ж ми не можемо тільки на такому виховувати. Окрім того, ти завжди мусиш мати якесь і серйозне читання, і ніжне, і зворушливе, щоби в дитини викликати всі почуття, всю гаму почуттів: щоби вона і заплакала, і пожаліла когось у тій книжечці. Бо як вона буде тільки гиготати, нічого доброго. Щоби вона розуміла, що можна маленькому комусь захистити великого – є такі книжки, і в народних казках цього достатньо.

Андрій Бондар: А як дитині сказати про той факт, що вона помре, про існування смерті? Бо мені здається, що дитина починає усвідомлювати себе від цього місця, коли вона стикається зі смертю. Як із цим бути?

Іван Малкович: У кожного, мабуть, це по-своєму відбуваються. Ми не можемо бути поверховими з дітьми – що ми їх там обманювали, щоби дитина бачила, що ти живеш так, а кажеш їй, що треба жити інакше. Діти лицемірства не терплять!

Ти шукаєш момент… Якщо ти раптом не готовий відповісти на це запитання, бо воно зненацька прийшло, можеш відкласти цю розмову на потім і подумати по те, як своїй дитині пояснити на прикладі з власного життя – хтось у вас в родині був, хтось відійшов… Не обов’язково відповідати, якщо ти не готовий. Краще не відповісти зразу, перевести розмову.

На такі запитання, мені здається, треба відповідати крайньо серйозно. Бо, бачите, от я тримаю книжку Корчака – людини, яку, власне, багато хто вважав несповна розуму, бо він справді все життя своє віддавав дітям, як і писав у своїх книжках. І він довів своїм життям врешті, що він з дітьми поїхав в концтабір на спалення. Тобто це один із найвеличніших прикладів у історії людства, коли людина, яка була з дітьми, їх не зрадила до кінця.

Чи ми готові настільки чесно пройти цей шлях – як він їх вчив, так і пройшов? Його впізнали офіцери, якщо ви пригадуєте. “Корчак” – сказали. І той офіцер каже: “А це ви написали татку книжку?” “Так, це я”. “То ви можете не їхати”. “А діти?” “А діти поїдуть”. “Ні, ви помиляєтеся – не всі падлюки”. І він поїхав з дітьми...

Його заповіді, як поводитися з дітьми, вражають. Я завжди казав людям, що мусиш спілкуватися з дитиною як з дорослим, бо ти не знаєш, хто з нього виросте. Може, це президент майбутній і тобі потім буде встидно, що ти спілкувався з ним не так, як належиться – бо ти ж його міг і зневажити. Це недобре.

І в Корчака є – він каже: “Не забувай, що найважливіші зустрічі людини – це її зустрічі з дітьми. Адже ми ніколи не можемо знати, кого ми зустрінемо в дитині”. Фантастична заповідь! Ще він каже – “не стався до чужих дітей погано. Стався до них так, як ти хочеш, щоби інші люди ставилися до твоїх дітей”.

Він каже, що ти мусиш любити свою дитину будь-якою. Добре її любити успішною і веселою – але люби її, якщо вона не талановита, неуспішна. Ти мусиш її любити завжди.

І що ще важливо – у нього тут десять цих заповідей – не принижувати дитину. І не ставитися зверхньо до її проблем. Бо це тобі здається, що то не проблема, а дитятко ж маленьке – і його маленька проблема співмірна до його душі, зросту. На його розмір зроблена ця проблема – і вона така ж важка може бути, як для тебе якась серйозна.

Корчак каже про те, щоби не випоминати дитині, як багато ти зробив для неї – що ти зробив, що народив – бо це нечесно, адже дитина виросте потім і так само дасть життя іншій дитині. Тобто це теж закон природи – це не тому, що ти так хотів.

Згадайте найкращі миті свого життя – це ж ми з дітьми: як воно скаже перше слово, як воно перекрутило слово! Це любов для нас! Дитина не буде пам’ятати здебільшого до чотирьох років – хіба дві-три згадки. Це ми будемо пам’ятати, це для нас спогади! І ця любов залишиться з нами, це для нас.

Ми любимо – і душа наша, коли є дитина, прибуває. Ти розробляєш душу. І вона тобі знадобиться, ця ширша душа, потім і для твого життя. Але з дитиною вона тобі наче розробляється, щоби тобі більше прийшло, ніж дано в кулачку, жменьці душі.

Так я думаю – що ми любимо не тому, щоби комусь потім випоминати, а любимо для себе, щоби цю люблячу дитину виховати...