Про відповідальність у кіно, про американське та російське кіно у програмі "Ч/Б" з гостем – відомим канадським режисером Вадимом Перельманом, який увійшов у голлівудський кінематограф фільмом “Дім із піску і туману”, а також був режисером стрічки “Усе життя перед її очима” з Умою Турман у головній ролі. Торік на замовлення телеканалу “Росія-1” зняв багатосерійний фільм “Попіл”.

Андрій Бондар: Вадиме, приблизно десь на цих київських вулицях ви народилися, жили перші 14 років. 

Вадим Перельман: Справді, звідси приблизно шість кварталів – на Саксаганського. Коли мене принесли з Жовтневої лікарні, я жив на Саксаганського, 2, потім на вул. Горького, 15, а потім на Саксаганського, 88.

Тарас Чубай: Як ви почуваєтеся в рідному місті?

Вадим Перельман: Чудово. Я завжди говорю, що коли приїжджаю сюди – почуваюся, як удома, це єдиний мій дім у світі. Зараз я живу в Лос-Анджелесі, в Празі, проте це місто для мене святе, навіть повітря мене міняє.

Андрій Бондар: Ви є громадянином Канади?

Вадим Перельман: Так.

Тарас Чубай: Канада для українців – друга рідна країна, там дуже багато наших співвітчизників.

Вадим Перельман: В Альберті багато українців.

Андрій Бондар: Ви контактуєте з ними?

Вадим Перельман: У той момент я не особливо контактував з еміграцією, я відразу занурився в канадське життя, що, мабуть, дуже допомогло вивчити мову.

Андрій Бондар: Ви приїхали в Америку як канадієць, зробили кар’єру як режисер у Голлівуді. Як узагалі ведеться канадійцеві в цій кухні, фабриці Голлівуду? Наскільки важче, ніж американцеві, досягти якихось висот?

Вадим Перельман: Хороше питання. У Канаді менталітет більше британський, тобто все якось по черзі треба проходити, всі сходинки проходити усвідомлено і з дозволу інших. В Америці трошки по-іншому: те, що мене вважали нахабним і борзим у Канаді, в Штатах це сприймають як самовпевненість. Для тих, хто приїздить в Америку, є тільки один шанс – от ти приїхав, такий весь упевнений, роби щось. Не зробиш – тобі кінець професіональний. Але якщо вдасться, то ти можеш переступити навіть чотири сходинки.

Андрій Бондар: Тобто існує певне поняття культурної метрополії. Як вам вдалося перескочити ці сходинки?

Вадим Перельман: У якомусь сенсі просто пощастило. Кажуть: коли фортуна стукає у двері, ти повинен вміти їх відчинити. До того ж, очевидно, що я мав якийсь талант, який спрацював.

Тарас Чубай: В інтернеті якось промайнула цікава історія про дзвінок Спілберга до вас. Чи справді таке було і як усе відбувалося?

Вадим Перельман: Коли мій фільм “Дім із піску і туману” вже монтувався, у своєму офісі я готувався до якоїсь зустрічі. А мій асистент відповідав на дзвінки. І коли Спілберг зателефонував, я був у душі. Асистент просунув голову до мене в душ і каже: “Спілберг на телефоні”. Я його “послав”, хоча й не брутально, але все ж, я приймав душ. Ну асистент відповів йому, що я передзвоню. Отака була історія. Я, звісно, передзвонив згодом. Спілберг дуже добре відгукнувся про фільм, говорив хороші слова. Зрештою, йому певною мірою це було вигідно, бо його студія випускала стрічку, він номінувався на “Оскара”. Всі ці речі дуже нагадують ту саму політику.

Тарас Чубай: Голлівуд – це така собі держава в державі.

Вадим Перельман: Так, їхня Академія – це політичний хід. Тому так часто фільм, який не вартий нічого, перемагає, актори, котрі не перемагають заслужено, згодом здобувають нагороди незаслужено. І от коли було висунення на “Оскар”, а це був піар для компанії в першу чергу, Спілберг публічно визнав фільм дуже хорошим, тоді він сказав: “Саме для цього я збудував кіностудію, щоб робити такі картини”.

Тарас Чубай: Наскільки в цій державі в державі можлива відповідальність перед глядачами?

Вадим Перельман: Відповідальність полягає в тому, щоб зробити цікавий і захоплюючий продукт. Вважаю: що більше людей бачать продукт – не бов’язково його любити, а просто бачити, - то краще. А щоб більше людей дивилися твої продукти, треба робити захоплюючі речі, глядач повинен за щось зачепитися.

Андрій Бондар: Кодекс Кейсі, який на зорі кінематографа, задав певні правила, було скасовано 1975 року. Відповідно, американське кіно переживає бум. Що з’явилося в цьому кіно?

