ШО Тема вашої дисертації — «Дослід¬ження мотивів самотності в російській літературі». Про що саме вам ішлося в цій роботі?
— Над своєю дисертацією я працювала досить грунтовно, оскільки хотіла зробити не лише історично-панорамний огляд, але й проникнути в деталі. Спочатку досліджувала поняття «самотність» та «усамітнення», котрі створюють різноманітні семантичні поля. Якщо «самотність» часто має негативні конотації, стоячи близько до понять «туга», «печаль», «сум», «скорбота», то «усамітнення» висловлює замкнутість, позбавлену неприємного забарвлення, асоціюючись із «тишею» та «спокоєм».

ШО А чию творчість ви розглядали? І чим визначалося коло ваших інтересів?
— Частина моєї дисертації присвячена Євгену Баратинському, поету пушкінської доби, чия поетична творчість перебувала саме під знаком самотності. Сучасники, «промышленным заботам преданы», не почули грандіозного песимізму Баратинського.
Символісти його відкрили заново, та визнали як найважливішого поета. В Анненського, Брюсова, Блока мотив самотності грав центральну роль як прояв кризового часу та кризового буття. Це здавалося дуже сучасним. Ця лінія веде до пізнього Пастернака та Бродського.
Авангард та офіційна радянська література не могли робити нічого з цією темою. Це виглядало як західне декаденство. Коли я в 1969 році в Ленінграді займалася дослідженнями для своєї дисертації, то зізналася лише своєму близькому приятелю, над чим насправді працюю.

ШО Що ви говорили натомість?
— Пояснювала, що займаюсь Баратинським. Це не була неправда, але тільки половина правди. Завдяки Баратинському я познайомилася з Лідією Гінзбург та Іриною Семенко й отримала прихильність Іосифа Бродського, котрий при першій нашій зустрічі відразу почав захоплено говорити про Баратинського. По завершенню роботи над дисертацією, яка в 1973 році з’явилась у вигляді книжки, я склала антологію, де зібрала тексти з різних літератур, присвячені самотності. Ця тема ніколи мене не відпускала, я, певною мірою, спеціаліст із самотності.

ШО В одному з інтерв’ю ви сказали, що російська література почалася для вас із Достоєвського і що це було для вас величезним відкриттям. Як, власне, відбувалося ваше знайомство з тодішньою «сучасною» російською літературою?
— Достоєвського я відкрила для себе вже в десять років. Дістала «Злочин та кару» із батьківської книжкової шафи й таємно почала читати. Зачарування було надзвичайним, я ходила ніби під гіпнозом. Після того прочитання російська мова мене магічно притягувала. Я читала далі романи Достоєвського, потім Гоголя, Толстого, Лєскова, Пастернака. І якось мені стало зрозуміло, що буду вивчати славістику. Почала навчання в Цюріху, потім на рік поїхала до Парижа, а в 1969 році, так само на рік, до Ленінграда. В Парижі співала в російському церковному хорі й копалась у російських книгарнях, наприклад, видавництва Ymca-Press. Там було все: роботи великих російських релігійних філософів (Бєрдяєв, Шестов), збірки віршів Мандельштама та Цвєтаєвої, «Реквієм» Ахматової, «Доктор Живаго» Пастернака, книги так званих радянських письменників-дисидентів. Те, що було заборонене в Москві, можна було купити в Парижі. Абсурдний світ.

ШО Тоді, в Ленінграді 69 го, яким було коло вашого спілкування?
— В Ленінграді я познайомилась із колом театралів. Вони не були відкритими дисидентами, але до режиму ставилися цілком критично. Серед них був навіть один монархіст. Ці люди збирались регулярно, приватно, по суботах. Дискутували, читали вголос. Всі знали велику кількість віршів напам’ять, зокрема вірші Мандельштама та Цвєтаєвої, які курсували лише в рукописах чи в самвидаві. Я була кожного разу надзвичайно вражена й робила багато відкриттів. Вірші, які там читались, впливали набагато сильніше, аніж якби я їх читала в тихій кімнатці. Це була жива зустріч із російською поезією.

ШО Ви згадали про своє знайомство з Бродським.
— З Бродським я познайомилася в літературознавця Єфіма Еткінда 1971 року, уже після року навчання. В березні 1972 го Бродський запросив мене додому, в знамениті «півтори кімнати». Його батьки відчинили мені двері, потім я ввійшла через шафу до кабінету митця. Ми сіли на диван і відразу почали дискутувати: про Баратинського та Джона Донна, про Ахматову та Роберта Фроста. Я побачила маленький письмовий стіл із паперами, над яким висіли фото, а також велику горіхову шафу, на якій були складені заокеанські валізи та стримів крихітний американський прапор.

ШО Ви зустрічалися потім?
— За кілька тижнів Бродського вислали. Я зустрічала його пізніше у Венеції, Цюріху та Граці, подарувала йому свою маленьку російську друкню Hermes Baby. Він був щасливий. Утім, іноді він поводився як балувана дитина, упирався та нявкав. Так, коли він не мав бажання розмовляти, починав по-котячому нявкати. Миттєво ставав полемічним, лаяв колег і цілий світ, особливо Росію. З батьківщиною його пов’язувала дивна суміш любові та ненависті. Я відчуваю, як це трагічно, що він більше ніколи її не побачив. Ще й дотепер чую його гугнявий голос. І зворушуюсь, коли відвідую його могилу на цвинтарі у Венеції: простий надгробок, обвішаний листами, записками та посланнями.

ШО А як ви познайомилися з Надією Мандельштам?
— З нею я познайомилася кількома роками пізніше, в Москві. За мною на той час велося спостереження. Перед її будинком мене вже чекали двоє чоловіків, котрі пройшли за мною нагору. «Вірно», — сказали вони, коли я натиснула кнопку в ліфті. Це було некомфортно. Надія Мандельштам зустріла мене питанням: «Ви віруюча?» Вона напівлежала на дивані та лузала соняшникове насіння. Я поглянула на неї й ствердно кивнула. Лише після цього могла початися бесіда. Вона говорила коротко, чітко, з упертою суворістю й цілком безстрашно.
Їй було байдуже, хто стояв під її будинком. Вона в своєму віці могла дозволити собі говорити те, що думає. Молода жінка, котра доглядала за нею, принесла нам чай та печиво. Я пам’ятаю Надіїне сиве волосся, ікони над її головою, її незворушність. Вона справила на мене враження тим, що була з собою в цілковитій злагоді.

ШО З ким із літераторів ви на той час іще спілкувались?
— Невдовзі після моїх відвідин Надії Мандельштам мене запросили до Едуарда Лімонова. Він влаштовував у себе вечірку. Там були всі: Ігор Холін та Генріх Сапгір, Всеволод Некрасов та Андрій Монастирський, Нікіта Алєксєєв та Вагріч Бахчанян, уся сцена московського концептуалізму, настрій був відірваний. Лімонов був одягнений в ексцентричний костюм, який він сам і пошив, а його красива як картинка дружина Олена Щапова ходила, мов фея. Незалежна компанія, яка святкувала сама себе. Світи відділяли їх від сірості радянського повсякдення.
Лімонова з тих пір я не зустрічала. З США він надсилав одну-дві звістки, потім — кінець. Його політичні ескапади та нарцисизм були і є мені неприємними. Літературно він також мене не цікавить. читать далее

автор бесіди Сергій Жадан