Вадим Перельман: Я вважаю, що кіно – це циклічна річ, як і мода. Якщо подивитися, які фільми здобували в той час “Оскара”? Тупі, “розбавлені” картини, які намагалися догодити всім, політично коректні. Існувала велика критика такого стану речей. Наприкінці 1970 років почалася нова хвиля в кінематографі, тоді вже почали робити більш реалістичні стрічки, більше схожі на саме життя. В той час почали працювати Скорсезе, Коппола й інші. У мене є ще одна теорія, що, можливо, це через В’єтнамську війну. Бо щоразу, коли війна майже завершується чи відразу опісля неї, відбувається реакція в кінематографі.

Тарас Чубай: Тобто кінематограф позбувається якихось комплексів.

Андрій Бондар: Це вічна проблема. Свого часу Теодор Адорно сказав, що після Аушвіца неможлива поезія. Але ми щоразу переживаємо якийсь міні-Аушвіц, можливо, в інших вимірах, проте людство постійно в своїх проявах жорстокості, насильства, ламання людських прав доходить до певної межі. За цієї межею відбувається вибух і методи кінемографа стають уже застарілими. Ви зняли свій перший фільм, який, на думку багатьох, був нетиповим своєю типовістю – тобто на тлі більшості продукції Голлівуду був дуже спокійним, але водночас виконаний без жодного недоліку, він був досконалим. Як воно, почуватися трохи чорною вівцею у стаді, чи було некомфортно?

Вадим Перельман: Ніколи не почувався некомфортно. Вважаю, що це відповідальність артиста, тобто правда. Це була моя версія правди як суб’єктивної людини. 

Тарас Чубай: Ви знімаєте за своїм сценарієм. Для вас важливо ще й писати ці сценарії.

Вадим Перельман: Дуже важливим є процес писання, бо тільки так можеш бути автором картини. Для мене є два типи режисера. Давно вже треба було вигадати термін для режисера, який є автором своєї роботи, наприклад, “тотальний режисер”. От до прикладу бард – це не співак, це автор, людина, яка має свій стиль, творчіть, голос.

Тарас Чубай: Як ви працюєте з акторами?

Вадим Перельман: Я даю їм повну свободу. Головний етап у режисера, на мою думку, це, звісно, написати правильно, від душі. Крім того, вибрати правильно акторів, які підходять на ролі, які достатньо підготовлені і досвідчені.

Тарас Чубай: Тут уже відповідальність розділяється і на акторів…

Вадим Перельман: Так, я віддаю акторові його персонажа, характер і кажу: “Ось це твоє, якщо є якісь питання щодо того, як цей характер зліплено… - відповім”. Хоча, вважаю, навіть такі запитання недоречні з правильними акторами.

Андрій Бондар: Запитання в контексті ламання бар’єрів. Хороший режисер мусить якимсь чином йти і переступати через заборони. В американському суспільстві існує величезна кількість табу. Найбільше табу пов’язане з ідеологією політичної коректності. Як ви даєте собі раду з цим?

Вадим Перельман: Політичної коректності в мене немає. Розумієте, завжди є вибір – можна це зробити просто в обличчя, жорстко. Мій стиль, наприклад, робити сцени трішки поетичними, не тому, що я боюся якихось перепон, я завжди говоритиму правду, бо це головна відповідальність. Показувати секс у кіно, як у порнусі, не варто, це нікому не потрібно. Є певні моральні бар’єри, проте мені ніхто не вказує, як робити.  

Тарас Чубай: Ви сказали, що вас можуть звинуватити в гламуризації певних сцен, хоча, як на мене, це більше поетизація. Мабуть, ви до цього прийшли через кліпмейкерство. Ви працювали в рекламі, з музикантами? Як відбувався цей процес? Чи обов’язко музика мала вам подобатися?

Вадим Перельман: Звичайно, музика або слова мали подобатися.

Андрій Бондар: Яка музика вам подобається?

Вадим Перельман: У мене широкий діапазон того, що я слухаю, поважаю. Якусь музику слухаю, коли пишу, іншу – коли в машині їду. Не має такого, що подобається тільки джаз чи блюз. Подобається майже все.

Тарас Чубай: З ким ви знімали кліпи?

Вадим Перельман: Останній, який я зняв уже дуже давно, це був кліп на композицію Келлі Кларксон Because of You. Ця робота мене якось утвердила в тому, що я на правильному шляху.

Андрій Бондар: Ви велику увагу приділяєте моральним цінностям. Другий ваш фільм “Життя перед її очима” цілком про людську проблему – як жити з великим тягарем, з ношею всередині себе? Ваш кінематограф має дати відповідь на якесь дуже важиве питання, адже інакше немає сенсу це робити?

Вадим Перельман: Я не люблю моралізаторства.

Андрій Бондар: Маю на увазі не моралізаторство, а про розкриття якоїсь важливої частини людського існування.

Тарас Чубай: У вас це радше постановка питання, ніж відповідь.

Вадим Перельман: Перший фільм був про хоробрість і честь, другий – про вину і також про честь. Моя тема – це відповідальність. Проте не вчити когось, бо це роблять документальні стрічки, замовні рекламні ролики.

Тарас Чубай: Митець не повинен пов’язувати себе з жодною пропагандою, політикою, має бути чистий від цього всього? Чи можливо таке і як довго можна протриматися на такій позиції?

Вадим Перельман: Якщо чесно говорити, то, думаю доти, доки не стану голодним. Маємо бути відвертими – всі ми хочемо їсти. Проте є різні стадії продажу себе.

Андрій Бондар: Коли ви говорите про Америку, про американську культуру, то у висловлюваннях прослизає часом іронічне ставлення поряд із повагою. Мабуть, у тому світі без такої іронії важко вижити?

Ми тоді не знали, куди їдемо, просто вирушили в один кінець. Мені як хлопчакові тоді хотілося пригод, я переконав маму, на її горе, що це правильне рішення

Вадим Перельман: Звичайно. От мій перший фільм, до прикладу, якби ми ще зараз жили в Радянському Союзі, то показували б у всіх кінотеатрах країни – такий він антиамериканський.

Тарас Чубай: Як так сталося, що ви виїхали з Союзу? Ви 14-річним підлітком підмовили маму на такий крок?

Вадим Перельман: Мій батько, який працював на ГЕС, загинув в автокатастрофі, повертаючись з роботи. Тоді мені було 9 років. Ми з мамою перебивалися самі років п’ять. Ні бабусі, ні дідуся не було, вони всі померли. Звісно ж, хотілося більшого. Тоді випав шанс поїхати, і ми скористалися. Ми тоді не знали, куди їдемо, просто вирушили в один кінець. Мені як хлопчакові тоді хотілося пригод, я переконав маму, на її горе, що це правильне рішення. Були важкі часи, через більш ніж 2 роки ми опинилися в Канаді. Хоча й там було нелегко, поки я не подорослішав.

Тарас Чубай: Ви любите Канаду?

Вадим Перельман: Канада – це хороший баланс між капіталізмом і соціалізмом. У них безкоштовна медицина, школи відносно безплатні. Проте Канада в багатьох сенсах слабка держава. Я не кажу про патріотичні смисли. Вона дуже близько до Штатів, намагається бути схожою, і водночас відмовляється від цього. Як молодший брат.

Тарас Чубай: Чи може бути тут паралель з Росією і Україною?

Вадим Перельман: Так, безумовно. Я вважаю, що ці країни дуже схожі. З власного досвіду мені набагато більше подобається Україна, ніж Росія – як країна, де жити. І це навіть не тому, що Україна моя Батьківщина, а просто розмірковуючи суто аналітично, дивлячись збоку, бо мені не доводиться жити ні там, ні тут. Я вважаю, що в України більше душі, більше м’ягкості, ніж у Росії.

Андрій Бондар: Хоча існує уявлення про широку російську душу. Росіяни захопили світ цим міфом.

Вадим Перельман: Цю російську душу вже давно затоптали корисливістю, брехнею, корупцією, лицемірством. Я нещодавно був у Москві – йдеш по вулиці, а там всі злі, у всіх люті обличчя. Хоча не можна сказати, що в Україні всі добрі. Проте в Україні є якась приязнь до людини.

Андрій Бондар: Гоголь писав, що Україна за своїм південним колоритом схожа на Італію.

Вадим Перельман: Погоджуюся. Можу сказати, що схожа на Італію порівняно з Німеччиною. Такі самі проблеми політичні, економічні, але українці це сприймають по-іншому.

Андрій Бондар: Ви живете в Європі, в Празі?

Вадим Перельман: Мені подобається Прага, тому я купив там квартиру. Щоправда, мені не подобається Чехія. Переважно всі мої друзі там – словаки. Чехи – наполовину німці.

Андрій Бондар: Чи не хотіли б ви попрацювати з європейськими продюсерами?

Вадим Перельман: Я працюю. В мене багато проектів. Я вважаю, що саме в Європі майбутнє.

Андрій Бондар: Хто є вашим улюбленим режисером?

Вадим Перельман: У мене немає улюбленого режисера, є улюблені фільми деяких режисерів. Наприклад, “Викрадачі велосипедів” Вітторіо де Сіка, дуже подобаються роботи Кісловського, Скорсезе, декілька катрин Спілберга, стрічка “Форрест Гамп”. Подобаються фільми з душею, чесні. Дуже вразив румунський фільм “4 місяці, 3 тижні, 2 дні” Крістіана Мунджину про проблему абортів – прекрасно зроблена картина. Мені пощастило, що маю змогу їздити на фестивалі, часто буваю в журі. Я маю змогу дивитися багато хороших стрічок, які не доходять до публіки.  

Андрій Бондар: А український кінематограф?

Вадим Перельман: Я не дуже добре його знаю, точніше буде сказати, що взагалі не знаю.

Андрій Бондар: Якщо в Україні знайдеться продюсерська компанія чи продюсер, який скаже: приїздіть і будемо піднімати українське кіно. Ви погодитеся?

Вадим Перельман: Щоб піднімати українське кіно я не приїду. А робити кіно – так, це інша справа. Якщо це буде адекватна людина, зі смаком, то чому б ні. Наприклад, я працював нещодавно в Росії з продюсерами і скажу відверто: мені не сподобалася така співпраця, та й загалом уся система.